12 Квітня, 2024
Ще 10 років тому чоловік пішов в магазин, а повернувся не один, а з малятком…Наш подарунок на Різдво, Олександр

Ще 10 років тому чоловік пішов в магазин, а повернувся не один, а з малятком…Наш подарунок на Різдво, Олександр

Мого сина звуть Олександр, він наш подарунок на Різдво. Ще 10 років тому чоловік пішов в магазин за новорічними прикрасами, а повернувся не один, а з малятком.

Я здивувалася, запитала в чому ж справа, а він відповів, що трохи пізніше все пояснить. Дав мені потримати малюка, а сам з речами пішов на кухню. Джерело

Ми з ним залишилися наодинці, я вперше тримала чарівного новонаpoдженого, він так солодко спав, що просто не передати словами. Через мить прийшов чоловік.

Він нервовий каже, що ж вона за матір . Виявляється, він по приходу додому, помітив коляску, на вулиці стояла темрява, він подивився, що всередині було немовля. Думаю, може зараз вийде з під’їзду матуся, але, почекавши 10 хвилин, нікого не знайшлося.

Він не знав, як бути, адже холодно було і темно, а його залишати на вулиці не хочеться, совість не дозволить.

Ми з чоловіком не знали, що робити. Раптом подзвонили в двері. Зайшли батьки чоловіка і остовпіли від побаченого. Ми пояснили, що за ситуація. Вони порадили звернутися в поліцію.

Хоча якось не хотілося відмовитися від нього. Раптом ми з чоловіком подивилися один на одного і вирішили залишити чадо собі, законно усиновивши.  Мені було 35, чоловікові 40. У нас було все необхідне: і робота була, і будинок, і дача, але ось я не могла наpoджувати, у мене бeзплiддя було.

Лікар довго намагався заспокоїти мене, я годинами ревіла, як ненормальна. Але він порадив усиновити, тим самим зробити добро і для себе, і для цієї дитини.

Я розуміла, що він має рацію, просто я боялася не полюбити, а потім і зовсім мучитися через це.

Довго я міркувала, але роботи було настільки багато, що я навіть забула про дітей. І ось через роки Бог відправляє мені сина, це ж доля!

Ми почали відчувати себе батьками, чоловік почав ремонтувати дитячу, а я поралася, купувала все необхідне для нього. Він ріс здоровим, щасливим, ми всi його дуже любили, я навіть не відчувало різницю, він став для мене рідним.

А через деякий час ми удочерили дівчинку Катю, якій було 3 роки. Її батьки пoмeрли в автокaтаcтрофі. Тепер мені незрозуміло, як ми проживали стільки років без дитячого сміху!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *