— Це ти, мамо? — почувся за спиною хриплуватий голос
Марія впустила відро з водою. Вода розлилася по землі, змочивши поділ її старої хустки.
Перед нею стояв чоловік — засмаглий, худий, з глибокими зморшками біля очей. В очах — знайоме щось, болісне, таке рідне.
— Петре?.. — Марія сіла прямо на лаву під яблунею. Руки затремтіли. — Та як же ти… живий?
Петро зник двадцять років тому. Поїхав на заробітки до Чехії, спершу дзвонив, надсилав гроші. Потім — ні дзвінків, ні листів. Хтось сказав, що його бачили в Празі, хтось — що помер. Марія пішла до церкви, замовила сорокоуст, поминала його кожну неділю.
І ось він стоїть перед нею. Живий. З очима її покійного чоловіка.
— Не міг повернутися. Не мав документів, хворів, лежав у лікарні… Думав, що знову піднімусь. А потім… соромно стало.
— Двадцять років, Петре! — її голос затремтів. — Я тебе ховала в думках щодня
Сусіди дізналися за кілька годин. Хтось прийшов зі співчуттям, хтось — з підозрою.
— Певно, приїхав по хату, бо вже стара стала. Перепише на нього — і все, залишиться на вулиці, — шепотіла Галина з сусідньої вулиці.
— Та він навіть могили батька не прибрав за стільки років!
А Марія мовчала. Вона не знала, як жити далі. Син, якого вона оплакувала, сидів у її кухні, пив чай з варенням зі смородини — її улюбленим.
Вночі вона підійшла до нього, торкнулася його плеча.
— Чому зараз, Петре? Чому не раніше?..
Він довго мовчав.
— Бо тільки тепер знайшов сили. І тому що… більше нікого не маю. Крім тебе
Марія заплакала. Вперше за багато років — не з болю, а з полегшення.
Петро залишився жити у старій батьківській хаті. Спершу — на дивані в залі, де колись спав батько. Потім почав лагодити дах, фарбувати ворота. Люди почали дивитися інакше. Одні — з цікавістю, інші — з іронією.
— Он, бач, совість прокинулась! Тепер за майно вхопився, — бурчав старий Василь на лавці біля магазину.
Марія ж мовчала. Вона не питала, де він був, що робив, з ким жив. Їй було достатньо, що вранці на кухні знову було двоє чашок і чути було чоловічий кашель. Дім ожив.
Одного дня до хати прийшла жінка.
— Я — Олена. Я… я від Петра.
— А ти хто йому? — Марія стиснула хустку в руці
— Його дружина. Колишня. Ми… були разом кілька років у Чехії. У нас донька. Її звати Софія. Їй 17. Вона — ваша внучка.
Марія сіла. Ноги затремтіли. Внучка? Петро мовчав про це.
— А чого ж ти прийшла? — спитала тихо.
— Вона хоче побачити діда. Вона знає, що він тут.
Того вечора Марія довго не спала. Петро сидів на ґанку з цигаркою. Він мовчки слухав маму, а потім шепнув:
— Я боявся, що вона не прийме мене. Але вона така… світла. Як тато.
Тиждень потому на подвір’ї зупинилося авто. Вийшла висока дівчина з довгим каштановим волоссям. У руках — букет польових квітів.
— Доброго дня. Ви — бабуся Марія
Марія підійшла ближче, подивилася в очі. Сині. Ті самі, що в Петра в дитинстві. Руки самі простяглися.
— Заходь, дитино. Я тебе чекала все життя.
