— «Рота закрий, я житиму з сином!» — гаркнула свекруха, з гуркотом опускаючи важку валізу на паркет у передпокої, ніби ставлячи жирну крапку в ще не розпочатій суперечці.
Аліна завмерла, тримаючи в руках мокрий кухонний рушник. Вода капала на підлогу, але вона цього навіть не помічала. Слова Галини Петрівни прозвучали, мов постріл у тиші затишного вечора, розриваючи звичний уклад їхнього життя на шматки.
— Галино Петрівно, вибачте, я не зовсім зрозуміла… — почала Аліна, намагаючись упоратися з тремтінням у голосі. — Ви ж казали, що заїдете лише чаю попити, порадитися щодо шпалер. А тут валізи…
Свекруха повільно, по-господарськи розстебнула ґудзики свого безмежного пальта, зневажливо зміряла невістку поглядом і ступила вглиб коридору, не знімаючи взуття.
— Мало що я казала, — відрізала вона, провівши пальцем по дзеркалу в передпокої й демонстративно розглядаючи пилу, якої там не було. — Обставини змінилися. У мене ремонт. Бригада зайшла, усе порозтрощила, пил стовпом. У мене астма, якщо ти забула. Чи ти хочеш смерті матері свого чоловіка?
У дверях з’явився Сергій. Чоловік виглядав так, ніби хотів провалитися крізь землю, аби тільки не брати участі в цій розмові. Він переминався з ноги на ногу, винувато поглядаючи то на матір, то на дружину.
— Сергію? — Аліна повернулася до чоловіка в пошуках підтримки. — Ти знав про це?
Сергій відвів очі й почухав потилицю.
— Ну… Мама дзвонила вдень, сказала, що там дихати нічим. Алін, ну це ж ненадовго. Місяць-два, поки чорнові роботи не закінчать.
— Місяць-два?! — вигукнула Аліна, відчуваючи, як усередині закипає паніка. — Сергію, у нас двокімнатна! Де Галина Петрівна спатиме?
Свекруха, яка вже встигла пройти до вітальні, голосно фиркнула, перекриваючи слабке белькотіння сина.
— А що тут думати? Онучок у мене великий, не пан. Поспить у залі на дивані. А я займу його кімнату. Мені спокій потрібен, а тут прохідний двір.
— У сенсі — кімнату Дениса? — Аліна ступила вперед, перегороджуючи шлях свекрусі, яка вже прямувала до дитячої. — У нього там уроки, комп’ютер, особистий простір. Йому чотирнадцять років, Галино Петрівно!
— От саме, чотирнадцять! — гаркнула свекруха, і її обличчя пішло червоними плямами. — Не п’ять років, чай, переживе. Поступитися місцем бабусі — це елементарне виховання, якого, я бачу, ти йому не дала.
Аліна подивилася на чоловіка, чекаючи, що він втрутиться, скаже своє вагоме «ні». Адже це кімната його сина. Але Сергій лише втомлено зітхнув.
— Алін, не починай, а? Мама з дороги втомилася. Давай потім вирішимо. Нехай Денис поки речі перенесе.
У цей момент двері дитячої відчинилися, і на порозі з’явився заспаний Денис із навушниками на шиї. Він здивовано дивився на бабусю, яка вже прикидала, куди поставити свій баул.
— Тату, мамо, що відбувається? — запитав він, відчуваючи недобре.
Галина Петрівна розпливлася в нудотно-солодкій, але холодній усмішці.
— А те, онучку, що бабуся тепер з вами житиме. Звільняй хороми, переїжджаєш у зал. І давай швидше, у мене спина ламається стояти.
Минув тиждень. Сім днів, які здалися Аліні вічністю. Атмосфера в квартирі, колись світлій і легкій, стала густою й липкою, мов скислий кисіль. Галина Петрівна не просто зайняла кімнату — вона окупувала весь простір, заповнюючи його своїм бурчанням, запахом корвалолу та нескінченними претензіями.
