15 Квітня, 2024
Ольга вирішила перебрати речі сина в його кімнаті і помітила якусь листівку. Пройшло вже п’ять років, як не стало її Вадима.

Ольга вирішила перебрати речі сина в його кімнаті і помітила якусь листівку. Пройшло вже п’ять років, як не стало її Вадима.

Ольга, розбирала речі в кімнаті сина, раптом жінка знайшла листівку, на якій було написано: – Мамо, я тебе люблю!.

Вона притиснула її до себе, сперлася на стіну і повільно сповзла на підлогу. Сльози вмить покотилися по щоках…

Ось вже п’ять років, як не стало її єдиного синочка, і тільки зараз наважилася розібрати у його кімнаті речі. І ось ця листівка.

Стало знову дужа важко і їй захотілося плакати, виплеснути назовні весь смуток, який вона намагалася сховати.

Йому тоді тільки виповнилося шістнадцять років.

-Я так і не побачу тебе дорослим, і в мене ніколи не буде онуків …, – Ольга окинула поглядом кімнату: ось його улюблені книги, на столі лежать диски та телефон – все виглядало так, ніби він просто вийшов і зараз повернеться.

Оля згадала той день, який перекреслив її життя.

Вадим вже тиждень був у поході із класом, і все до цього було нормально. А того дня її ніби хтось розбудив. Вона розплющила очі. Сонце тільки здіймалося над горизонтом. У будинку стояла тривожна тиша, і вона чомусь дуже сильно переживала.

Спочатку вона гнала важкі думки геть, але все ж таки вирішила зателефонувати синові.

-Краще розбудити його і дізнаюся, що з ним все добре, ніж так переживати, – подумала Ольга, набираючи номер Вадима, але в телефоні чулися лише протяжні гудки.

Цілий день їй ніхто не відповів. Вона обдзвонювала всіх його друзів і тільки по обіді дізналася, що її синочка не стало.

– Синочку, я не хочу і не можу жити без тебе …, – Прошепотіла Оля, звертаючись в небо. – Мене на землі вже нічого не тримає. Навіщо мені жити?

Вона згадала день похорону, коли вони з чоловіком, повернулися додому. Дім їх зустрів порожнечею та холодом.

І здавалося, що холод пронизує все навколо, огортаючи своїми холодними щупальцями, пробираючись між нею та чоловіком.

Тому вона не здивувалася, коли її чоловік зібрав свої речі і пішов від неї назавжди, кинувши лише наостанок: – Тепер мене тут нічого не тримає.

-І мене тепер тут нічого не тримає, – беззвучно прошепотіла вона йому слідом і заплакала.

Тоді вона тратила частину себе. Але Оля все ще намагалася жити, навіть будувати нові відносини, але видно її так мало лишилося, що на це вже не було сил та бажання.

І ось сьогодні вона втратила роботу. Не буде чим розплачуватися за квартиру і нема на що жити.

-Тепер мене вже нічого не тримає на цій землі …, – Ольга, знову розкрила листівку, і сльози беззвучно закапали на красиві літери.

Вона задумалася над тим, як краще піти. У неї не було страху, у неї була лише жалість до себе.

– Живи заради мене, мамо, – раптом несподівано пролунав голос сина і вона здригнулася.

Голос був такий чіткий – їй він не міг привидитися.

-Але як мені жити заради тебе, якщо тебе немає? – вона благаюче шукала його очима. – Я зовсім одна.

-Ти не одна, я завжди поряд. І мені погано від того, що ти мене не відпускаєш і маєш такі думки. Мамо, якщо ти підеш, я ніколи не знайду спокою, та й ти теж…. Відпусти мене, не тримай, я все одно завжди буду поряд з тобою, тільки живи та молись за мене. Якщо ти матимеш щастя, то я тут теж буду щасливий. Живи заради мене, матуся і заради того, кому ти будеш потрібна. А я допоможу тобі влаштувати твоє щастя.

-Хіба я можу бути без тебе щасливою? – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

-Ти зобов’язана стати щасливою і все своє кохання, яке ти зберігала для мене, ти подаруєш тим, хто увійде в твоє життя. А мій термін на землі був коротким, так мало бути. У кожного своя доля, а твоя – зробити декого щасливим.

-Кого? – вигукувала вона, але відповіді не було.

Ольга шукала образ сина в кожному куточку кімнати, шукала його очима всюди, але його ніде не було.

– Напевне, це все моя уява, – прошепотіла вона, і кімната раптом попливла, закрутилася, несучи її темним тунелем кудись вдалину.

Ольга розплющила очі: вона так само сиділа на підлозі і міцно тримала листівку.

Сонце своїми яскравими промінчиками лоскотало її обличчя. На душі, вперше чомусь було спокійно і лише в голові звучало: “Живи заради мене, мама і заради того, кому ти будеш потрібна …”.

Вона все ж таки вирішила розібрати речі сина і витратила на це цілий день. Ольга, подумки відпускала його, прощалася з ним, але відчувала, що він завжди буде поруч. Речі вона роздала сусідам, хто мав дітей приблизно такого ж віку. І їй стало трохи легше.

Наступного дня вона вирушила на цвинтар. Йшов дрібний дощ. Оля, як завжди, забула парасольку і сподівалася, що дощ буде недовгим. Підійшовши до пам’ятника, вона звично зітхнула, але сліз вже не було. Було таке відчуття, що Вадим поряд – їй навіть здалося, що він узяв її за руку і від цього почуття вона посміхнулася.

-Я відпускаю тебе, –  губами прошепотіла вона. – Нехай на тому Світі тобі буде дуже добре….

Дощ, набираючи сили, моросив все сильніше. Тяжкі хмари нависли над головою, але Оля цього вже не боялася. Вона дивилася на усміхнене обличчя сина і не помітно для себе теж усміхнулася.

-Все буде добре, – почулося в голові і Ольга спочатку хотіла спростувати це, і навіть знову засумувала, але потім, відчувши тепло в руці, взяла себе в руки.

-Він поряд, завжди буде поряд. Я повинна жити далі, заради нього …, – Оля змахнула сльозинку, яка все ж таки випурхнула назовні.

Дорогою вона повільно йшла під зливою, розглядаючи фотографії на пам’ятниках, з яких усміхалося так багато молодих людей, яким би жити, та жити.

-У кожного своя доля та свій термін життя на Землі, – подумала вона. – Тепер ви живете в іншому світі і нехай там вам буде добре.

Умиротворення огорнуло її серце, і прийшло усвідомлення того, що все відбувається за Вищою Волею.

Потоки дощу стікали по обличчю, ніби з відра, згадавши, що має капюшон, вона запізно його накинула і, раптом помітила хлопчика, що сидів, прямо на мокрій землі біля свіжої могилки. Він голосно шморгав носом і витирав рукавом куртки сльози, перемішані з дощем.

Ольга тихо підійшла і стала поруч.

-Хто тут у тебе? – Запитала вона.

Хлопець підняв заплакані очі, в яких було величезне горе.

-Мама з татом, – шморгнув він знову носом. -Їх не стало.

Оля співчутливо подивилася йому у вічі.

-А я приходила відвідати сина, – зітхнула вона.

-А Він давно, як …? – хлопчик зам’явся, боячись вимовити це слово.

-П’ять років тому. Йому було лише шістнадцять років, – відповіла Ольга.

-Він вже був дорослим, – сказав хлопчик. – А мені лише сім…

-Ти теж вже дорослий, – усміхнулася Ольга. – Тому маєш розуміти, що сидіти на холодній землі не можна.

-Ну й нехай, – кинув хлопчик. – Я все одно нікому не потрібний.

-Це як? – Здивувалася Ольга. – А бабусі та дідусі? А дядьки та тітки? У кого ти живеш?

-Нікого в мене немає, – насупився хлопчина. – А живу я у дитбудинку, але я звідти пішов.

-Чому? – Оля все ж таки допомогла йому піднятися з землі і накинула йому на голову капішон.

-Мені там недобре, – Хлопчик навіть тупнув ногою. – Я додому хочу….

Ольга, побачивши, як сльози знову підбираються до його очей, притиснула хлопця до себе.

– Нічого, все буде добре. Давай знайомитися? – Вона посміхнулася і, присівши перед ним, зазирнула у вічі. – Я Ольга, але ти можеш мене звати, просто Оля, без усяких там тітка, добре?

Хлопчик кивнув і простяг руку.

-А мене Дмитрик, – він по-чоловічому потиснув їй руку і посміхнувся.

-От і познайомилися, – усміхнулася Ольга у відповідь і, відчувши його тремтіння, сказала:

-Ми з тобою зовсім промокли. Давай знайдемо поблизу кафе, перекусимо там і заразом зігріємось.

-Давай, – усміхнувся Дмитрик і, взявши її за руку, довірливо попрямував за нею.

Пустота відпустила, забравши із собою останні частинки горя, і Ольга тепер майже не сумувала.

У неї життя набувало сенсу і вона шкодувала про ті моменти, що не цінувала його і навіть хотіла піти. Тоді вона не знала, що життя буває прекрасним і що у світі завжди є те, заради чого варто жити.

