“– Фу, це неможливо їсти! Лідко, ну коли ти навчишся готувати, як людина? – Скривилася свекруха. – Ну, так устань і котись звідси! – Дала я відсіч за святковим столом
– Лідочка, а де сільничка? – Раїса Петрівна поблажливо посміхнулася гостям. – У неї все завжди не на місцях.
Ліда мовчки подала сіль. За столом сиділи колеги – день народження Марії Василівни. У своїй, Лідиній, двокімнатній квартирі.
– Ігорю, любий, передай мамі хліба, – свекруха ніколи не просила нічого у невістки прямо.
Ліда стояла біля плити, помішувала підливу. У відображенні каструлі бачила, як Раїса Петрівна царствено оглядає стіл. Шукає вади.
Два роки тому свекруха з’явилася тут із двома валізами.
– Мамці треба відновитися після інсульту, – пояснював тоді Ігор. – Ну, місяць, максимум два.
Місяць перетворився на роки. Раїса Петрівна зайняла велику кімнату, розвісила свої фіранки, розставила статуетки. Ліда з чоловіком тулилися у спальні розміром із комору.
– А що то за салат? – свекруха нарешті дісталася до олів’є.
Серце у Ліди тьохнуло. Єдина страва, яка у неї виходила ідеально. Мама навчила його готувати ще у дитинстві, передавши всі секрети: особливу заправку з гірчицею, правильні пропорції, любов до процесу.
– За маминим рецептом, – тихо відповіла Ліда.
Раїса Петрівна відправила до рота повну ложку, задумливо прожувала, наморщила носа.
– Фу, це неможливо їсти! Лідко, ну коли ти навчишся готувати, як людина?
Повітря в кімнаті згустилося. Марія Василівна уткнулася в серветку, сусіди раптом заметушилися з тарілками. Ігор винно глянув на дружину:
– Мамо, ну навіщо ти так…
– А що таке? Я правду говорю. Моя покійна свекруха завжди вчила: якщо не вмієш, не берись.
Щось лопнуло всередині Ліди. Наче натягнута струна, яку смикали п’ятнадцять років поспіль.
Вона повільно поклала ополоник і обернулася. Голос пролунав напрочуд спокійно:
– Ну, так устань і котись звідси!
Свекруха похлинулася чаєм:
– Що ти сказала?
– Я сказала: встань і котись! З моєї квартири!
Ігор схопився, стілець перекинувся:
– Лідо! Ти що твориш? Перепроси зараз же!
– Я не перепрошуватиму!
Ліда підійшла до шафи, дістала теку з документами:
– Ось, помилуйтеся. Свідоцтво про власність! Бачите чиє ім’я? Моє!
Раїса Петрівна почервоніла:
– Ігорю! Ти чуєш, як зі мною розмовляють?
– Чую. І знаєте, що? Мені подобається!
Ці слова здивували саму Ліду. П’ятнадцять років збирала їх у собі, а тепер вимовляла легко, наче звільняючись від важкого каменю на грудях.
– Лідо, негайно припини! – Ігор метався між дружиною та матір’ю.
– Це ж моя мати!
– А це моя квартира! Хочеш захищати матусю – вали разом із нею!
– Ми чоловік і дружина! Сімнадцять років!
– Були чоловіком та дружиною. Тепер ви просто двоє нахлібників у моєму будинку!
Гості випарувалися за три хвилини. Марія Василівна бурмотіла вибачення, збираючи подарунки, сусіди раптом згадали термінові справи. За п’ять хвилин квартира спорожніла.
Раїса Петрівна металася по кімнатах:
– Я нікуди не поїду! Це знущання! У мене хворе серце!
– У вас три дні, – незворушно промовила Ліда, збираючи брудний посуд.
– Лідо, ну давай спокійно поговоримо… – Ігор спробував узяти її за руку.
Ліда відсмикнула руку:
– Поговорили вже! Три дні на збори!
– А куди ми підемо? Мама не має свого житла!
– Орендоване є! Готелі є! Подруги нарешті.
– Лідо, це ж моя мати!
– А я, виходить, хто? Прислуга?!
Ігор розгублено мовчав. Вперше за роки шлюбу не знайшов, що відповісти.
– Саме так, – кивнула Ліда. – Три дні!
На кухні вона чула їх приглушені голоси: свекруха схлипувала, вимагала від сина рішучих дій, Ігор щось бубонів про тимчасові труднощі, обіцяв усе залагодити.
На третій день вони все ще були вдома.
– Слюсар приїде о другій, – повідомила Ліда за сніданком.