Кухня, колись царство Аліни, перетворилася на поле бою.
Вівторковий вечір. Аліна повернулася з роботи втомлена, мріючи лише про тишу й чашку чаю. Але на кухні на неї чекала свекруха, що сиділа за столом із виглядом прокурора. На плиті кипіла величезна каструля, випромінюючи запах перевареної капусти.
— З’явилася, — буркнула Галина Петрівна, не підводячи очей від кросворду.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — стримано привіталася Аліна, ставлячи сумку на стілець. — А що це вариться? Я ж учора розсольник зварила, повна каструля була.
Свекруха повільно відклала ручку, зняла окуляри й подивилася на невістку так, ніби та зізналася у державній зраді.
— Розсольник твій я вилила.
Аліна завмерла з чайником у руці.
— Як… вилили? Навіщо?
— Їсти це неможливо, — із насолодою промовила свекруха, чітко вимовляючи кожне слово. — Солоний, огірки якісь м’які, гидкі. Ти мене отруїти хочеш чи чоловікові виразку влаштувати? Я зварила нормальні щі. Справжні, на жирній кісточці, а не на тій воді, що ти бульйоном називаєш.
Аліна відчула, як до горла підкочується клубок образи. Вона готувала той розсольник дві години, намагаючись догодити чоловікові, який його обожнював.
— Галино Петрівно, Сергій любить мій розсольник. І продукти грошей коштують. Навіщо ж виливати?
— Сергій їсть, бо вибору в нього немає! — підвищила голос свекруха. — Бідний хлопчик, зовсім схуд на твоїй їжі. Мовчить, терпить, інтелігент. А мати мовчати не буде!
На кухню зайшов Сергій. Вигляд у нього був пом’ятий, він щойно прийшов зі зміни.
— Через що галас, пані? — спробував він пожартувати, але усмішка вийшла жалюгідною.
— Сергію, твоя мати вилила суп, який я вчора готувала! — Аліна повернулася до чоловіка, чекаючи бодай якоїсь реакції.
Сергій подивився на каструлю зі щами, потім на стиснуті губи матері.
— Алін, ну… Мама ж як краще хотіла. Вона смачно готує, ти ж знаєш. Ну вилила й вилила, не сваріться через їжу.
— Річ не в їжі, Сергію! — Аліна стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. — Річ у повазі! Це моя праця!
— Праця? — фиркнула Галина Петрівна. — Накидати овочів у воду — це не праця. От я тебе вчитиму, поки тут живу. Сідай, записуй рецепт щів.
— Я нічого записувати не буду, — тихо, але твердо сказала Аліна.
— Що? — свекруха підвела брову. — Ти ще й огризатися смієш? Я для кого стараюся? Для сина свого, для онука! А ти лише про себе думаєш. Егоїстка. От права була сваха, царство їй небесне, розпестила вона тебе.
Згадка про покійну маму стала для Аліни останньою краплею того вечора. Вона мовчки вийшла з кухні, зачинилася у ванній і ввімкнула воду, щоб ніхто не чув її сліз. У голові звучали мамині настанови: «Алінко, худий мир кращий за добру сварку. Поважай старших, будь мудрішою, промовчи».
— Я мовчу, мамо, — шепотіла Аліна своєму відображенню в дзеркалі. — Я так довго мовчу, що скоро забуду свій голос.
Але найстрашнішим було не те, як свекруха ставилася до Аліни. Найстрашнішим було те, що відбувалося з Денисом. Хлопець, завжди відкритий і веселий, замкнувся в собі. Його вигнали з його фортеці, позбавили особистого простору в найскладніший підлітковий вік.
Тепер він спав на розкладному дивані у вітальні, через яку постійно шастала бабуся — то в туалет, то на кухню водички попити, то просто перевірити, «чим це тут тхне».
У середу Аліна повернулася раніше, сподіваючись допомогти синові з алгебри. У квартирі стояла підозріла тиша.
