— Наталю, ти вдома? — Ігор влетів у квартиру й завмер, коли побачив дружину в передпокої. Вона сиділа навпочіпки й голосно схлипувала. — Я так нічого і не зрозумів, що з тобою трапилось. Ти так ридала, що слів не розібрати. Потім ще й телефон, як на зло, розрядився. Що сталося, Наталю? На тобі лиця немає.
— Мурчик зник… — насилу вимовила Наталя. — Його немає вдома
— Як це зник?! — здивувався Ігор. — Куди він міг подітись? — Ти можеш нормально пояснити? Може, він десь у квартирі сховався?
— Ні. Твоя сестра… Віка… Загалом, вона сказала, що Мурчик випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила з Михайликом на вулицю погуляти. Але ти ж розумієш, Ігорю, наш Мурчик… Він би сам не вибіг з квартири. Навіщо йому та вулиця, якщо він там ледь не загинув? Мені здається, це вона його навмисне випустила…
— Що?! — Ігор стис кулаки. — Де вона зараз? Де Віка?
— Начебто в магазин пішла… Не знаю. Я шукала Мурчика увесь цей час, але його ніде немає. І ніхто його поблизу не бачив. Ну як таке може бути, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість? Взяти й викинути беззахисну істоту на вулицю. Узимку. Хіба так можна?
— Людина — ні. А Віка… Віка може. Тим паче, вона вже якось подібне виробляла. Не хвилюйся, сьогодні ж її ноги більше не буде в нашій квартирі. Ех, навіщо ми взагалі її пустили до себе.
Місяць тому…
Ігор ішов у бік зупинки, як раптом помітив щось сіре під шаром снігу.
Спершу йому здалося, що то просто камінь лежить на землі. Але камінь був дивний, бо він не просто лежав — він ще й тремтів, як… старий радянський холодильник.
Мабуть, саме це й привернуло його увагу. Бо він ніколи раніше не бачив і тим паче не чув, щоб каміння тремтіло від холоду.
Щоб задовольнити цікавість і дізнатися, що це таке, Ігор зійшов із дороги й підійшов ближче.
І лише тоді помітив, що на землі лежить не камінь, а маленьке сіре кошеня.
— Оце так… — задумливо промовив Ігор, почухавши потилицю. — Що ти тут робиш, малюче?
Втім, це було риторичне питання
Бо будь-якій людині й так ясно, що роблять домашні тварини на вулиці. Виживають як можуть… Ось і це маленьке кошеня просто намагалося вижити.
Воно не нявкало, не кликало на допомогу… Ні. Просто лежало на землі й тремтіло.
Схоже, воно вже змирилося з тим, що нікому до нього немає діла. Тому й не зверталося до людей. Натомість намагалося хоч якось зігрітися.
Ігор обережно підняв малюка з землі, водночас змітаючи сніг із його шерсті, а потім швидко засунув його під куртку й, притримуючи однією рукою, побіг до зупинки, до якої саме під’їжджав тролейбус.
Поки їхав додому, згадав, що Наталя вже давно хотіла саме таке кошеня — сіренького й смугастого, та все не знаходилось часу сходити разом до притулку.
А тут сама доля ніби підкинула йому його під ноги. А якщо доля щось дає — треба брати.
— Наталю, а в мене для тебе сюрприз, — радісно повідомив Ігор, коли зайшов до квартири.
— Ох, ти мене останнім часом просто балуєш, — усміхнулась дружина, виходячи в передпокій. — То сережки золоті просто так, то новий телефон, про який я давно мріяла, то квитки в кінотеатр. Що цього разу? Путівки на гірськолижний курорт?
— Крутіше! — засяяв Ігор і, розстебнувши блискавку на куртці, дістав кошеня. — Ось! На вулиці підібрав. Ти ж наче хотіла саме такого? Сіренького й смугастого?
— Господи, — ахнула Наталя. — Та він же зовсім змерз, бідолашний. А ну, давай його сюди, буду зігрівати. І ти роздягайся, мий руки й на кухню. Вечеря вже готова.
Наталя знову подивилась на кошеня та усміхнулась: — Який же він гарний…
Так в Ігоря й Наталі з’явився Мурчик. Вони довго думали, як його назвати, стільки різних варіантів перебрали, але зрештою зупинились на «класичному».
— Мені здається, що Мурчик йому більше пасує, ніж якийсь Том чи Лукас
Ця радісна подія сталась наприкінці листопада, коли випав перший сніг. Тож кошеня не встиг пізнати «всі принади» вуличного життя взимку.
І слава Богу. Бо для багатьох це випробування стає останнім…
За ті два тижні, що Мурчик жив у своєму новому домі, Наталя й Ігор дуже до нього прив’язались.
Точніше, вони полюбили його вже в перший день, але з кожним новим — лише сильніше й сильніше.
Кошеняті також дуже сподобались Наталя та Ігор — добрі, хороші люди. Такі не скривдять і не викинуть на вулицю, як це зробили його попередні господарі. Тому він був спокійним.
Навіть коли він випадково щось скидав зі столу чи комоду на підлогу, його не сварили, а просто просили бути обережнішим наступного разу
«Обов’язково буду!» — впевнено нявкав у відповідь Мурчик, удесяте за день стрибаючи на комод у спальні й удесяте скидаючи звідти пульт від телевізора.
Загалом, усе було добре, поки якось у двері не постукали.
— Хто це міг прийти в неділю зранку? — Ігор швидко протер очі й здивовано поглянув на настінний годинник — було пів на сьому.
За вікном ще було темно.
— Може, сусіди? — припустила Наталя. — Може, щось у них сталось?
— Зараз піду подивлюсь.
Коли Ігор вийшов у передпокій і відчинив двері, то побачив на порозі свою сестру Віку. І не одну, а зі своїм сином Мишком. Йому на той момент було п’ять років.
— Привіт, братику, — усміхнулась вона. — А ми до вас у гості. Ти ж не проти
— Взагалі-то…
— Та знаю, знаю — попереджати треба. Вгадала? Тільки в мене така ситуація, що не встигла я попередити. Та й у таку рань ти б, мабуть, трубку не взяв. Тому й вирішила приїхати. Ти нас пустиш? І допоможи валізу занести, бо я, поки його на четвертий поверх тягнула, думала, ноги відваляться.
Ігор, звісно, пустив сестру з племінником у квартиру. Але його трохи збентежила наявність валізи. Бо зазвичай у гості з валізами не ходять.
— У тебе щось сталось?
— А що, хіба не зрозуміло? — відповіла Віка питанням на питання. — Чоловік мене з дому вигнав. Іншу собі жінку знайшов, уявляєш? А мені йти нікуди. Якщо ти не проти, я трохи в тебе поживу. Поки не вирішу, що далі робити. Заодно й Новий рік разом зустрінемо. Класно ж, правда? А то ми з тобою вже чотири роки майже не спілкуємось. А ж не чужі ж один одному
— Ти ж знаєш, чому ми з тобою не спілкуємось… На брехні важко збудувати нормальні стосунки.
— Ой, та годі тобі. Хто старе згадає — тому око геть, як кажуть. Скільки можна мене цим дорікати? Ну помилилась, з ким не буває. Усі помиляються.
Ігор хотів щось сказати Віці, але в останній момент передумав.
Не хотілося починати ранок зі сварки.
Та й Наталя навряд чи схвалить, якщо він почне «наїжджати» на сестру, яку чоловік вигнав з дому.
Хоча дорікати Віці було за що.
Річ у тім, що п’ять років тому помер батько Ігоря та Віки. Він давно вже з ними не жив, але постійно допомагав. І у нього в місті була велика трикімнатна квартира, яка мала перейти у спадок Ігореві та Віці. Інших родичів у нього не було.
А Віка на той момент якраз була вагітна. Від кого — досі невідомо.
Сестра, заручившись підтримкою матері, почала просити Ігоря, щоб той добровільно відмовився від своєї частки спадщини. Мовляв, їй квартира потрібніша, а він — чоловік. До того ж, неодружений.
— Синочку, у Віки ж дитинка скоро буде. Їй десь жити треба, — вмовляла Ігоря мати.
Ігор особливо не пручався. Розумів, що сестрі житло справді потрібніше. Він тоді жив у студентському гуртожитку. Загалом, увійшов у становище й пішов Віці назустріч. Урешті-решт, він справді чоловік — якось сам собі на житло заробить. Ну або, в крайньому разі, оформить іпотеку. Зараз усі так роблять.
І все б нічого.
Але після народження сина Віка квартиру продала, а сама переїхала до якогось нового залицяльника, який погодився прийняти її з дитиною.
— Валера бізнесом займається, і йому дуже потрібні гроші на розвиток, — пояснювала Віка своє рішення брату. — І взагалі, ця квартира моя, тому що хочу, те й роблю. Зрозуміло?
Ігор, звичайно, влаштував скандал, бо домовленість була зовсім іншою.
А раз вона квартиру продала, то могла б хоча б половину грошей йому віддати. Для справедливості. Але грошей він не побачив — усе пішло «на розвиток бізнесу».
Мама тоді вирішила не втручатися — мовляв, самі розберуться, дорослі вже.
Втім, десять років тому, коли вони ще були дітьми, вона теж особливо не втручалась.
Тоді Ігор, повертаючись зі школи, підібрав на вулиці кошеня й приніс додому. А через деякий час той зник.
На маму Ігор не підозрював — вона ж сама дозволила залишити тварину (вони тоді жили в селі, і місця в будинку вистачало). Тому єдиною, хто міг бути причетним до зникнення кошеняти, була саме Віка.
— Кажи, куди ти його поділа! Кажи негайно! — кричав Ігор.
Але сестра у скоєному не зізналась. Хоча Ігор по її очах бачив, що вона бреше. Це кошеня з першого дня їй спокою не давало. Потім він приніс додому ще одного — і той також зник.
Збіг? Навряд.
Мама тільки розводила руками, а Віка знизувала плечима й удавала, що не має до цього жодного стосунку. Після цього Ігор більше тварин додому не приносив…
Тож не дивно, що стосунки з сестрою в нього були дуже напружені.
А тут вона з’являється з самого ранку і просить пожити деякий час.
— Ігорю, ну а куди їй подітись? — тяжко зітхнула Наталя. — Нехай трохи поживе в нас. Поки не знайде квартиру. Не на вулицю ж її виганяти з дитиною. Та й Новий рік от-от. Може, й помиритесь нарешті.
— Гаразд, — махнув рукою Ігор. — Якщо ти не проти, то хай поживе трохи.
Правда, Ігор інтуїтивно відчував — нічого доброго з цього не вийде.
Так і сталося.
Уже наступного дня Віка почала скаржитися на Мурчика. То він спати їй заважає, бігаючи по квартирі, то на її дивані лежить. То дивиться на неї якось «не так».
А ще у її сина з’явився нежить.
— Це точно алергія на вашого кота, — сказала Ігорю сестра. — Раніше мій Мішенька — як огірочок був.
— Не факт. Він міг просто застудитися, — заперечив Ігор. — Ти ж із ним гуляєш на вулиці. А навіть якщо алергія — то що ти пропонуєш? Мурчик — це член нашої родини.
— Ой, знову ти дурниці говориш, — засміялась Віка. — «Член родини»… Я думала, що твоє дитинство вже давно минуло. А ти, як тягав додому звірів із вулиці, так і досі тягнеш. Як твоя дружина ще тебе такого терпить?
— Наталя теж любить тварин, як і я. А от ти, схоже, їх ненавидиш. Тільки скажи — що вони тобі зробили поганого?