Ігор упустив ложку:
– Ти серйозно?
– Цілком. Ваші речі складу біля під’їзду акуратно, не хвилюйтесь.
– Ігорьку, вона ж мене на вулицю виганяє! – заволала свекруха.
– Не на вулицю. В під’їзд! А далі, як хочете.
Раїса Петрівна схопилася за серце:
– У мене тиск підскочив!
– Аптека поряд. Купіть корвалол.
Ігор спробував стати між ними:
– Лідо, це жорстоко…
– Жорстоко – це сімнадцять років терпіти хамство у власному домі!
До обіду їхні речі акуратними стосами стояли біля під’їзду. Новий замок блищав на дверях. Сусіди цікавилися, але запитань не ставили – надто часто чули скандали із цієї квартири.
Увечері вони повернулися – Ігор із роботи, свекруха із поліклініки. Ключ не підійшов. Раїса Петрівна почала дзвонити в домофон, вимагати пояснень. Ліда не відповідала.
За дві години вони зникли разом із валізами.
Пів року Ліда жила сама. Квартира здавалася їй величезною – можна було ходити босоніж, залишати кухоль на столі, включати музику, коли хочеться. У великій кімнаті поставила письмовий стіл, повісила сімейні фотографії.
Той самий салат більше не готувала. Рецепт ніби розчинився разом із болем.
Ігор дзвонив перший місяць – благав зустрітись, поговорити. Ліда скидала виклики. Потім він затих.
А у суботу прийшов на роботу. Ліда працювала у невеликій будівельній фірмі, вела документацію. Побачила його в коридорі – постарілий, змарнілий, у м’ятій сорочці.
– Можна поговорити?
Вона мовчки кивнула, провела в переговорну.
– Лідо, давай усе забудемо і почнемо заново, – він сів навпроти, потер утомлені очі.
– Мама погодилася знімати окремо. Ми щось знайдемо.
– І?
– Повернуся додому. Житимемо, як нормальна сім’я.
Ліда уважно розглядала його обличчя. Коли він став таким чужим? Знайомі зморшки, родимка на щоці, а відчуття, що дивиться на незнайомця.
– Лідо, ну скажи хоч щось…
– А навіщо?
– Як навіщо? Сімнадцять років шлюбу!
– Так, сімнадцять років я була зручною. Прала, готувала, терпіла хамство. А де ти був, коли твоя мати мене принижувала?
Ігор почервонів:
– Я ж не хотів сварок…
– Не хотів сварок із мамою. А зі мною можна було. Я ж нікуди не подінусь, так? – Але ж поділася, як бачиш.
Він ще хвилин десять говорив про помилки, другий шанс, спільні плани. Ліда слухала навпіл. За вікном переговорної зеленіли молоді липи – пізня весна видалася теплою.
– Мама дуже змінилася, – закінчив він. – Зрозуміла свої помилки.
– А ти зрозумів свої?
Ігор розгублено замовк.
– Ось і відповідь, – підвелася Ліда. – Успіхів вам!
– Але ж ми любили один одного!
Ліда зупинилася біля дверей:
– Ні, Ігорю. Ти любив зручність. А я боялася залишитись сама.
Увечері вона гуляла у сквері біля будинку. Улюблена бабусина лава під липами. На сусідній сиділа молода мама з малюком, який плакав.
– Може допомогти? – Запропонувала Ліда.
– Дякую, кольки замучили зовсім.
Ліда розповіла про бабусині способи – тепла пелюшка на животик, особливий масаж, трав’яний чай для мами. Жінка вдячно слухала.
– А у вас є діти? – спитала насамкінець.
– Не вийшло, – відповіла Ліда без звичної гіркоти.
Повертаючись додому, думала, що могло б і вийти. В іншому житті, з іншою людиною. Але те життя залишилося позаду – разом зі страхом щось міняти.
Підіймаючись сходами, діставала ключі – новенькі, блискучі. Свої ключі від своїх дверей. Від свого життя.
У поштовій скриньці лежав лист від рієлтора – пропозиція продати квартиру. Дорого дуже, центр таки. Ліда посміхнулася і порвала папірець.
Не продасть. Тут її коріння, бабусині фотографії на стінах, мамин письмовий стіл. Тут вона навчилася говорити “ні”.
А вранці, заварюючи каву на одну персону, Ліда спіймала себе на думці: коли востаннє почувала себе так легко? Мабуть, у дитинстві. До заміжжя, до постійної напруги, до страху зробити щось не так.
Тепер могла робити, що хотіла. І це було… визволенням.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