Зайшовши до зали, вона побачила Дениса. Він сидів на дивані, обхопивши коліна руками, і дивився в одну точку. Поруч валявся підручник.
— Денисе? Ти чого такий? — Аліна присіла поруч і обійняла сина за плечі. Він був напружений, мов струна.
— Мам, скажи їй, — процідив він крізь зуби.
— Кому? Бабусі? Що сталося?
— Вона не пускає мене в кімнату. Мені треба за комп’ютер, у мене там презентація з географії недороблена, завтра здавати. А вона зачинилася і каже: «У мене тиха година, не стукай».
Аліна подивилася на годинник. П’ята вечора.
— Я зараз поговорю, — рішуче сказала Аліна й підійшла до дверей колишньої дитячої.
Вона делікатно постукала.
— Галино Петрівно? Можна вас на хвилинку?
З-за дверей долинув незадоволений голос:
— Я ж сказала людською мовою: я відпочиваю! Тиск скаче! Не чіпайте мене!
— Галино Петрівно, Денису треба робити уроки. Комп’ютер у цій кімнаті. Йому завтра до школи.
Двері різко розчинилися. Свекруха стояла в халаті, з мокрим рушником на голові, й вигляд у неї був такий, ніби її відірвали від порятунку світу.
— Які уроки? У цей час нормальні діти гуляють! Нехай іде повітрям дихати, блідий як поганка. А цей його ящик гуде, випромінювання від нього страшне. Я його з розетки висмикнула.
— Ви… що зробили? — з-за спини Аліни виглянув Денис, його очі розширилися від жаху. — Бабусю, він був увімкнений? Я ж там файл не зберіг!
— Ой, не вигадуй! — відмахнулася Галина Петрівна. — Нічого з твоїми іграшками не станеться. Електрику економити треба. І взагалі, я тут лежу, а він гуде під вухом. Забери цей ящик звідси, якщо він тобі так потрібен.
— Куди забрати? — голос Дениса зірвався на крик. — На кухню? У коридор? Це моя кімната! Мій стіл!
— Не смій підвищувати голос на бабусю! — заверещала Галина Петрівна. — Іш який знайшовся! Мати, подивися, кого виховала! Хамло трамвайне! Я до них із усією душею, квартиру їм ремонтую, допомагаю, а вони…
— Ви собі квартиру ремонтуєте, бабусю! — крикнув Денис і, не витримавши, побіг у передпокій, грюкнувши дверима ванної.
Аліна відчула, як усередині неї прокидається щось холодне й тверде.
— Галино Петрівно, — сказала вона крижаним тоном. — Увімкніть комп’ютер. І більше ніколи, чуєте, ніколи не чіпайте речі сина.
Свекруха здивовано кліпнула, але тут же пішла в атаку:
— Ти мені погрожувати надумала? У моєму віці мені хвилюватися не можна! Ось прийде Сергій, я йому все розповім. І як онук мене до серцевого нападу довів, і як ти йому потураєш.
Розв’язка настала в суботу. Аліна й Сергій поїхали по магазинах, залишивши Дениса вдома. Він запросив друга, Антона, щоб разом пограти в приставку — єдину розвагу, яку можна було під’єднати до телевізора у вітальні.
Коли вони повернулися з пакетами продуктів, у під’їзді на першому поверсі Аліна побачила Антона. Хлопець стояв біля батареї й виглядав засмученим.
— Антоне? Ти чого тут? Ви ж із Денисом гратися збиралися, — здивувалася Аліна.
— Добрий день, тітко Алін, — хлопець шморгнув носом. — А мене вигнали.
— Хто вигнав? — Сергій насупився.
— Бабуся Дениса. Сказала, що ми кричимо як різані й що від нас багато бруду. І що я… — він зам’явся. — Що я погано на Дениса впливаю, бо в мене кросівки порвані.
Аліна відчула, як кров відлила від обличчя. Вона знала родину Антона — скромні, інтелігентні люди, у яких зараз були фінансові труднощі, але Антон був чудовим, начитаним хлопцем.
