21 Червня, 2024
Все пoчалося з пoтяга. Буквально пеpед відпpавленням з київського вoкзалу Стeфанії Екcпрес у купе заcкочив військовий

Все пoчалося з пoтяга. Буквально пеpед відпpавленням з київського вoкзалу Стeфанії Екcпрес у купе заcкочив військовий

Все почалося з потяга. Буквально перед відправленням з київського вокзалу Стефанії Експрес у купе заскочив військовий.

Кремезний бородань хвацько позакидав свої речі на верхню полицю, повитягав купу папірців, перебрав усі і з одним кудись побіг.

Я зігнута, наче молодий ростучий місяць, сиділа навпроти і вовтузилася з наволочкою (чому на верхніх полицях так низько? – риторичне запитання).

Прибіг назад, енергійно заліз на своє місце і почав розпихати свої речі. Я запропонувала перекинути речі на мою полицю, щоб він спокійно постелив собі. Він глянув на мене, посміхнувся і сказав:

“Я не буду стелити, я їду до дому”.

У мене від цих слів гусяча шкіра напевно ще й на вухах повиступала. Як він це сказав! Скільки емоцій було у цих простих словах.

Його розпирало від радості, нетерплячості, приємної тривожності. Він сказав це ніжно, але водночас різко. Я кивнула головою і посміхнулася. Наволочку я поборола і пішла в туалет, а повертаючись побачила гарненько виставлене взуття військового біля купе. Він його сам виставив.
Не хотів створювати незручностей. Я не знаю де були, по чому ходили і що бачили ті кросівки, але вони були “втомлені” і їхали до дому, переживали чи запах пережитого не потурбує інших.

Вранці спустилася, зібрала постіль. Чоловік із жінкою з нижніх полиць теж виходили у Львові. Ми мовчки зібралися, напомацки. Світло не хотіли вмикати, щоб не будити військового. Навіть сходили до провідниці запитатися куди він їде, щоб не проспав.

Бо він їде до дому.
Його кросівки перенесли у купе.

З вокзалу поїхала на Стрийський автовокзал. Поки чекала маршрутку взяла в автоматі каву. Поруч каву пили два військові. Втомлені, невиспані. У мене в рюкзаку були сирні кекси, не знала куди діти сир, то перед дорогою напекла.

Я підійшла до хлопців і сказала:
“Запрошую на сніданок”. І протягнула кульок з кексами. На якусь секунду вони завмерли, а я продовжила: “Сирні кекси, з виноградним сиропом. Кава така собі, то хоч кексами заїмо”. Вони засміялися і почали частуватися.

Сіли на лавку і почали спілкуватися. Хлопці їхали теж до дому, у відпустку.
Мені хотілося підтримувати розмову, але було страшно ляпнути щось недоречне, щось, що може стригерити. То я просто спершу сказала “Дякую за все” , а тоді :”Поки моєї маршрутки нема, їжте кекси, а я готова слухати, розказуйте, що хочете.” І їх прорвало.

Я просто слухала, а вони один поперед іншого емоційно розповідали бойові історії. Навіть сумні вони подавали з гумором. В якийсь момент розповіді я опустила голову.

Один з них сказав: “Та шо ми п**д*мо? Не так то все весело. Так легше розказувати”.

Під’їхала моя маршрутка, кекси ми доїли і каву допили. Хлопці схопили мій рюкзак і пішли провести. Водію сказали, щоб довіз куди мені там треба.

Подякували за сніданок і що просто слухала.

Нам, суспільству, треба багато слухати, але не забувати ще й чути.

Olga Harbovska

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *