Після похорону мами Оксана залишилась у старому батьківському будинку ще на кілька днів — не могла змусити себе поїхати. Будинок був мовчазний, наповнений тінями минулого. У ньому все дихало нею — мамою. Її халат ще висів на гачку, чашка з тріщинкою стояла на кухні, і навіть годинник на стіні, зупинившись о 02:43, мовчки про щось свідчив
Увечері, коли світло лампи відкидало м’яку тінь на стіни, Оксана вирішила навести лад у старій шафі в спальні. На верхній полиці, загублена між стосами газет і пожовклих журналів, стояла звичайна коробка з-під жіночих чобіт. Нічим не примітна — стара, трохи запилена, перев’язана мотузкою.
Відкривши її, Оксана завмерла.
Усередині — акуратно складені дитячі малюнки, зроблені кольоровими олівцями. Різнокольорові янголи, ялинки, сердечка… А між ними – листи до Святого Миколая. Її дитячий почерк, наївний, трішки кривий:
“Святий Миколаю, принеси мені тата. Я не знаю, де він. Мама каже, він у відрядженні. А я сумую.”
Оксана сіла прямо на підлогу. Її пальці тремтіли, коли вона горнула папери до себе. Їй було лише 4, коли тато зник. Тоді мама казала, що він пішов. Потім — що пропав. А потім — що треба жити далі. Вони більше не говорили про нього
Під дитячими листами лежав старенький зошит у клітинку. На першій сторінці — чіткий мамин почерк і дата:
“1996 рік. Оксана — 5 років.”
Це був мамин щоденник. Але не про себе. Про неї — про Оксану.
“Сьогодні вона вперше сказала, що хоче бути лікарем. Потім змінила думку — буде ведмедиком у цирку.”
“Вона боїться темряви, тому я залишаю нічник із метеликом.”
“Питає, чому тато не пише листи. Я сказала, що він забув адресу. Це брехня, але що ще я могла сказати?”
Сторінка за сторінкою — роки життя. Радощі, хвороби, страхи. Всі переживання, які мама ніколи не озвучувала вголос. Її мовчазна підтримка. Мама ніколи не скаржилась, не розповідала, як важко було самій. А тепер усе — у цьому зошиті.
На останній сторінці — запис ручкою, вже не таким впевненим почерком
“Я завжди боялась, що вона подумає, що я щось приховала. Але я просто хотіла її вберегти. Якщо ти це читаєш, Оксано, знай — я тебе любила всім серцем. Ти — моє світло.”
Оксана сиділа з коробкою в руках, сльози текли без упину. Ці речі були маминим мовчазним свідченням — того, що вона завжди була поруч. Ніколи не показувала свою втому. Ніколи не зізнавалась, як сильно боліло.
У ту ніч Оксана заснула на підлозі, притискаючи до себе зошит і листи.
І вперше за весь цей час, після всіх прощань, вона відчула — мама тут. Поруч. У кожному слові. У кожній лінії дитячого малюнка. У тиші будинку, що більше не здавався порожнім.
