А далі я побачила Петра і його дитину на прогулянці. Глянула я на малого, а там нічого Петрового й нема… Я одразу здогадалася, що тут щось не те і вирішила впевнитися чи я права
Перестріла ту жінку біля їх під’їзду і напросилася чемно в гості:
– Тобі тут ще жити і скандалів тобі ж не треба, чи не так?
Та зблідла і впустила мене в дім. Квартира була типова для молодої мами, вся в речах і стійкому запаху підгузок. Петро ніколи не любив цей запах і від пелюшок з «сюрпризами» його вивертало.
– Поки Петра нема, то перейду до справи, – кажу я їй, – Я знаю, що ця дитина не Петра.
– Ви! Та що ви таке кажете!
– Слухай, я мама двох дітей і бабуся чотирьох онуків, я вже його риси впізнаю за кілометр. Зізнавайся
– Ви тільки йому не кажіть, – заголосила жінка, – Я ж ніяк не могла вийти заміж, ніхто не бере з такою зовнішністю… Хлопець погуляв і покинув, а тут Петро під руку попав. А я ж про дитину маю думати! Я зроблю заради сина все!
– Чудово, не маю сумніву, – кажу їй, – Твоя таємниця залишиться між нами. Більше тебе не турбуватиму.
З того часу минуло п’ять років, ні, я не зустріла молодого чоловіка. але доволі непогано живу сама, звиклася з думкою, що я маю бути на першому місці в себе. Петро няньчить чужу дитину і бачу часто його згорблену спину в нашому парку, але не планую йому нічого казати, бо як кажуть, доля сама має чудове почуття гумору
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
