— Тату, мамо, з цього дня мій рахунок закритий. Я більше не плачу за кредити Ігоря, не оплачую його комуналку і не купую йому продукти. Він не “хворий”, він просто ледачий за ваш рахунок. Якщо він хоче їсти — нехай іде працювати. А якщо ви вибираєте годувати його своїми останніми копійками — це ваш вибір, але не мій обов’язок.
Все почалося ще в дитинстві. Ігор, старший на чотири роки, був «хворобливим хлопчиком». Кожна застуда перетворювалася на загальносімейний траур, кожна погана оцінка в школі пояснювалася «несправедливістю вчителів до обдарованої дитини». Максим же народився здоровим, спокійним і напрочуд самостійним.
— Максиме, прибери іграшки, Ігорчику не можна нахилятися, у нього тиск, — казала мати, Валентина Петрівна. — Максиме, віддай Ігорю велосипед, він старший, йому треба розвивати координацію, а ти і пішки побігаєш, ти ж у нас міцний, — додавав батько, Сергій Іванович.
Ця модель поведінки закарбувалася в фундаменті їхньої родини: Максим — це ресурс, Ігор — це об’єкт опіки. Будь-яке досягнення Максима сприймалося як належне. Отримав золоту медаль? «Ну, ти ж завжди був розумним, тобі це дається без зусиль». Ігор ледве закінчив вищу? «Ой, бідна дитина, він так страждав від академічного тиску, йому треба відпочити рік-другий». Цей «відпочинок» затягнувся на п’ятнадцять років.
До тридцяти років Максим став партнером у великій консалтинговій компанії. Він працював по шістнадцять годин на добу, не знав, що таке вихідні, і часто засинав прямо в офісі. Його успіх був результатом залізної дисципліни та відмови від багатьох радощів життя.
У той же час Ігор «шукав себе». Він пробував бути фотографом (Максим купив йому камеру за три тисячі доларів, яку той через місяць здав у ломбард, бо «муза пішла»), намагався відкрити інтернет-магазин китайських чаїв (Максим оплатив закупівлю товару, який потім роками гнив у батьківському гаражі), і нарешті осів на дивані з діагнозом «депресія від нереалізованості».
— Максиме, синку, — дзвонила мати кожного місяця після того, як він отримував зарплату. — Ігорчику зовсім погано. Він навіть на вулицю не виходить. Йому треба нові вітаміни, і старі борги по кредитці тиснуть. Ти ж у нас золота дитина, ти ж багато заробляєш, тобі ці гроші легко даються, а братові — життя ламають.
«Легко даються». Щоразу, коли Максим чув цю фразу, він стискав щелепи так, що зуби скрипіли. Його безсоння, його виразка шлунку від постійних стресів, його відсутність особистого життя — все це знецінювалося однією фразою. Бо він був «успішним», а Ігор — «нещасним».
Апогеєм сімейного паразитизму став випадок із квартирою. Коли Максим вирішив придбати власне житло, батьки влаштували справжній скандал.
— Як ти можеш купувати собі трикімнатну, коли твій брат живе в прохідній кімнаті з нами? — плакала Валентина Петрівна. — Це ж егоїзм! Купи краще двокімнатну, а решту грошей віддай Ігорю на перший внесок. Йому треба окреме житло, щоб він міг нарешті знайти дівчину і почати працювати!
Максим тоді вперше чинив опір, але батьки діяли професійно: батько імітував серцевий напад, мати перестала брати слухавку. Максим здався. Він купив квартиру меншу, а частину грошей віддав братові.
Через пів року виявилося, що Ігор нічого не купив. Він витратив гроші на подорож у Таїланд, бо «йому треба було перезавантажити чакри». Батьки прокоментували це так:
— Ну, ти ж бачиш, він повернувся таким засмаглим, таким натхненним! Це була найкраща інвестиція в його здоров’я. А ти собі ще заробиш, ти ж молодий, талановитий.
Максим почав відвідувати психотерапевта. Він намагався зрозуміти, чому він продовжує це робити.
— Ви намагаєтеся купити любов батьків, яку вони безкоштовно віддають вашому братові, — сказав йому психотерапевт. — Ви вірите, що якщо станете ще успішнішим і ще більше допоможете, вони нарешті скажуть: «Максиме, ми пишаємося тобою більше, ніж Ігорем». Але цього не станеться. У їхній системі координат ваша сила — це обов’язок, а слабкість Ігоря — це привілей.
Максим повертався додому і бачив у Facebook фотографії Ігоря з чергового крафтового бару. Ігор виглядав щасливим, розслабленим і зовсім не хворим. А потім Максим дивився у дзеркало і бачив чоловіка з передчасною сивиною та втомленими очима.
Він почав зменшувати суми. Спочатку на десять відсотків, потім на двадцять. Реакція була миттєвою. Батьки почали дзвонити не раз на місяць, а щодня.