Ольга невдовзі знайшла гарну роботу, про яку навіть не мріяла. І тепер після роботи бігала до дитячого будинку відвідувати Дмитрика, а на вихідні брала його до себе. А ще вона готувала документи на його усиновлення.

І все йшло добре, доки не з’явився рідний дядько Дмитрика.

Ця новина засмутила жінку. Оля йшла, опустивши голову засніженою доріжкою. Білі сніжинки, кружляючи, обліплювали її всю, забираючись за комір пуховика, приклеюючись до вій. Ольга марно струшувала їх з лиця. Туш розмазалася по очах і щоках, а сльози, які вона всю дорогу стримувала, раптом ринули з очей.

Сум знову, маленькими кроками забирався в душу. Вона знайшла засніжену лавочку і просто плюхнулася на неї, відчувши, як холод пробирається під пуховик.

-Але чому я всіх втрачаю? – Вона підняла заплакані очі до неба, а потім уткнулася в долоні і тихенько розплакалася.

-Дівчино, з вами все добре? – Почула вона і підняла очі на незнайомця.

-Тримайте, – він простяг паперові серветки.

Вона, з вдячністю їх прийняла, і, скомкавши цілу купу серветок, так і не змогла зупинити нескінченний потік сліз.

-Так справа не піде, – сказав він. – Ви зараз схожі на Снігуроньку, яка ось-ось розтане прямо на моїх очах….

Оля посміхнулася.

-Ось так краще, – сказав він, теж усміхнувшись. – А тепер розповідайте, що за біда у Вас сталася? І, до речі, мене звати Михайло.

-А мене Оля, – знову постаралася усміхнутися вона.

І Ольга розповіла все як на духу: і про втрату сина, і про чоловіка, і навіть про роботу і, звичайно, про Дмитрика.

-І тепер його заберуть, – схлипнула вона знову. – І я Дмитрика ніколи більше не побачу, бо його дядько живе в іншому місті.

-Але інше місто, це не інша країна, – Михайло чарівним чином дістав ще упаковку серветок. – Брав собі в поїзд, от і пригодилися. А тим більше, місто, з якого приїхав дядько Дмитрика, лише в декількох годинах їзди. Не так вже й далеко, – усміхнувся він.

-А звідки ви знаєте, з якого він міста? – Оля здивовано дивилася на нового знайомого.

-Тому що я дядько Діми, – усміхнувся він і, побачивши, як Ольга, раптом відсунулась від нього, заспокоїв:

-Не хвилюйтеся, я не допущу того, щоб Ви з Дмитриком розлучилися назавжди.

-Але чому Ви одразу не забрали Діму до себе? Чому допустили, щоб він опинився у дитячому будинку? – Оля з надією шукала хоч якусь зачіпку, аби зрозуміти, що Михайло не вартий стати опікуном.

-Мене не було в країні, я повернувся недавно і, дізнавшись про долю Діми, одразу приїхав, – відповів Михайло. – Та не переживайте Ви, ми щось придумаємо. Я знаю, як любить Вас Діма. Він тільки про Вас говорить і теж засмучений тим, що я його заберу. Я Дімку бачив, коли він ще в колисці був, але зрозумійте… він рідний для мене. У мене, розумієте, нікого, крім нього, немає. З дружиною не склалося, та й дітей нема….

-І в мене, крім нього, нікого немає, – тихо відповіла Ольга. – Я в ньому знайшла сенс життя, а тепер мені точно нема для кого жити.

-Ну, що Ви таке кажете…, – Михайло взяв її руку. – Живіть заради себе, заради Діми і, нарешті, заради мене, – усміхнувся він. – Я ж тепер не зможу жити спокійно, якщо ви не будете щасливі. І взагалі Вам не здається, що ми не випадково зустрілися саме тут, а не в дитячому будинку?

Оля уважно подивилася на нього, і він помітив маленькі іскорки, що запалилися в її очах.

А потім вони довго сиділи в кафе і розмовляли про все, як рідні душі. А ще Оля, подивившись на себе в дзеркало, мало не провалилася від сорому, побачивши у відображенні жінку, з розмазаною по щоках тушшю та зляканими очима.

-Все буде добре, – прозвучало у голові, і Ольга посміхнулася відображенню.

Минуло два роки, коли Оля поставила на полицю листівку, на якій було написано: «Мамо, я тебе люблю», поряд з листівкою Вадима. Ця була від Діми, і він уперше назвав її мамою.

Зимове сонце заглянуло в будинок, і Ольга посміхнулася, відчувши тепло в руці.

-Рідна, ти йдеш? – Запитав Михайло – А то ми в кіно спізнимося.

-Іду, йду, – засміялася вона і обійняла найдорожчих людей у ​​світі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *