— Анно Михайлівно, ваш батько… він сьогодні вранці
Голос Людмили Іванівни затремтів. Я так сильно стиснула телефон, що суглоби пальців побіліли.
— Що з ним? — запитала я, і сама здивувалася, наскільки чужим прозвучав мій голос.
— Серце не витримало. Михайло Петрович пішов уві сні.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років пройшло з того часу, як я бачила батька, чула його голос. А тепер я більше ніколи не почую його.
Шлях від обласного центру до рідного міста зайняв три години. Кожен кілометр, здається, відмотував час назад — знайомі повороти, старі будинки, запах осіннього повітря. Все залишилось таким самим, як тоді, коли я йшла.
Дім зустрів мене мовчанням. На ґанку стояла жінка років сорока п’яти — світловолоса, у чорній сукні. Біля неї — високий хлопець, з очима мого батька.
— Ти Анна? — запитала жінка. — Я Марина. Це Олег, твій брат
Слово «брат» прозвучало дивно. У мене є брат, якого я ніколи не бачила.
— Мама говорила, що у мене є сестра, — сказав Олег, розглядаючи мене з дитячою цікавістю. — Ти правда втекла з дому в п’ятнадцять років?
— Олег! — одернула його Марина. — Проходь, Анна. Людмила Іванівна тебе чекає.
У домі пахло свіжою випічкою і горем. Людмила Іванівна сиділа на кухні — постаріла, але все така ж ділова.
— Аннушка, дочечка, — вона обняла мене. — Як ти схудла. Напевно, погано їси.
— Їм нормально, Людмила Іванівна.
— А де працюєш?
— Адміністратором у готелі
Марина підняла брову:
— В готелі? А я думала, ти поїхала вчитися, будувати кар’єру.
В її голосі не було засудження — тільки легке здивування. Але мені стало не по собі.
— Батько часто про тебе питав, — тихо сказала Людмила Іванівна. — Він радів, що ти живеш самостійно. Навіть пишався.
— Пишався? — я не змогла приховати гіркоти. — Після того, як вигнав мене?
— Він нікого не вигнав, — різко відповіла Людмила Іванівна. — Ти пішла сама, після тієї сварки.
Марина переглянулася з Олегом і встала:
— Ми зходимо до сусідів, там ще багато справ. Ви поки поговоріть
Коли вони пішли, Людмила Іванівна налила мені чай і сіла навпроти.
— Розкажи мені про Дениса, — попросила я. — Що насправді сталося?
Старенька зітхнула:
— Твій батько мав вагомі причини не схвалювати ваші стосунки. Денис Кравцов крадів запчастини з автосервісу і перепродував їх. Спочатку Михайло Петрович підозрював робітників, а потім дізнався, що це він.
— Чому він мені не сказав?
— Боявся, що ти йому не повіриш. У п’ятнадцять років закохана дівчина вважає батька тираном і перешкодою всьому.
Я мовчала, переварюючи почуте.
— А що сталося з Денисом
— Через півроку після твого уходу його спіймали. Відсидів рік. Потім поїхав кудись в інше місто. Більше його тут не бачили.
Наступного дня були похорони. Людей зібралося багато — батько був поважною людиною. Після кладовища всі розійшлися, залишилися лише найближчі.
— Завтра приїде нотаріус, — сказала Марина, прибираючи зі столу. — Ігор Васильович хоче зачитати заповіт.
— Чому не одразу?
— Батько просив почекати, поки ти повернешся.
Я здивувалась. Значить, він знав, що я приїду? Або просто сподівався?
Вечором ми сиділи втрьох на кухні. Олег робив уроки, Марина прасувала білизну. Звичайне сімейне життя, в якому я відчувала себе зайвою
— Розкажи про батька, — попросила я. — Яким він був останні роки?
Марина задумалася:
— Хорошим чоловіком, турботливим батьком. Чесним, працелюбним. Тільки сумним. Особливо в твій день народження і на Новий рік. Казав: «Цікаво, як моя Анна святкує».
— Мама, а чому батько ніколи не розповідав мені про Анну? — запитав Олег, відриваючись від підручника.
— Розповідав. Просто ти був маленький.
— А чому вона не приїжджала?
Марина подивилася на мене:
— Це треба у Анни запитувати
— Гордощі, — відповіла я чесно. — Дурні, дитячі гордощі.
Наступного ранку до дому під’їхав нотаріус — Ігор Васильович, сухорлявий чоловік за шістдесят, у строгому костюмі та окулярах. За ним увійшов Віктор Семенов — діловий партнер батька, якого я пам’ятала ще з дитинства.
— Анно! — широко усміхнувся він. — Яка ти стала красива! Зовсім як мама в молодості!
Я потиснула простягнуту руку, але усміхнутися не змогла. Щось у його тоні викликало у мене тривогу.
Нотаріус розклав документи на столі:
— Приступимо до оголошення заповіту Михайла Петровича Петрова.
Він почав читати офіційним, беземоційним голосом. Дім і автосервіс переходили до родини. Але потім сталося несподіване
– Грошові кошти в розмірі 100 тисяч доларів, що знаходяться на депозитному рахунку в банку, передаються дочці Анні Михайлівні Петровій.
