Ваську вигнали. Знову. Третій раз за його коротке життя. Не щастило йому якось
Лише рік виповнився, а вже з трьох родин викинули. Ну як викинули. Спершу його передавали з рук до рук. А потім.
Потім просто винесли надвір і відійшовши трохи далі від будинку. Опустили в бак для сміття і втекли. Щоб він не міг знайти шлях додому. А він і не шукав.
Він усе зрозумів. Одразу зрозумів. За виразом обличчя чоловіка. Дружина його дуже засмутилася, коли Васька подряпав новий, шкіряний диван.
Дуже дорогий. Вона й ухвалила вирок. А чоловік? А що чоловік?
Він завжди й з усім погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота і пішов до смітника у сусідньому дворі.
Васько й не побіг би за ним. Ні не побіг. Він бачив вирок у його очах і розумів.
Все марно. Попрощався б хоч по-людськи. Погладив на прощання. Просив вибачення. А так
Якось не по-людськи вийшло. Наче відро зі сміттям висипав.
Васька зітхнув і спробував знайти у смітті щось їстівне, перекусивши старими шматочками курки. Він вибрався і сів поруч із великим зеленим баком. Став дивитись на сонце.
Він мружився, але не відвертався. Від цього великого світлого кола йшло тепло. І йому це дуже подобалося.
Це були останні сонячні промені. Промені літа, осені, зими. Невелике потепління. І скоринка льоду розтанула.
А у душі Васьки замерзла.
Вечір та ніч були холодними. Після заходу сонця. Вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Він гадки не мав куди йти і як ховатися, а тому.
Знайшов велику купу пожухлих, рудих листків і забравшись у них. Згорнувся клубочком. Спершу було дуже холодно і він тремтів, але потім
Потім, коли від вітру з мокрою крижаною крихтою його руда шубка задубіла, йому чомусь стало тепліше і тремтіння пройшло. Якийсь голос у глибині нашіптував добрі слова.
Які заколисували його і пропонували заплющити очі та забути про всі прикрощі та нещастя.
“Згорнись ще, і спи. Спи, спи, спи”. Відчував він і тепло.
Тепло розливалося по його задубілому тільцю.
Це так просто. Потрібно тільки здатися і все пройде. І настане спокій та вічність. Підуть образи та прикрості.
Васько востаннє зітхнув і погодився. А навіщо боротись? Заради чого?
Адже завтра на нього чекає той самий холод і голод. І те саме бажання закрити очі й ніколи більше, ніколи, ніколи не відкривати їх
Ліхтарі на вулиці спалахнули спершу там, вдалині. І Васька востаннє глянув на них. Він часто дивився на їхнє світло зі свого вікна. Рудий кіт останній раз увібрав у себе це світло і його очі спалахнули в темряві, що згасала.
Цей останній вогник і привернув увагу маленької рудої дівчинки. Вона йшла додому з татом. Вона смикнула його за рукав.
-Там – Сказала вона – Там у листі, хтось є.
-Немає там нікого – від холоду зіщулився тато. -Йдемо швидше додому. Я змерз.
І він спробував відвести її від великої, темної купи листя. Руда дівчинка смикнула плечем.
-Я бачила. Я бачила світло.
-Світло в купі старого листя? – Здивувався тато. -Не може бути такого. Не може
Проте дівчинка вже була поряд і розривши верхній шар натрапила на нього. На рудого кота.
-Тато! – Закричала вона.
-Я ж бачила. Це він.
-Хто він? – Здивувався тато, підійшовши.
-Ось він. – Сказала дівчинка і спробувала підняти обмерзле тільце.
-Залиш його. – Сказав тато.
– Він вже помер. Не будемо ж ми нести додому мертвого кота.
– Він не помер. – Відповіла руда дівчинка. -Я знаю. Я знаю. Він живий. Я ж бачила світло у його очах
-Світло в очах кота? – Знизав тато плечима.
Він підійшов ще ближче і піднявши тільце, спробував почути або намацати серцебиття.
А Ваську так хотілося спати. Так хотілося. Сон зліпив його повіки й тепло наповнило його тіло. І голос усередині шепотів йому.
“Спи, спи, спи… Не розплющуй очі”.
Але цей голосок. Тоненький дитячий голосок все повторював і повторював уперто.
-Світло в його очах.
“Що вони від мене хочуть? Чому знову мучать? Чому не дають спокійно заснути?”
Він насилу розплющив очі, щоб побачити тих. Хтось навіть зараз заважає йому.
-Ось! – Закричав дитячий голосок. -Ось! Я ж казала. Ти бачив? Знову. Світло
-Та яке світло?
Здивувався він, але. Зняв із себе куртку і загорнувши до неї руде тільце. Пішов у напрямку до будинку.
Донька побігла поряд із ним. Вона поспішала за ним.
-Тату, татко. Будь ласка, швидше. Йому ж холодно.
Вони зникли у під’їзді, а потім. У вікнах п’ятого поверху спалахнуло світло.
Васька купали теплою водою і напували зігрітим молочком. А дівчинка.
Дівчинка вмовляла його.
-Ти тільки не вмирай. Не вмирай, будь ласка.
І лід на його шерсті розтанув. І в душі розтанув.
І великий рудий кіт із подивом спостерігав. Як тато з донькою піклуються про нього. Він вже прокинувся і тепер йому по справжньому тепло
Тепло наповнювало всю його суть. Ні, тепло не від батарей. А від маленького дитячого серця.
А зовні стояв він. Той, хто інколи приходить на допомогу.
Він стояв і дивився на вікна п’ятого поверху, що світилися.
Він стояв і говорив.
-Все, що можу. Все, що можу.
Він постояв і трохи подумавши, додав.
-Світло – не кожний його бачить. Не кожен. І не кожен, хто бачить, може зберегти.
А Васько, дивлячись на дівчинку з рудим волоссям, не думав про велич людини. Про такі речі думають люди. Він думав про своє.
Він бачив світло. Світло в її очах.