— Жити нормально заважають. Я, наприклад, не висипаюсь через вашого Мурчика. І Мішенька мій ночами погано спати став. Для дитини це — стрес! Хоча, кому я пояснюю? От коли в тебе свої діти з’являться — тоді й зрозумієш мене.
Ігор замовк. Діти — це була болюча тема. Дуже болюча.
Вони з Наталею вже кілька років намагаються, але нічого не виходить. Лікарі нічого конкретного сказати не можуть. І Віка про це прекрасно знає. Мама, певно, їй розповіла. І все одно зачепила найболючіше.
— Загалом, я пропоную віддати вашого котика в притулок. Міша — все-таки твій племінник, а я — твоя сестра. І ми не маємо страждати через якогось там Мурчика. Кіт — це всього лише тварина. А я і мій син — твоя справжня родина, розумієш? Впевнена, що мама сказала б тобі те саме.
— Ти взагалі розумієш, що кажеш? — розлютився Ігор. — Який ще притулок?! Мурчик живе у своєму домі, на відміну від тебе. А якщо тобі щось не подобається — тебе тут ніхто не тримає. Я тебе не кликав. Шукай квартиру й переїжджай.
«Свою дитину в притулок віддай, раз така розумна», — подумав Ігор.
Вголос, звісно, цього не сказав — знав, що скінчиться скандалом.
На деякий час Віка наче заспокоїлась, але все одно продовжувала мовчки ненавидіти кота.
А коли Ігоря й Наталі не було вдома, вона виганяла його з дивана і заганяла в найдальший кут, щоб він навіть носа не показував. Мурчик довго терпів, а потім почав мстити. Спочатку він скинув її телефон із тумбочки, потім «випадково» зробив зачіпки на її улюбленій кофті.
— Твій кіт мені речі псує! — кричала Віка. — Навіщо взагалі заводити тварину, якщо ви не можете її виховати й пояснити, що таке добре, а що — погано? От мій Мішенька собі такого не дозволяє.
Віка, звичайно, промовчала, як її Мішенька смикав Мурчика за хвіст і навіть відібрав у нього улюблену м’яку іграшку, сховавши її у валізу. Украв, по суті.
— Отже, слухай сюди! — жорстко сказав Ігор. — Не забувай, сестро, що ти зараз живеш у моїй квартирі. І якщо хочеш тут лишитись — до мого кота навіть не торкайся!
— Гаразд, гаразд, не гарячкуй…
А напередодні Нового року Ігорю подзвонила Наталя й, постійно схлипуючи, щось розповідала. Але як Ігор не намагався, нічого так і не зрозумів.
Відчув тільки, що сталося щось серйозне, тож попросився з роботи раніше й поїхав додому.
— Наталю, ти вдома? — Ігор влетів у квартиру й завмер, коли побачив дружину в коридорі. Вона сиділа навпочіпки й голосно схлипувала. — Я так нічого і не зрозумів. Ти так ридала, що слів не було розібрати. Потім ще й телефон, як на зло, розрядився. Що сталось, Наталю? Ти ж ніби не своя.
— Мурчик зник… — насилу прошепотіла Наталя. — Його вдома немає.
— Як це зник?! — здивувався Ігор. — Куди він міг подітись? Може, десь заховався у квартирі?
— Ні. Твоя сестра… Віка сказала, що він випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила гуляти. Але ти ж розумієш, Ігорю, наш Мурчик… Він би сам не вибіг. Навіщо йому та вулиця, якщо він там ледь не загинув? Мені здається, це вона навмисно його виставила…
— Що?! — Ігор стис кулаки. — Де вона зараз? Де Віка?
— Здається, в магазин пішла… Не знаю. Я весь цей час шукала Мурчика, але його ніде немає. І ніхто його не бачив. Ну як так можна, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість? Викинути беззахисну істоту на вулицю. Взимку. Хіба це по-людськи?
