— Мамо, не ображайся, але до бабусі я не поїду, — вже вкотре відрізає Яринка. — Тобі подобається це терпіти? То терпи, але більше в нашій родині таких охочих немає.
Традиційні страви
— А ти бодай раз подумала, чому я все це зношу? — втомлено зітхає мати. — Заради тебе ж стараюся. Ми з тобою все життя в одній кімнаті тулимося, то де ти збираєшся долю свою будувати? Та й навіть без сім’ї…
Знаєш, як я втомилася від цієї вічної боротьби за кожну копійку? Як мені набридло виживати?
Зрештою, я просто хочу спокою. Мені заважає світло від твого комп’ютера до пізньої ночі, а тобі — те, що я вдосвіта встаю і мимоволі тебе буджу. Хіба це життя? Я хочу кращого для нас.
А це можливо лише завдяки бабусі, якщо вона нам свій спадок залишить. Тож ти, Яринко, носа вертиш, а я терплю — заради твого ж майбутнього.
«Ну ось, — гірко думає Яринка, — знову все “заради мене”». І наче ж вона нічого такого від мами не вимагала, а відчуття провини вже гризе десь під серцем.
Дівчина вчиться на третьому курсі, гризе науку старанно, бо розуміє: аби винайняти окремий куток і не залежати від маминого гаманця, треба спочатку диплом отримати.
— Я не збираюся все життя на маминій шиї сидіти, — ділиться вона з подругою за філіжанкою кави. — Як тільки вийду на роботу, одразу знайду собі житло. Жити двом дорослим жінкам у тісній однокімнатній квартирці — то справжня каторга.
Мама в мене — ранній жайворонок, а я — сова. Мені б у вихідний хоч до обіду поспати, а вона вже о п’ятій ранку каструлями гримить, прання запускає… Сім’я? Поки що й думати про це не хочу. А якщо й прийде час, то точно не приведу чоловіка в мамину шпаківню.
— Це ти зараз така смілива, повітряні замки будуєш, а життя швидко на землю опустить, — час від часу відповідає мати на ці палкі промови. — Мене он уже приземлило, аж кістки хрустіли.
І справді, життя Марію не пестило. З батьком Яринки вони розійшлися, коли малої було всього сім років. Мали спільну однокімнатну квартиру, яку довелося продати й поділити гроші.
Далі Марія борсалася сама: купувала житло, тягла на собі кредити, відмовляла собі в кожній зайвій сукні. А баба Степанівна тоді й пальцем не поворухнула.
— Наша бабуся взагалі нікому просто так не допомагає, — каже Яринка. — Вона в нас жінка з “перчинкою”. Тричі заміж виходила, і кожен шлюб залишив їй по квартирі. Ще й в банку на рахунку сума солідна, бо працювала на хороших посадах — ще перший чоловік допоміг влаштуватися.
Традиційні страви
Дітей у баби двоє. Старша Галина — від першого шлюбу, і Марія — від другого.
Різниця між ними одинадцять років. Другий чоловік Степанівни трагічно пішов з життя, а третього вона, як кажуть, просто «з’їла» своїм характером.
— Зате квартирами тепер маніпулює, як циган сонцем, — сердиться Яринка. — Думає, що раз має те майно, то всі родичі мусять перед нею на задніх лапках ходити. Коли мама розлучилася, вона навіть не запропонувала нам у порожній квартирі пожити. Ми спочатку в тітки Галі на кухні на розкладачці спали. А бабуся тільки кляла та повчала.
— Так, я тричі була заміжня, — любила колоти очі Степанівна. — Але з кожного шлюбу я виходила з прибутком, а ти — ще бідніша, ніж була. У тебе від чоловіка тільки ця дармоїдка залишилася, яку ще роками на ноги ставити треба.
Тому вчила я тебе, і вчити буду. А те, що ти зараз нужду терпиш, — то тобі наука на майбутнє, щоб розумнішою була.
Тітка Галина з чоловіком живуть собі в злагоді, дітей виростили, онуків мають.
Двоюродні брати та сестри Яринки давно самі свої долі будують — хто в кредитах, хто по найманих хатах, але всі як один відмовилися перед бабою кланятися.
— Ой, хай вона тим спадком подавиться, — махає рукою тітка Галя. — Все життя в неї всі не такі. І чоловік мій їй не вгодив, і діти в мене непутящі. Я раніше теж намагалася і так, і сяк підійти, стосунки налагодити.
Аж поки не зрозуміла: їй те не треба. Їй подобається, коли всі перед нею плазують. Вибачайте, але в цьому цирку я більше не виступаю.
Так само вирішили й кузени. Баба Степанівна навіть правнуків своїх ні разу не бачила. Її не кличуть на свята, не знайомлять із ріднею, хоча вона ще цілком при силі.
— Наскільки я знаю, Олексій з Оксаною їй навіть номерів телефонів не дали. Тітка Галя дзвонить раз на рік привітати з днем народження — і одразу трубку кладе. Степанівна потім мамі моїй виплакується або кричить, яка Галя невдячна скотиняка, — розповідає Яринка.
Тітчина родина чудово ладнає з іншими родичами, їздять до них у гості, допомагають.
Сімейні ігри
І ніхто не переживає за добро примхливої старої. Крім Марії.
— Поїду сьогодні до матері, треба вікна їй помити, а то вже місяць не торкалися, — каже мама. Яринка вже знає: повернеться вона як вичавлений лимон від тих закидів та вічного невдоволення. Та й нащо в трикімнатній квартирі щомісяця вікна драїти — одному Богу відомо.
— Сукня на тобі сидить, як на корові сідло, — може спокійно бовкнути баба Степанівна. — Твою вроду мало чим прикрасиш, але ця ганчірка — то вже занадто. І нащо ти волосся пофарбувала? Тобі зовсім не личить.
І кого ти, стара вже, хочеш приманити? Хто на тебе клюне? Раніше треба було думати, коли за свого нездару заміж виходила. А де твоя дочка? Вдає, що баби немає? Ну-ну. Ти й дитину єдину, яку привела на світ, нормально виховати не зуміла.
Бабуся геть забуває, що й інша донька її знати не хоче.
Невже теж не виховала? Але Марія їй слова впоперек не скаже. Терпітиме, тертиме те дзеркало до блиску, ковтаючи образи.
— Ти що, зовсім безрука? Тому й чоловік від тебе втік. Минулого разу дзеркало мила — одні розводи залишила. Іди переробляй, а то хто зайде — сором на всю голову!
— А заходять до неї тільки дільничний лікар та медсестра, коли вона їх викличе, аби було над ким покомандувати, — сердиться Яринка.
— Грошей, мабуть, як завжди немає? — усміхається бабуся, поки Марія перемиває скло. — Живеш-живеш, а гола як сокіл. На матір тільки й сподіваєшся? Чекаєш, коли я копита відкину?
Традиційні страви
Не діждешся, я ще довго житиму. Але тобі лишу… що-небудь, це точно. За твою дурість несусвітню та терпіння.
— І після всього цього мама знову йде до неї, вислуховує ці приниження. А потім ще й на мене це почуття провини навішує: мовляв, це ж усе заради мене. Просто жах, — зітхає Яринка.
Цю історію розповіла нам наша читачка, бо серце болить за такі взаємовідносини у родині. Кажуть у народі: «Краще сухий хліб у спокої, ніж повна хата м’яса у чварах», бо ціна того спадку часом виявляється дорожчою за саме майно.
А як ви вважаєте, чи варто терпіти приниження від рідних заради майбутнього добробуту дітей, чи краще будувати своє життя на власному фундаменті, нехай і скромному?