У кімнаті запала тиша. Марина посміліла. Віктор зиркнув на папери, його обличчя стало темним, а Олег нічого не зрозумів.
– 100 тисяч доларів? – перепитала я. – Як у тата могли бути такі гроші?
– Михайло Петрович протягом 15 років відкладав прибуток від автосервісу та інших угод, – пояснив нотаріус. – Рахунок був відкритий на ваше ім’я з самого народження.
– Це несправедливо! – різко встав Віктор. – Ці гроші повинні дістатися родині! У нього є дружина та син!
– Заповіт складений відповідно до закону, – спокійно відповів Ігор Васильович.
Марина мовчала, але на її обличчі застигло потрясіння та біль.
– Марина Степанівна, – звернувся до неї нотаріус, – ваш чоловік залишив вам лист.
Вона розірвала конверт тремтячими руками. Читаючи, її вираз обличчя змінювався.
– Що там написано? – не витримала я.
– Він пише, що ці гроші завжди були призначені для тебе. Мріяв, що ти повернешся, і хотів, щоб ти мала можливість почати нове життя. А нам з Олегом він залишив будинок, автосервіс і ще один рахунок на $15 тисяч.
Віктор червонів:
– А як же наше партнерство? Половина автосервісу належить мені! І частина грошей теж!
– Яка родина? – обурилася я. – П’ятнадцять років тому у мене не було родини, коли я покинула цей будинок!
– Не підвищуй голос, – втрутилася Марина. – Олег чує.
І справді, хлопець сидів наляканий. Мені стало соромно.
– Вибач, – сказала я йому. – Взрослі інколи сваряться. Але це не страшно.
Олег кивнув, але в його очах залишалася тривога.
Вечором, коли Віктор пішов, ми залишилися втрьох. Марина вкладала сина, а я бродила по дому, розглядаючи речі, які колись знала.
На письмовому столі батька лежала папка з написом «Анна». Любопитство перемогло.
Всередині були десятки листів, написаних його рукою. Всі адресовані мені. Жоден так і не був відправлений.
«Моя дорога Аннушка, сьогодні тобі виповнилося шістнадцять. Людмила Іванівна каже, що ти добре влаштувалася. Я так горджуся тобою…»
«Анечка, пройшло два роки. Щодня думаю: може, треба було пояснити тобі про Дениса, а не просто забороняти?»
«Доченька, я відкрив тобі рахунок у банку. Щомісяця відкладаю гроші. Коли повернешся — зробиш з ними, що захочеш…»
Листи розповідали історію батька, який не вмів просити вибачення, але любив безмірно. Він слідкував за моїм життям через третіх осіб, дізнавався новини від спільних знайомих, радів моїм успіхам і переживав за мої невдачі.
Один з останніх листів вразив мене особливо:
«Віктор Семенов наполягає на тому, щоб вкласти твої гроші у розширення автосервісу. Обіцяє велику прибутковість. Але ці гроші не для бізнесу. Вони для тебе. Щоб ти змогла пробачити старого дурня і почати все знову».
Я плакала, читаючи ці рядки. Скільки років було втрачено… Скільки слів так і залишилися невисловленими.
– Анна, ти де? – прозвучав голос Марини.
Витираючи сльози, я вийшла на кухню. Марина сиділа за столом з чашкою чаю.
– Не спиться? – запитала вона.
– Знайшла батькові листи.
Марина кивнула:
– Він писав їх кожного місяця. Я пропонувала відправити, але він казав: «Не зараз. Анна ще не готова мене пробачити».
– А як ти до цього ставилася? Що він все залишив мені?
Вона задумалася, підбираючи слова:
– Спочатку була засмучена. Думала про майбутнє Олега, про його навчання, про те, що нам теж знадобляться гроші. Але потім зрозуміла: твій батько був справедливим чоловіком. Олег отримує будинок і справу. А тобі він дав шанс почати заново. Адже ти пішла з нічим.
– Але 100 тисяч…
– Твій батько п’ятнадцять років відмовляв собі в багатьох речах ради цих грошей. Не купував нову машину, не їздив на відпочинок, не робив ремонт. Усі ці роки він думав тільки про тебе.
Наступного дня до будинку під’їхав Віктор. В руках — папка з документами, на обличчі — рішучий вираз.
– Дивись, Анна, – розклав він папери на столі. – Ось договір партнерства з твоїм батьком. Ми вкладали гроші порівну, значить, половина прибутку по праву моя.
Я уважно вивчила документи. Формально Віктор справді мав право на частину доходів.
– Добре, – сказала я. – Але не всі 100 тисяч. По цих документах твоя частка становить близько двох.
Обличчя Віктора потьмяніло:
– Два? Та ти серйозно? Я розраховував мінімум на чотири!
– За законом — два. Якщо не погоджуєшся — звертайся до суду.
Він зрозумів, що шантаж не спрацює, але не збирався здаватися:
– Добре, нехай буде два. Але хочу викупити частку Марини в автосервісі. Бізнес треба розвивати далі.
– Автосервіс не продається, – твердо відповіла Марина. – Це спадщина Олега.