— Людина — ні. А Віка… Віка може. Тим більше, що вона вже колись подібне робила. Не хвилюйся, сьогодні ж її ноги тут не буде. А Мурчика я обов’язково знайду!
Мурчика того дня Ігор так і не знайшов. Надворі вже стемніло, а сховатись він міг де завгодно.
Зате коли прийшла Віка з Мишком, Ігор влаштував їй справжній «допит із пристрастю».
— Навіщо ти це зробила?! — кричав він. — Навіщо вигнала котика на вулицю? Ти ж знаєш, що він там ледь не загинув?!
— Нічого я не робила, братику, — знизала плечима Віка. — Просто двері відкрила, а він вибіг. Ну так, я не побігла його ловити. Здався він мені. Для мене моя дитина — на першому місці, а не якийсь там кіт.
Ігор дивився їй в очі й бачив: вона бреше. Ба більше — насміхається. Він добре знає свою сестру. Тож Наталя мала рацію — Віка зробила це навмисно.
Навмисно випустила Мурчика на вулицю. А може, й віднесла кудись подалі від дому.
— Слухай, Ігорю, завтра Новий рік. Я тут шампанське купила. Давай не будемо сваритися через дурниці, га? — усміхнулася Віка.
— Давай не будемо, — погодився Ігор. — Збирай свою валізу.
— Що?!
— Проблеми зі слухом? Повторю: збирай свої речі, бо інакше я їх через вікно викину. І — геть!
Ігор відвіз сестру з племінником на вокзал і дав їй трохи грошей на квитки.
— Можеш їхати до свого чоловіка, до мами, хоч на вокзалі ночуй — мені байдуже. Але бачити тебе більше не хочу. Зрозуміла? І чути — теж. Тому прошу: не дзвони мені більше ніколи й не з’являйся в моєму житті. І ще — мені дуже шкода, що в мого племінника така мама.
Того ж дня Ігорю зателефонувала мама й звинуватила його в черствості, додавши, що не очікувала від нього такого:
— Віка ж до тебе звернулась як до найближчої людини. А ти її вигнав. І ще й з дитиною. Хіба так можна, синочку?
— Думаю, вона щось придумає. Не маленька. А я з нею більше спілкуватись не хочу.
31 грудня, сидячи за святковим столом, Наталя й Ігор зовсім не раділи прийдешньому Новому року. До бою курантів лишалось близько десяти хвилин, а шампанське ще навіть не було відкрито. І це не дивно.
Бо як можна святкувати, коли їхній улюбленець — невідомо де?
Ігор з Наталею шукали його ще з ранку, але марно. Наче крізь землю провалився.
— Ігорю, ти чуєш? — раптом тривожно спитала Наталя. — Хтось шкрябається у двері.
— Віка знову, чи що… — буркнув Ігор, встаючи з-за столу.
Але коли він відкрив двері — на порозі стояв Мурчик. Увесь тремтів від холоду, але якимось дивом зміг пережити морозну ніч і знайти дорогу додому.
— Наталю! Він повернувся! Повернувся! — радісно вигукнув Ігор, піднімаючи кота на руки.
Мурчика швидко відігріли й нагодували. Наталя міцно притискала його до себе й не відпускала ні на секунду.
А він лише вдоволено муркотів. «Він зміг. Він повернувся додому. Туди, де його люблять».
— Ігорю, хвилина до Нового року, — прошепотіла Наталя. — Відкриєш шампанське?
— Авжеж!
Він швидко відкрив пляшку, розлив ігристе по келихах — і за мить за вікном вибухнули салюти, залунали радісні вигуки людей.
Кажуть, як зустрінеш Новий рік — так його і проведеш.
Отже, тепер Мурчик завжди буде зі своїми господарями. І… з їхньою дитиною.
Так, з дитиною. Самі Наталя й Ігор про це ще не знали, але Мурчик, коли Наталя пригорнула його до себе, чітко відчув: у її серці зароджується нове життя.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