— Максиме, ти що, став скнарою? — кричав батько. — Ми тебе не таким виховували! Ми тебе вчили ділитися з ближнім! А ти що — зажав для брата на нове взуття? Він же в старих кросівках ходить, соромно людям показати!
— Тату, нехай він піде розвантажувати вагони і купить собі кросівки за один день! — не витримав Максим.
— Як ти можеш таке казати! Він же інтелігентна людина! У нього вища освіта! Ти хочеш його вбити тяжкою працею?
Остаточною точкою неповернення стала особиста драма Максима. У них із дружиною народилася довгоочікувана дитина, Аліса. Дівчинка народилася з проблемами зі слухом, і їй була потрібна дорога операція за кордоном та тривала реабілітація. Максим почав відкладати кожну копійку. Він навіть продав машину і пересів на метро.
Він чітко сказав батькам:
— Більше жодних виплат Ігорю. Мені потрібні гроші на Алісу. Я продовжую платити вашу комуналку і купувати вам ліки, але Ігор тепер сам по собі.
Батьки кивнули. На мить Максиму здалося, що вони зрозуміли. Але він недооцінив силу їхнього фанатичного захисту «золотої дитини».
Одного вечора Максим зайшов до батьків, щоб завезти продукти. Він випадково почув розмову на кухні.
— Сергію, ти віддав йому ті гроші, що Максим прохав позичити на операцію онуки? — пошепки питала мати.
— Так, — відповів батько. — Ігорчику запропонували неймовірну схему з криптовалютою. Він сказав, якщо зараз вкладе ці п’ять тисяч доларів, то через місяць поверне десять. Ми і Максиму віддамо, і Ігор нарешті на ноги стане. А Аліса… Ну, операція ж тільки через три місяці, встигнемо ще назбирати. Ігорю зараз важливіше, у нього такий шанс раз у житті!
Максим стояв у коридорі, і пакет з продуктами повільно вислизнув з його рук. Скляна банка з молоком розбилася, біла рідина почала розтікатися по лінолеуму, змішуючись із брудом. Це була не просто розбита банка. Це була розбита ілюзія того, що він колись був частиною цієї родини.
Звук розбитого скла в коридорі змусив батьків замовкнути. Максим дивився на молоко, що розтікалося під його ногами, і йому здавалося, що це витікає його життя — те, яке він так ретельно вибудовував, сподіваючись на взаємність.
Валентина Петрівна вибігла з кухні, притискаючи руки до себе.
— Максиме! Ти… ти коли прийшов?
— Саме вчасно, мамо, — голос Максима був тихим, але в ньому відчувалася вібрація натягнутої сталевої струни. — Саме тоді, коли тато розповідав про «криптовалютні інвестиції» за рахунок слуху моєї доньки.
Сергій Іванович вийшов слідом, намагаючись зберегти залишки авторитету, хоча його очі бігали по сторонах.
— Синку, ти все не так зрозумів. Ми ж як краще хотіли! Ігор присягнувся, що поверне все до копійки через два тижні. Ми б навіть не встигли тобі сказати, просто поклали б гроші назад на рахунок…
— Ви вкрали їх, — відрізав Максим. — Ви вкрали шанс Аліси почути мій голос. І ви зробили це заради людини, яка за тридцять п’ять років не змогла заробити навіть на власні цигарки.
У цей момент з дальньої кімнати вийшов Ігор. Він був у шовковому халаті, який Максим подарував йому на минулий день народження, і з навушниками на шиї.
— О, Максе, привіт. Чого такий шум? Слухай, не кип’ятись, там реальна тема. Мій знайомий з Дубая каже, що цей токен злетить до небес…
Максим подивився на брата. Він вперше побачив у ньому не «бідного родича», а професійного хижака, який роками харчувався його втомою.
— Де гроші, Ігорю? — запитав Максим.
— Ну… вони вже в системі. Транзакція пройшла. Треба чекати лістингу…
Максим розвернувся і пішов до дверей.
— Максиме, куди ти? А як же вечеря? Я ж сирники зробила! — крикнула вслід мати.
— Їжте самі свої сирники, — кинув він через плече. — З завтрашнього дня ви будете готувати їх набагато рідше.
Наступний тиждень Максим провів як розрахунковий центр. Він сів за стіл з ноутбуком і почав методично «відключати живлення» від паразитичної станції.
Він зайшов у банківський застосунок і скасував усі регулярні платежі. Першим пішов платіж за оренду квартири, де жив Ігор (батьки змусили Максима знімати йому окреме житло «для натхнення»). Другим — оплата преміальних телеканалів та інтернету в квартирі батьків. Третім — додаткове медичне страхування для Ігоря, яке той використовував, щоб отримувати безкоштовні вітаміни та масажі.
Потім він заблокував усі додаткові картки, які були випущені на ім’я Ігоря до його основного рахунку. Це була хірургічна операція без анестезії.
Першим «вибухнув» телефон Ігоря.
— Алло, Макс! Я в супермаркеті, у мене карта не проходить! Що за прикол? Я тут повний візок набрав, люди в черзі дивляться! — кричав брат у трубку.