– Тоді я піду. Заберу обладнання. Подивимось, як ви тут без мене управитесь.
Коли він пішов, ми з Мариною довго обговорювали ситуацію. Без Віктора автосервіс міг просто зупинитися — він знав клієнтів, постачальників, тонкощі справи.
– Що будемо робити? – запитала вона.
Рішення прийшло вночі. До ранку план був готовий.
– Збери Олега і Віктора, – сказала я за сніданком. – У мене є пропозиція.
Через годину всі були за столом. Віктор хмурився, Олег сидів розгублений, Марина хвилювалася.
– Слухайте, – почала я. – Віктор, ти отримаєш свої пʼяту частину. Але забираєш тільки гроші — обладнання залишиться. І ти залишається працювати в автосервісі.
– На яких умовах?
– Я купую твою частку за 10 тисяч. Марина стає керівником, ти — головним майстром. Достойна зарплата і відсоток з прибутку.
Віктор задумався:
– А що ти з залишковими грошима робити будеш?
– $10 тисяч — на освіту Олега. Ще $10 тисяч — Марині, на побут. Собі залишаю $50 тисяч.
Усі замовкли, переварюючи почуте.
– А сама що робити будеш? – запитала Марина.
– Залишусь тут. Допоможу вам з автосервісом. У мене є досвід адміністративної роботи — можна налагодити облік, рекламу, знайти нових клієнтів.
– Ти хочеш повернутись у наше містечко? – здивувався Віктор.
– Хочу спробувати. Тут моя родина. Тут справа батька. Можливо, пора перестати тікати від минулого.
Олег раптом заговорив:
– А ти будеш моєю справжньою сестрою? Не поїдеш більше?
Я подивилась на цього високого хлопця з очима мого батька і зрозуміла: рішення прийнято правильно.
– Не поїду, Олег. Буду справжньою сестрою.
Через місяць усе було оформлено. Віктор отримав свої гроші і погодився на умови. Марина взяла відпустку, і разом ми зайнялися реорганізацією автосервісу. Олег звикав до змін, але вже почав допомагати по дрібницях.
Я орендувала квартиру в центрі міста, але більшу частину часу проводила в батьківському будинку. Марина пропонувала переїхати до них, але я вирішила почекати — нам усім потрібен час, щоб по-справжньому зблизитися.
Під нашим керівництвом автосервіс став працювати ефективніше. Я впровадила комп’ютерний облік, запустила онлайн-рекламу, домовилася з компаніями про обслуговування корпоративного транспорту. Доходи зросли майже на третину.
Віктор спочатку незадоволено бурчав, але з часом визнав корисність змін. Марина виявилася талановитим керівником — легко знаходила спільну мову з людьми, гасила конфлікти.
Олег почав приходити після школи, допомагав чим міг. Хлопець виявився кмітливим і допитливим.
– Я стану автомеханіком, як дідусь, – заявив він одного дня.
– Спочатку добре вчися, – відповіла я. – А потім вирішимо.
Якось вечором Марина запитала:
– Ти не шкодуєш, що повернулась?
– Ні, – чесно відповіла я. – П’ятнадцять років я думала, що батько мене не любить. А він любив так сильно, що віддав все ради мого майбутнього.
– Він дуже хотів, щоб ти пробачила його.
– Пробачила. Себе прощати важче.
Людмила Іванівна часто заходила до нас, приносила пиріжки та новини. Якось сказала:
– Твій батько був би щасливий бачити вас всіх разом. Саме цього він і мріяв.
Гроші, які він залишив, змінили наше життя. Але не так, як можна було очікувати. Вони не зробили нас багатими в звичайному розумінні. Вони дали нам можливість стати родиною.
Олег вступив до хорошої школи обласного центру. Ми з Мариною по черзі возили його туди щодня. Вона записалась на курси бухгалтерії і тепер веде облік одразу кількох місцевих фірм.
Віктор одружився на вчительці і побудував новий будинок. Іноді жартує:
– Ти правильно поступила, що не дала мені все одразу. Я б швидко витратив і залишився ні з чим.
Пройшло вже півтора року з того часу, як я повернулася додому. Автосервіс процвітає, сімейні стосунки стали міцнішими. Олег називає мене просто «сестрою», без додатків. Марина стала мені близькою людиною — не матір’ю, але і не чужою.
Інколи я думаю: а що, якби не той дзвінок Людмили Іванівни? Продовжувала б я працювати адміністратором в готелі, жити від зарплати до зарплати, економити на всьому?
А тепер у мене є справа, яка приносить не тільки дохід, але й задоволення. Є родина. Є майбутнє, яке я можу будувати.
Батьківські листи зберігаю вдома. Перечитую, коли важко або потрібна порада. В них стільки любові та мудрості, що вистачить на все життя.
Гроші можуть закінчитися. Але родина, справа, відчуття належності — ось справжнє багатство.
Людмила Іванівна права: батько був би щасливий побачити нас зараз. Ми стали тією родиною, про яку він мріяв. Лише потрібно було п’ятнадцять років і 100 тисяч доларів, щоб це зрозуміти.
