12 Квітня, 2024
Зараз я живу в Нідерландах. Багато українок, які живуть тут зараз з дітьми, дуже заздрять мені, адже я тут з чоловіком. Я, звісно, очі відвертаю, нічого не пояснюю їм, а нещодавно вирішила сама поїхати в Україну, з собою лише гроші взяла. Та такого прийому вдома я зовсім не очікувала

Зараз я живу в Нідерландах. Багато українок, які живуть тут зараз з дітьми, дуже заздрять мені, адже я тут з чоловіком. Я, звісно, очі відвертаю, нічого не пояснюю їм, а нещодавно вирішила сама поїхати в Україну, з собою лише гроші взяла. Та такого прийому вдома я зовсім не очікувала

Я вже досить таки багато років живу за кордоном, вибрала Нідерланди, добре нам тут.

Маю я дуже хорошого чоловіка та двоє дітей.

Мій чоловік Божен добре забезпечує мене та дітей. У нього добра та порядна родина, що мені дуже сподобалося відразу.

Мої свекри добре ставляться до мене, у них не має звички втручатися у справи нашої сім’ї, давати якісь поради.

Хоча у них, крім мого чоловіка, є ще рідна донька, але ставлення до обох дітей в них однакове. Різниці я ніколи не відчувала і це щира правда.

Сама я родом з України, народилася в одному невеличкому звичайному селі, далеко від міста.

Мої тато й мама жили бідно, хоча все життя постійно досить таки важко працювали.

Я пам’ятаю, що все дитинство ми їли лише те, що мама на городі вирощувала: картоплю, огірки, помідори, різні соління.

А ще мама, не дивлячись, що ще й на роботу на ферму ходила, сама вдома тримала корову, і це дуже нас виручало, адже могла продати молоко людям, а нам спекти якогось смаколика вдома для нас.

Скільки я пам’ятаю, мої батьки вдома бували мало часу, адже цілий день працювали в колгоспі, потім мама бігла на город, доїла корову.

Нам навіть поговорити було ніколи. Тому, я завжди, скільки себе пам’ятаю там, завжди мріяла покинути село, бо нічого доброго за все життя я там не побачила.

І мені пощастило, на що я навіть сподіватися не могла.

Згодом я пішла вчитися в місто, там і зустріла свого Божена, якого мені послав сам Господь.

Він виявився доброю людиною, приїжджав в гості до своїх далеких родичів.

Там ми й з ним зустрілися вперше.

Відтоді я маю доброго чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської домівки.

Батьків моїх давно не стало.

Але хочу вам розповісти про свою Оленку, адже маю я старшу сестричку, яку я дуже люблю, про яку ні дня не можу не думати.

Олена залишилася жити в селі, відразу вийшла заміж за місцевого тракториста, він зовсім небагата людина.

Оселилися вони обоє в батьківській хаті.

Відтоді, як я поїхала жити за кордон, бачилися ми рідко, адже живу я далеко, постійно якісь свої турботи маю, діти малі були, та й квитки дуже дорого – не наїздишся, тим паче, що є телефон, ми по ньому завжди й спілкувалися з ріднею.

З Оленою ми спілкуємося по телефону, вона ніколи на життя не скаржилася, все казала добре у них. У неї з чоловіком теж троє діток.

Я думала, що вона живе добре. А нещодавно я приїжджала в своє рідне село, в Україну, мала таку можливість.

Батьківську хату було важко впізнати. Усі сусіди побудували великі будинки, а хатина моїх батьків, хоч і пройшло так багато років, стоїть така сама, як в минулому, лише дуже похилилася.

Паркан напів гнилий, весь нахилений та перекошений, той самий, який ще мій тато збудував.

А коли я зайшла в хату, мало не заплакала, навіть фіранки, вишиті ручками моєї мами, висіли.

Олена зустріла мене з посмішкою, відразу до мене підбігли троє її діток, одягнених дуже скромно, хоча чистенько.

Зі сльозами я роздала гостинці усім, і ми стали обідати, чим пригощала мене сестра.

Діти мої ще маленькі, з ними Божен залишився в дома, а в село до сестри я приїхала сама, бо відчувала, що у важкі часи маю побувати на своїй Батьківщині, дуже хотіла побачити рідних, якась особлива туга не полишала мене.

Вже вечоріло, а чоловіка Олени не було вдома, на той час, він прийшов пізно ввечері, щось буркнув мені, наче привітався і сів за стіл.

Тоді я вперше побачила дуже сумні очі і натруджені руки моєї сестри.

Вона швиденько стала виставляти чоловікові вечерю. Він, поївши, мовчки пішов спати.

Я була дуже вражена побаченому.

Виявляється, що Павло давно вже не працює, а ходить селом поміж людьми весь день, а додому ледь приходить під вечір. Олена моя все сама робить і вдома, і на роботі.

Вранці, коли її чоловік вже майнув в село на люди, я стала просити сестру, щоб вона залишила чоловіка, вигнала його з нашої батьківської хати і їй буде жити легше, адже їй всього лише 48 років.

Та Олена і чути мене не хотіла, сказала, що їй шкода дітей, хвилювалася, що люди скажуть, та й сусіди відвернуться від неї.

Тиждень я жила у сестри, все її допомагала, просила одуматися, але Олена лише сердилася на мене.

Коли я їхала, то залишила їй чимало грошей, яких мені дав з собою чоловік.

Додому я повернулася з важким смутком на душі. Все розповіла чоловікові.

Тепер ми з ним разом думаємо, чим ми зможемо допомогти моїй сестрі і як це правильно зробити.

Мене особисто засмучує лише те, що Олена сама змінювати нічого в своєму житті не хоче.

Вона думає, що так жити – це нормально.

Але ж вона не бачила кращого життя, де в сім’ї панує любов та добробут. Хоча я вірю, що з нашою допомогою, у них все буде добре.

Але як нам вмовити її? Що я маю зробити?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *