– Ти хто така? Сьогодні дружина, а завтра – ніхто! – Квартири нині дорогі, щоб їх на всяких вертихвісток оформляти! При розлученні все навпіл ділити довелося б, а так – це моє і ти звідси ні гривні не отримаєш
Я сиджу на кухні нашої орендованої квартири. Шпалери тут відійшли ще за царя Панька, кран капає, зводячи мене з розуму своїм монотонним ритмом, а за вікном сірий листопад.
На столі переді мною лежить стос документів, які перевернули моє життя за одну хвилину. Руки тремтять, і я навіть не можу налити собі чаю – окріп розплескується по старій клейонці.
Всі ці роки я жила з почуттям глибокої подяки до свого чоловіка, Андрія. Мені здавалося, що він – герой нашого часу. Людина, яка тягне мичку, відмовляє собі в усьому заради сім’ї.
А виявилося, що я жила не з героєм, а з геніальним актором, якому можна вручати «Оскар» за найкращу чоловічу роль у драмі «Ми бідні, але горді».
Наше сімейне життя почалося скромно. Андрій одразу поставив умову:
– Маріє, часи важкі. Я працюю, намагаюся, але вище голови не стрибнеш. Потрібно потерпіти.
Я терпіла і свято вірила у те, що ми команда. Він ходив в тих самих черевиках по п’ять сезонів. Коли вони починали протікати, він не йшов у магазин, ні.
Він брав клей «Момент», якісь латки й сидів вечорами, ремонтуючи своє взуття. Я дивилася на його зігнуту спину і відчувала укол провини: ось, чоловік намагається, економить кожну гривню, а я ще смію мріяти про нові чоботи.
Шкарпетки – це окрема історія, він забороняв мені їх викидати.
– Навіщо переводити добро? Тут лише дірочка на п’яті, – говорив він і вчив мене штопати.
І я штопала шкарпетки чоловікові, який заробляв, як мені здавалося, мізер, але працював без вихідних.
Найприкріше стосувалося машини. Через те що тема автомобілів мені близька (я навіть посвідчення водія отримала раніше за нього), це була моя хвора мозоль.
Андрій їздив на старій, іржавій «дев’ятці», яка сипалася на ходу. Щовихідних він проводив у гаражі. Приходив додому по лікоть у мастилі, втомлений, злий.
– Андрію, може, візьмемо кредит? Купимо хоч уживану іномарку? – несміливо пропонувала я, коли ми вкотре глухли посеред перехрестя.
– Ти що, Маша? Який кредит? – Округлив він очі. – Ми й так ледве кінці з кінцями зводимо. А запчастини? А бензин?
– Ти знаєш, скільки зараз коштує обслуговування нормальної машини? Ні, буду їздити на цьому кориті, поки воно зовсім не розвалиться. Все у сім’ю, все дітям.
І я вірила, шкодувала його, готувала йому тормозки на роботу, бо «в їдальні дорого». Стригла його сама машинкою, бо «в перукарні деруть три шкури». Я перетворилася на цербера економії.
Ми жили й живемо в орендованій «однушці» на околиці. Тридцять квадратних метрів на чотирьох. Коли з’явився перший син, було ще терпимо.
Коли народ илася дочка, життя перетворилося на пекло. Уроки старший робить на кухні, поки я смажу котлети.
Молодша грає тут же, під ногами. Андрій, приходячи з роботи, демонстративно страждав від тісноти, але завжди додавав:
– Нічого, Маріє – накопичимо. Ось зараз криза пройде, на роботі обіцяли підвищення і візьмемо іпотеку.
За десять років ми накопичили, як мені здавалося, смішну суму. Усі гроші йшли «на життя». Андрій приносив зарплату, клав на стіл, і ми розподіляли: це за квартиру, це на їжу, це на одяг дітей. Собі він не залишав практично нічого.
Я навіть перед подругами його боронила. Коли вони вихвалялися, що чоловіки возили їх до Туреччини або подарували шубу, я гордо підводила голову:
– Зате мій – господарський, в пляшку не заглядає, все до хати. Ну і що, що не багато живемо, зате дружно та чесно.
Розкрилося все банально і безглуздо, як у поганому анекдоті. Андрій поїхав у відрядження на три дні. Його «ластівка», та сама іржава дев’ятка, залишилася у дворі – він поїхав службовим транспортом.