— Ходімо, — сказала вона, беручи чоловіка під руку. Хватка в неї була сталевою.
Вони піднялися до квартири. У тиші чулося лише бурмотіння телевізора — йшов якийсь серіал. Галина Петрівна сиділа в кріслі у вітальні, поклавши ноги на пуфик, і пила чай із цукерками, які Аліна купила до свята.
Дениса не було видно.
— Мамо, що сталося? — спитав Сергій, ставлячи пакети. — Чому Антон у під’їзді сидить?
Галина Петрівна навіть не повернула голови.
— А нічого всяку шпану в дім водити. Кричали, стрибали. У мене мігрень почалася. Я йому ввічливо сказала піти, а він ще сперечатися почав. Увесь у дружка свого.
— Вони гралися, мамо! Це ж вихідний! — Сергій спробував обуритися, але голос його звучав невпевнено.
— Гратися треба в шахи, у тиші. А це бісівщина, — вона вказала пальцем на погаслий екран телевізора. — До речі, я цю приставку сховала. Не знайдете. Хай краще книжки читає.
У цей момент із ванної вийшов Денис. Очі в нього були червоні. У руках він тримав перерізаний навпіл шнур від геймпада.
— Вона ножицями… — прошепотів він, показуючи дріт батькам. — Вона підійшла й просто перерізала кабель, поки я грав. Сказала, що так швидше дійде.
Запала гробова тиша. Сергій дивився на дріт, потім на матір.
— Мамо… ну це ж… це грошей коштує. Навіщо так?
— Гроші — тлін! — урочисто проголосила Галина Петрівна. — Я душу його рятую! Ви мені ще дякуватимете! Я тут старша, я життя прожила, я краще знаю! І поки я тут живу, буде порядок!
Аліна повільно підійшла до сина, забрала в нього зіпсований дріт і поклала руку йому на плече. Потім вона повернулася до свекрухи. Її голос більше не тремтів. Він був спокійний і страшний.
— Сергію, — сказала вона, не дивлячись на чоловіка. — Збирай мамині речі.
— Що? — Галина Петрівна вдавилася чаєм. — Ти що сказала?
— Алінo, зачекай… — почав Сергій.
— Я сказала: збирай її речі. Негайно. Галина Петрівна їде.
— Та як ти смієш?! — свекруха схопилася з крісла, перекинувши чашку. Чай розлився по килиму. — Ти мене виганяєш? Із дому мого сина?! Сергію, ти чуєш, що ця хамка несе? Скажи їй! Постав її на місце!
Сергій метав поглядом між двома жінками, не знаючи, за кого вчепитися.
— Алін, ну куди їй їхати? Уже ж ніч майже… Може, завтра все спокійно обговоримо? Мамо, ну ти й справді перегнула з тим дротом…
— Я перегнула?! — верескливо вигукнула Галина Петрівна. — Та я виховую! А ти, ганчірка, дозволяєш дружині так розмовляти з матір’ю?!
— Сергій нічого говорити не буде, — різко обірвала Аліна, роблячи крок уперед. — Говоритиму я. Галино Петрівно, ви, здається, забули одну дрібницю. Ви так часто повторюєте «квартира мого сина», що самі в це повірили. А тепер давайте звернемося до паперів.
Аліна підійшла до серванта, дістала теку й витягла свідоцтво про право власності.
— Цю квартиру куплено за гроші від продажу бабусиної двокімнатної і за мої заощадження ще до шлюбу. Сергій тут навіть не прописаний — у нього реєстрація у вас, у тій самій квартирі, де ви нібито робите ремонт. Це. Моя. Квартира.
Галина Петрівна відкрила рота, закрила, потім знову відкрила. Її обличчя з червоного стало темно-багряним.
— Ти… ти мені метрами дорікаєш? Жадібна погань! Сергію, ти це чуєш? Вона тебе ні за що не тримає!
