Юлька понад усе прагнула встигнути. У цю мить їй більше нічого від життя не було потрібно — лише вчасно приїхати до чоловіка в лікарню. Із хірургічного відділення клінічної лікарні № 2 зателефонували й попросили прибути, привезти документи — чоловіка госпіталізували.
Жінка на іншому кінці слухавки говорила байдуже, на запитання Юлі майже не реагувала, поспішала, перепитувала, ніби ловила сирі яйця, які їй кидали, а не повідомляла родичці про надзвичайну ситуацію. Така невизначеність одразу ж намалювала в уяві Юлі страшні, нереальні картини. Вона вирішила не гаяти часу на спроби додзвонитися й щось з’ясувати — простіше було поїхати й дізнатися все на місці.
Три роки тому чоловік Юлі подарував їй автомобіль із механічною коробкою передач і з гордістю заявив:
— Навчишся їздити на такій — зможеш керувати будь-якою.
Юля подарунку не зраділа. Її не тішив і його ентузіазм щодо навчання водінню. Вона боялася машин, що мчали поруч, а сама за кермом — про таке вона навіть не мріяла. Натомість Роману водіння приносило справжнє задоволення й відчуття свободи.
Рішення він ухвалив твердо. Юля опиралася, як могла, відмовлялася, шукала виправдання. Але Роман оплатив автошколу — і відступати вже не було куди. На диво для самої себе, Юля успішно закінчила навчання й з другого разу склала іспит з водіння в місті.
— Тепер ти мене всюди возитимеш, — зрадів чоловік.
Юля лише знизала плечима. За кермо вона сідала рідко — хіба що до найближчого супермаркету та за хорошої погоди. Роман через це навіть сердився:
— Навіщо ти тоді отримувала права, якщо не збиралася їздити? Повір мені, настане момент, коли треба буде терміново їхати, а ти злякаєшся.
Саме ці слова Юля згадала тепер. Як же він мав рацію.
Доїхати до лікарні громадським транспортом із двома пересадками було незручно й надто довго — цей варіант вона одразу відкинула. Додаток таксі не завантажувався, а згодом висвітив повідомлення, що поруч немає вільних машин. Юля схопила ключі від авто й вискочила на вулицю.
Дорога була напруженою: година пік, невеликий затор на виїзді на магістраль. Руки, спітнілі на кермі, ніби допомагали ногам — ті працювали злагоджено, автоматично. Юля люто картала себе за брак досвіду й у якийсь момент навіть була готова зупинитися й кинути машину на узбіччі. Але внутрішній голос уперто гнав її вперед — до лікарні.
У невеликий хол, розташований далеко від приймального відділення, Юля буквально влетіла. Озиратися не було часу. Попереду виднілися високі двері зі скляними вставками й сходи за ними. Раптом шлях їй перегородила жінка в білому халаті — висока, кремезна. Сиве, пухнасте волосся на її голові нагадувало кульбабу й кумедно ворушилося, коли вона переступала з ноги на ногу.
— Стійте! Куди це ви так прямуєте? Наче додому зайшли, — суворо мовила вона.
Літня працівниця лікарні явно знала собі ціну й добре виконувала свою роботу. Юля одразу зрозуміла: повз цю жінку, що дивилася на неї згори вниз, маленьку й згорблену, не проскочить ніхто — навіть миша не наважилася б пробігти.
— Я до чоловіка. Карташов Роман, — швидко сказала Юля.
— Ви не встигли, — чітко відрізала жінка й засунула руки в кишені.
— Не встигла?.. — прошепотіла Юля, хапаючи повітря. Ноги спершу ніби витяглися, а потім підкосилися.
Медпрацівниця різко підняла руки й устигла підхопити її.
— Які ж ви всі кволі… на ногах не тримаєтесь. Не пущу, і цирку тут переді мною влаштовувати не треба.
Вона посадила Юлю на лавку й принесла флакон із різким запахом. Підносити його до носа не довелося — Юля отямилася миттєво.
— Якщо щось принесли, підписуйте пакет і складайте в візок — за годину повезу. А побачення з пацієнтами — лише у відведені години. Он там, на стенді, все написано, — кивнула вона праворуч і пішла геть.
— Прізвище?
— Моє?
— Навіщо мені ваше? Прізвище хворого.
— Карташов.
Виявилося, що жінка сиділа за широкою заскленою стійкою, яку Юля не помітила з переляку. Ймовірно, вона приймала передачі й стежила за порядком у холі.
Юля трохи перевела подих і підійшла ближче.
— Перепрошую… Мені годину тому подзвонили, сказали, що чоловіка госпіталізували, але нічого толком не пояснили. Телефон у нього не відповідає. Я хотіла дізнатися, що з ним і чи можна поговорити з лікарем.
Жінка відкрила велику книгу й глянула на Юлю поверх окулярів.
— Так і треба все з’ясовувати, а не непритомніти. Я ж тут для чого сиджу? — сказала вона й набрала номер. — Галю, що там у тебе з Карташовим Романом із п’ятої палати?.. Так… так… так… Ходить? То нехай спуститься, якщо можна. Тут до нього дружина прийшла.
Поклавши слухавку, вона кивнула:
— Сідайте.
Юля одразу ж сіла й не відривала погляду від високих дверей. Незабаром вони відчинилися, і з-за них вийшов Рома. Юля миттєво підскочила й кинулася до нього, притислася до боку й розплакалася.
— Ти чого? Щось сталося?
— Ні… А з тобою що?! — вона підвела на нього очі.
— Живіт так схопило, що іскри з очей сипалися. На роботі скрутило — швидка забрала. Казали мені ту шаурму не їсти, а я тільки сміявся. От і досміявся.
— А лікарі що кажуть? І де твій телефон?
— Поки нічого не кажуть. Прийняли, УЗД зробили, аналізи взяли. Відпустило, як у палату поклали. Хотів написати відмову, але лікар сказав — спершу все перевірять. А телефон на беззвучному в тумбочці, на роботі залишився. Забереш, якщо зможеш. Ти речі привезла?
— Які речі?.. Ромо, мені таке наговорили телефоном, а тут ще сказали, що я не встигла…
Роман нічого не зрозумів, але обійняв дружину.
— Добре. А документи з собою? Поліс?
— Так… ой, вони в машині.
— Ти приїхала на машині? Сама? — здивувався він.
— Так, — серйозно кивнула Юля.
— Молодець. Я ж казав, що знадобиться, — усміхнувся Рома.
— Знаєш що, — сказала Юля, вже біля дверей, — мені більше не потрібно таких поїздок і таких причин. Я зараз повернуся, почекай.
