Тяжкі дубові двері ресторану «Імперія» піддалися лише після зусиль, ніби не бажаючи впускати всередину випадкових перехожих. Із глибини залу вирвався густий, оглушливий гул голосів, перекриваний дзенькотом келихів і нав’язливим ритмом естрадної музики.
Олена завмерла на порозі, відчуваючи, як важкий букет із п’ятдесяти бордових троянд починає тягнути руку донизу. Вона оглянулася в пошуках затишного кутового столика на чотирьох, який вони бронювали тиждень тому.
Замість нього в центрі залу, під величезною кришталевою люстрою, розтягнувся довгий стіл, виставлений літерою «П». За ним уже сиділо не менше двадцяти людей, і цей строкатий табір зовсім не вписувався в поняття «тиха сімейна вечеря».
— Ігорю, — Олена повернулася до чоловіка, її голос звучав рівно, але в ньому вже бринів сталевий холод. — Скажи мені, що ми помилилися дверима.
Ігор нервово смикнув комір сорочки, уникаючи її погляду. Обличчя пішло червоними плямами — вірна ознака того, що він смертельно боїться неминучого скандалу.
— Лєн, ну мама так вирішила в останній момент… — пробурмотів він, дивлячись у підлогу. — Ювілей же, кругла дата. Не можна рідню ображати, вони ж спеціально з області приїхали.
Олена перевела погляд на стіл. Публіка зібралася строката: жінки в блискучих сукнях із люрексом, чоловіки, які вже встигли послабити краватки, якісь смутно знайомі сусіди по дачі.
На чолі цього застілля, немов купчиха з полотен Кустодієва, возсиділа Галина Петрівна. На ній була сукня кольору «фуксія», що безжально обтягувала кремезну фігуру, а на шиї виблискувало масивне намисто — очевидна біжутерія, але з претензією на розкіш.
Побачивши сина й невістку, іменинниця театрально сплеснула руками, змусивши задзвенити численні браслети.
— А ось і вони! — її гучний голос перекрив навіть музику. — Дорогі гості, зустрічайте! Наші головні спонсори приїхали!
Усередині в Олени все стиснулося в тугий вузол, але обличчя залишилося непроникним.
Вона ще міцніше перехопила ручку сумки, де лежав товстий конверт з грошима. 50 тисяч — сума, яку вони з Ігорем відкладали пів року, урізаючи себе в відпустці й розвагах.
Галина Петрівна вже місяць усім жалілася, що стара лазня на ділянці ось-ось розвалиться, що їй соромно перед сусідкою, Валентиною Петрівною, в якої вже стоїть новий зруб. Це був цільовий подарунок — мрія про комфорт, загорнута в красивий папір.
— Чого завмерли у дверях? Проходьте, рідненькі! — свекруха підпливла до них, розповсюджуючи навколо важкий, приторно-солодкий аромат парфуму. — Леночко, ти чого така бліда? Усміхнись, свято ж!
Вона хижо схопила букет, навіть не глянувши на пелюстки, і одразу сунула його комусь із офіціантів, неначе це був непотрібний віник.
— Галино Петрівно, — тихо промовила Олена, так, щоб чула лише свекруха. — Ми не розраховували на банкет. У нас із собою лише подарунок.
Очі свекрухи на мить звузилися, перетворившись на дві колючі щілинки, але губи продовжували розтягуватися у липкій посмішці.
— Ой, кинь ці дурниці! — вона змахнула рукою, ніби відганяючи муху. — Карткою вжикнеш — і готово. Що тобі, важко? У тебе ж бізнес, три магазини!
Вона спеціально підвищила голос, щоб почули тітоньки з високими начосами.
— Чуєте, дівчата? Моя невістка багата, у неї власні квіткові салони! Свекруха замовила ресторан на 20 людей і сказала: «Платить невістка, вона багата», але вона пошкодувала, що вирішила перевірити моє терпіння.
Гості дружно загомоніли, піднімаючи келихи з бурштиновим напоєм, який, судячи з запаху, був зовсім не дешевим. З дальнього краю столу вигукнули: «Молодь тепер при грошах, не те, що ми!».
Олена присіла до столу, відчуваючи себе персонажем абсурдної вистави. Їй показали місце поруч із батьком Ігоря, Сергієм Івановичем. Свекор сидів тихо, згорбившись, і виглядав зовсім непомітним на тлі своєї гучної та всепоглинаючої дружини. Він зніяковіло посміхнувся Олені і відразу втупився в тарілку, намагаючись розчинитися у просторі.
— Гарсон! — різко вигукнула Галина Петрівна, клацнувши пальцями. — Шампанського всім! І французький коньяк принесіть, той самий, «Hennessy»! Святкуємо!
Офіціанти заметушилися, приносячи все нові страви. На столі виростали не звичайні салатики, а справжні гастрономічні вежі: гаряча копчена осетрина, ікра у кришталевих піалах, запечене порося з хрумкою скоринкою.
Олена дивилася на цей кулінарний розмах і в думках рахувала. Ціни в «Імперії» були відомі своєю безжальністю. Ігор сів біля неї, налив собі стопку горілки й одним ковтком спорожнив її. Руки в нього тремтіли.
— Ти знав про таке «свято»? — тихо запитала Олена, вдивляючись йому в обличчя.