Увечері мені зателефонував сусід:
– Маріє, глянь у вікно. Там біля твоєї машини, на мою думку, хтось скло розбив, чи відчинена вона.
Я вискочила на вулицю, машина була зачинена, скло ціле, але я помітила, що бардачок відкритий навстіж. Я вирішила забрати звідти документи про всяк випадок, чи мало що.
Згребла всі папери в оберемок і підійнялася додому. Почала перебирати: страховка (прострочена, до речі), якісь чеки на бензин, старі штрафи.
І серед цього промасленого мотлоху випав щільний конверт. Не поштовий, а такий, у яких документи видають нотаріуси.
Я відчинила його без задньої думки. Думала, може, документи на машину чи якісь угоди щодо роботи.
Дістала папери, читаю та не розумію, літери танцюють перед очима. «Договір купівлі-продажу нерухомого майна».
Дата: три роки тому. Об’єкт: Трикімнатна квартира, 78 кв. м, центр міста, новобудова. Покупець: Іванова Галина Петрівна (це моя свекруха). Представник покупця за дорученням: Іванов Андрій Сергійович (мій чоловік).
Спочатку я подумала: ну, молодець свекруха, накопичила, чи спадщину отримала. Допоміг матері оформити, буває. Але далі лежав ще один документ – розписка про отримання коштів та витяг з банківського рахунку.
Рахунок був на ім’я мого чоловіка. Сума, зазначена у договорі, була астрономічною для нашої родини. Принаймні для тієї родини, в якій я жила.Там було вказано три мільйони гривень.
Я сіла на стілець, у вухах задзвеніло, я почала судомно перебирати решту паперів у конверті. Чеки на будматеріали: італійські кахлі, паркетна дошка, дорога сантехніка. Усі дати – свіжі, за останні два роки.
Поки ми з дітьми спали на старих диванах, з яких стирчали пружини, мій чоловік купував італійські кахлі. Поки я зашивала колготки, бо «немає зайвих грошей», він оплачував бригаду ремонтників.
Але найстрашніше було не це. Серед паперів знайшла його старий щоденник. Мабуть, він використав його для розрахунків із ремонту. Я відкрила його та побачила таблицю.
«Дохід протягом місяця: 60 000 грн».
“Віддав Маші: 12 000 грн”.
«Залишок: на ремонт мамі».
Десять років він заробляв у три-чотири рази більше, ніж казав мені. Він приносив додому «офіційну» мінімалку і якийсь дріб’язок зверху, зображуючи пекельну працю за мізер, а сам…
Я дочекалася ранку, відвела дітей до садка та школи, і поїхала за адресою, вказаною в документах. То справді був розкішний житловий комплекс: закрита територія, консьєрж, чисті під’їзди. Не те що наш зі списаними стінами.
Я подзвонила в домофон.
– Хто? – пролунав голос свекрухи.
– Це Марія. Відчиняйте, Галино Петрівно, нам треба поговорити.
Вона відчинила. Мабуть, не чекала каверзи. Коли я увійшла до квартири, у мене перехопило подих. Світла, простора, із величезними вікнами. Свіжий ремонт, запах дорогих меблів.
Свекруха стояла в передпокої в новому халаті, злякано моргаючи.
– Маріє? А ти що без дзвінка? Андрійко ж у відрядженні.
Я мовчки пройшла до вітальні. Сіла на бежевий диван. Озирнулась.
– Добре живете, Галино Петрівно. Затишно.
– Ну так… Намагаюся, – вона зам’ялася. – Це ось… спадок від тітки дальньої продала, додала накопичення…
– Не брешіть, – тихо сказала я. – Я бачила документи. Я бачила витяги з рахунків Андрія. Я знаю, що купив цю квартиру він. На гроші, що крав у своїх дітей!
Свекруха змінилася в обличчі. Зі зляканої бабусі вона миттєво перетворилася на шуліку.
– Крав? – верещала вона. – Як ти смієш таке казати! Це його гроші! Він їх заробив! Він орав, як віл, поки ти вдома сиділа!
– Я в декреті сиділа! З його дітьми! А потім працювала на пів ставки, щоб їх із саду забирати, бо ви допомагати відмовлялися! – Мене прорвало.
– А навіщо мені допомагати? Ви для себе народ жували! – відрізала вона. – А Андрійко – молодець, він про матір подбав. А ти хто така? Сьогодні дружина, а завтра – ніхто!
– Квартири нині дорогі, щоб їх на всяких вертихвісток оформляти. При розлученні все навпіл ділити довелося б, а так – це моє і ти звідси ні гривні не отримаєш.
Я дивилася на неї й розуміла: вони це обговорювали та планували роками. Мати та син проти мене та онуків.
– А онуки? – Запитала я. – Ваші ж онуки в одній кімнаті туляться, уроки на кухні роблять. Вам їх не шкода?
– Не цукрові, не розтануть. Я теж у комуналці жила, і нічого, людину виховала, – гордо заявила вона.
Андрій повернувся за два дні. Я зустріла його із зібраними речами. Він побачив валізи в коридорі, побачив моє обличчя й одразу все зрозумів. Мабуть, мама вже доповіла.
Він навіть не став відмовлятися. Але його реакція добила мене остаточно.
– А що я такого зробив? – кричав він, ходячи по нашій убогій кухні у своїх (тепер я розумію, показушних) старих джинсах. – Я забезпечував тобі дах над головою? Забезпечував. Їжа є? Є. Що тобі ще треба?
– Мені потрібна була правда, Андрію! І нормальне життя для дітей. Ти десять років удавав жебрака! Ти змушував мене штопати твої шкарпетки, доки сам купував квартиру за три мільйони! Ти хоч розумієш, який це ступінь цинізму?
– Я перестрахувався! – випалив він. – Подивися статистику розлучень! Вісімдесят відсотків шлюбів розпадаються. І що, я мав би все зароблене тобі віддати?
– Щоб ти потім нового мужика в мою квартиру привела? Ні, я вчинив розумно. Це квартира моєї матері, і юридично ти до неї ніякого відношення не маєш.
– А морально? – Запитала я пошепки. – А як же ми – одна команда? А як же «потерпи, рідна»?
– Це життя, Маша. Виживає найсильніший, я будував базу. Якби ти була мудрою жінкою, ти зрозуміла б і промовчала. Ми з часом переїхали б у цю трикімнатну, коли мами не стане. Або купили б ще одну. Але ж тобі треба все й одразу!
Він пішов, забрав свої валізи, свої штопані шкарпетки. Мабуть, у ту саму трикімнатну до мами. Або, може, нарешті зняв собі нормальне житло, адже тепер йому не треба грати роль бідняка.
Я залишилася одна з двома дітьми в орендованій квартирі. Грошей у мене немає – все, що я заробляла, йшло на продукти та дітей, накопичень нуль. Юрист, до якого я сходила на консультацію, заплативши останні гроші, сказав невтішну річ.
– Довести, що квартиру куплено на спільні гроші, практично неможливо. Він знімав готівку, переказував частинами, оформляв усе грамотно. Квартира оформлена на матір, це не спільно нажите майно.
Я можу подати на аліменти, але знаю, що він зробить. Він принесе довідку про те, що працює сторожем за сім тисяч гривень. Він уже це озвучив телефоном: «Рипатимешся – взагалі нічого не отримаєш».
Я сиджу і думаю: як я могла бути такою сліпою? Були ж дзвіночки. Чому він ніколи не пускав мене у свій онлайн-банк? Чому він так люто відмовлявся міняти машину, хоч вона ламалася раз на тиждень?
Тепер я розумію: стара машина була ідеальним алібі. Хто подумає, що чоловік на іржавому відрі має мільйони в заначці?
Чому він так легко переносив побутові незручності, коли я вила від безвиході? Та тому, що він знав, що це тимчасово. Що він має «запасний аеродром».
Нині мені пишуть спільні знайомі. Хтось співчуває, а хтось каже:
– Ну, він же мужик, він про безпеку думав. Ти сама винна, що не надихала його довіряти тобі.
– Не надихала? Я десять років штопала його шкарпетки! Я заощаджувала на собі, щоб купити йому м’ясо на вечерю! Куди більше надихати?
А ви що скажете з цього приводу? Десять років жити в злиднях, – це нормально? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!”