— Звикай, Ігорю. Тепер за твої покупки платить твоя «криптовалюта». Спробуй розрахуватися токенами, — Максим спокійно вимкнув дзвінок і заблокував номер брата.
Потім почалася канонада від батьків. Валентина Петрівна дзвонила з телефону сусідки, бо їхній пакет послуг теж був заблокований.
— Максиме, ти що твориш?! У батька тиск піднявся! Нам прийшло повідомлення, що інтернет відключено за несплату! Як ми будемо дивитися серіали? А Ігоря виселяють з квартири, йому господар дав два дні на збори! Ти хочеш нас по світу пустити?!
— Мамо, у вас є пенсія. У тата є непогана пенсія, яка не меньша за мою заплату. Цих грошей цілком достатньо на іжу, ліки та скромне життя. Якщо щось критичне – я допоможу, без питань. А Ігор… Ігор нарешті переїде до вас. У ту саму прохідну кімнату, про яку ви так мріяли. Тепер ви зможете доглядати за ним 24 години на добу за власний кошт.
— Ти чудовисько! — ридала мати. — Ми тебе виростили, ми дали тобі все!
— Ви дали мені тільки одне — обов’язок бути вашим банкоматом. Більше його немає. Банкомат зламався.
Через три дні Ігор, обвішаний сумками, переїхав до батьківської хрущовки. Його розкішне життя «шукача себе» закінчилося. Не було більше доставок суші о другій ночі, не було безлімітного інтернету для ігор, не було нових гаджетів.
Перший тиждень родина жила на запасах крупи та консервів, які Максим завіз раніше. Але запаси почали танути.
— Ігорчику, синку, — обережно почала мати вранці, — у нас залишилося двісті гривень. Треба б хліба купити, масла… Може, ти подивишся якусь роботу? Ну, хоч на пару годин?
Ігор лежав на дивані і дивився в стелю. Його «депресія» розквітла новими барвами — тепер це була депресія від відсутності комфорту.
— Мамо, ти ж знаєш, у мене спина болить. Я не можу вантажником. Я дизайнер! Мені потрібен простір, а не цей клоповник! Нехай Максим дасть грошей, це його обов’язок!
Але Максим не давав. Він змінив замки у своїй квартирі, найняв охорону в офіс і повністю ігнорував будь-які спроби контакту.
Коли через два тижні вдома закінчилася навіть заварка, Ігор вперше відчув те, чого ніколи не знав завдяки братові — справжній голод. Він пішов до холодильника, але там була лише половина засохлої цибулини та порожня банка з-під майонезу. Батько сидів на кухні, згорбившись.
— Макс не візьме трубку, Ігорю. Він виїхав. Колеги кажуть, він взяв відпустку і повіз доньку на операцію. Він продав усе, що мав. Ми для нього більше не існуємо.
Минуло два місяці. Максим стояв біля вікна клініки в Мюнхені. Позаду, на ліжку, спала Аліса. Операція пройшла успішно. Лікарі давали 90% гарантії, що через пів року дівчинка почне розрізняти звуки. Максим відчував неймовірну легкість. Він був банкротом, у нього не було машини, він винен банку за кредит на операцію, але він вперше відчував себе господарем своєї долі.
Йому прийшло повідомлення від старого знайомого з рідного міста. Фотографія. На фото був Ігор. Він стояв біля під’їзду з величезним жовтим коробом служби доставки їжі за спиною. Він виглядав втомленим, злим, з немитою головою, але він стояв на власних ногах.
— Знаєш, — сказав Максим дружині, показуючи фото. — Я нарешті зробив для нього те, що мав зробити десять років тому. Я дав йому шанс стати людиною.
У батьківській квартирі тим часом панувала тиша. Батьки більше не сварилися на Максима. Вони просто мовчали, дивлячись, як їхній «золотий хлопчик» щоранку о восьмій одягає кросівки і йде розносити замовлення, щоб увечері принести пакет з пельменями та хлібом.
Система розпалася. Виявилося, що «сильний» Максим не був зобов’язаний нести «слабкого» Ігоря. Виявилося, що слабкість Ігоря була лише паразитичним вибором, який підтримувався чужим ресурсом.
Максим видалив фотографію. Він не відчував зловтіхи. Тільки глибокий, спокійний сум. Він знав, що батьки ніколи не вибачаться. Він знав, що для них він назавжди залишиться «тим, хто кинув родину в біді». Але тепер це не мало значення.
Аліса прокинулася і простягнула до нього ручки. Максим підійшов, взяв її на руки і прошепотів:
— Тепер ти будеш чути тільки правду, маленька. Ніякої провини за чужі невдачі. Ніяких обов’язків перед ледарями. Тільки твій шлях.
Родина Бережних перестала існувати як єдине ціле. Вона розпалася на втомленого кур’єра, розчарованих пенсіонерів та одного щасливого батька, який нарешті навчився дихати на повну, не питаючи дозволу у тих, хто звик дихати за його рахунок.