— Мама казала, що запросить двох подруг… — прошепотів він, відводячи погляд. — Лен, не починай, прошу. Не принижуй мене перед ріднею. Заплатимо, а там якось владнається.
— Владнається? — перепитала вона так холодно, що Ігор здригнувся. — Тобто ти пропонуєш оплатити чиїсь забаганки нашими грошима, які ми збирали на ремонт?
— Ну це ж мама… — пробурмотів він.
Навпроти сиділа тітка Валентина Петрівна, жадібно обгризаючи курячу ніжку. Жир стікав по підборіддю, але вона цього навіть не помічала.
— Я їй кажу: Галь, бери від життя все! — розповідала вона сусідці. — Поки невістка платить, треба гуляти! У них же гроші ллються рікою.
Кожне слово за столом було просякнуте заздрістю і бажанням поживитися. Галина Петрівна сиділа, як цариця, роздаючи команди й направляючи делікатеси «кому треба».
— Маріночко, їж грибочки! — волала вона через увесь стіл. — Це Лєна пригощає! Їй для свекрухи нічого не шкода!
Олена відклала вилку. Апетиту більше не було. Вона була жінка справи, звикла до домовленостей і чітких рамок. Вона підняла свій бізнес із нуля, працюючи по 14 годин на добу, торгуючись із постачальниками, тягла тяжкі ящики, колола руки об трояндові шипи. Кожна гривня у конверті була зароблена потом і працею.
Минуло три години. Повітря стало важким, гості були червоні й гучні. Тости вже мало нагадували людську мову. Галина Петрівна підійшла до Олени, похитуючись. Обличчя блищало, погляд був гордовитим.
— Ну що, доню, — вона тяжко поклала руку Олені на плече. — Час вже й честь знати. Люди десерт чекають. Торт — авторський, три поверхи!
— Прекрасно, — рівно відповіла Олена. — Гарний фінал.
— Іди-но, розрахуйся з адміністратором, — підморгнула свекруха. — Щоб нам не заважали.
Ігор втягнув голову в плечі. Батько тяжко зітхнув, але мовчав, як завжди.
Олена підвелася, взяла сумочку й попрямувала до стійки. Галина Петрівна дивилася їй услід із переможною усмішкою.
Адміністратор подав рахунок. Довга стрічка, сума безжальна.
— 48 тисяч, — спокійно озвучив він.
Олена повернулася до столу якраз тоді, коли котили гігантський торт. Офіціант поклав папку з рахунком на стіл. Всі чекали моменту «щедрості».
— Увага! — Галина Петрівна постукала виделкою по бокалу. — Зараз моя невістка оплатить банкет!
Олена дістала конверт з подарунком. Глаза свекрухи загорілися — вона чекала і грошей на баню, і оплати карткою.
Олена спокійно відкрила конверт і почала рахувати купюри.
— Десять… двадцять…
Усмішка свекрухи перетворилася на перекошений гримасу.
— Лєна! — прошипіла вона. — Ти що робиш?! Карткою плати! Це ж на баню!
Олена не зреагувала. Відрахувала рівно 48 тисяч, поклала в папку й передала офіціанту.
В руках лишилася решта. Вона поклала її назад у подарунковий конверт і кинула перед свекрухою.
— Ось здача. Купіть собі тазику. І віник. На що вистачить.
— Ти мене обікрала! — завила Галина Петрівна. — Це були мої гроші!
Олена підвелася.
— Ми збирали на вашу баню пів року. А ви все це з’їли й випили за вечір. Це був ваш вибір.
Вона спокійно взяла сумочку й вийшла. На вулиці вона викликала таксі.
Ігор вибіг навздогін.
— Ти не можеш піти! — закричав він. — Мамі погано!
— Виклич швидку, — сухо відповіла вона. — А собі можеш долити. Ти це добре вмієш.
Таксі зупинилося.
— Я додому. Твої речі зберу вранці. Якщо повернешся до столу — можеш там і жити.
Олена сілась у машину, не чекаючи відповіді.
Минув тиждень. У квітковій крамниці панувала тиша, пахло землею та тюльпанами. Телефон Ігоря був у чорному списку. Він лише надіслав: «Мама хоче компенсацію моральної шкоди».
Задзеленчав дзвіночок.
— Лєна.
Галина Петрівна стояла у старому плащі, без прикрас, згорблена, постаріла.
— Баню повело… — прошепотіла вона. — Дах протікає. Майстер сказав: потрібні 50 тисяч…
— І? — спокійно запитала Олена.
— Позич мені. Я буду віддавати… по дві тисячі з пенсії…
Олена зняла рукавички.
— Банк закритий, — сказала вона м’яко й твердо. — Ліцензію відкликано.
— Але ж дах тече! — залементувала свекруха. — Це родове гніздо!
— Ви його з’їли, мама. Разом з осетриною і поросям. А фундамент запустили в повітря з феєрверками.
— Ти жорстока!
— Ні. Я — реалістка. Скажіть Ігорю. Він нехай і ремонтує.
Галина Петрівна постояла ще трохи, потім пішла, шаркаючи ногами.
Олена повернулася до квітів. Взяла пучок білих гіацинтів.
Життя — як сад, подумала вона. Якщо не виривати бур’ян, він задушить усе живе. Вона свій бур’ян уже прибрала.
Сонце світило яскраво. День обіцяв бути хорошим.