— Я його ні за що не тримаю? — гірко всміхнулася Аліна. — Ні, Галино Петрівно. Це ви не цінуєте ні мене, ні Дениса, ні власного сина, перетворюючи його на безвольного хлопчика для побиття. Ви принижуєте мою дитину, псуєте речі й отруюєте нам життя. Моє терпіння скінчилося.
Вона обернулася до чоловіка.
— Сергію, у тебе є два варіанти. Або ти просто зараз допомагаєш мамі зібрати речі й викликаєш таксі, або пакуєш свої речі теж. Я не жартую. Я більше не дозволю знущатися з мого сина в моєму домі.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як на кухні крапає вода з крана. Денис дивився на маму широко розплющеними очима — в них змішалися захват і недовіра.
Сергій подивився на дружину. Вперше за роки шлюбу він побачив у її погляді не м’якість і поступливість, а холодну сталь. Він зрозумів: вона не відступить.
Він важко зітхнув, плечі опустилися.
— Мамо, — тихо промовив він. — Ходімо збиратися.
— Що?! — Галина Петрівна схопилася за серце. — Ти зраджуєш матір заради цієї… цієї… Мені зле! Швидку! Я помираю!
— Не помираєте, — спокійно відповіла Аліна. — Тонометр у вас на тумбочці, тиск 120 на 80, я бачила зранку. Досить спектаклів. Таксі я вже викликала, буде за п’ятнадцять хвилин. Ключі від вашої квартири у вас є, ремонт лише в одній кімнаті, жити там можна.
Галина Петрівна зрозуміла, що програла. Театральність зникла, вона випрямилася, і в її погляді з’явилася чиста ненависть.
— Нога моя тут більше не ступить, — прошипіла вона, прямуючи до колишньої дитячої. — І не благайте. Склянки води на старість не подам!
— І ми вас любимо, мамо, — втомлено мовив Сергій, ідучи за нею з валізою.
За двадцять хвилин за дверима клацнув замок. Таксі поїхало.
У квартирі запанувала незвична, дзвінка тиша. Ніби з приміщення викачали все повітря, а потім різко впустили назад — свіже й чисте.
Аліна сперлася спиною об вхідні двері й заплющила очі. Ноги тремтіли. Адреналін відступав, залишаючи по собі важку втому.
— Мам?
Вона розплющила очі. Перед нею стояв Денис, тримаючи в руках залишки геймпада.
— Ти як? — тихо спитав він.
— Нормально, синочку. Все добре.
З кімнати вийшов Сергій. Він виглядав так, ніби за цей вечір постарів на кілька років. Він мовчки підійшов до Аліни, хотів обійняти, але зупинився, зустрівшись з її поглядом.
— Пробач, — глухо сказав він. — Я просто… звик, що з нею марно сперечатися. Думав, якось саме минеться.
— Не минеться, Сергію, — похитала головою Аліна. — Гниль сама не зникає, її треба вирізати. Якщо ти ще раз дозволиш комусь так поводитися з нами, я не ставитиму ультиматумів. Я просто зміню замки.
Сергій кивнув. Він знав, що вона має рацію.
— Мам, ти була просто супер, — раптом сказав Денис, і на його обличчі вперше за тиждень з’явилася усмішка. — Як ти їй… «Це моя квартира!». Прямо як у кіно.
Аліна всміхнулася, притягла сина до себе й міцно обійняла, вдихаючи рідний запах його маківки, який ще не встиг зникнути під ароматом валер’янки свекрухи.
— Пробач, що не зробила цього раніше, Дениску. Я думала, що бути хорошою невісткою важливо. Але бути хорошою мамою — важливіше.
— Купимо новий геймпад? — з надією спитав син.
— Купимо. І замок у твою кімнату вріжемо. Про всяк випадок.
Сергій мовчки пішов на кухню ставити чайник. Аліна дивилася йому вслід і розуміла: їхнє життя вже не буде таким, як раніше. Рожеві окуляри розбилися, зате тепер вона бачила все гранично чітко. І головне — у цьому новому світі вона більше ніколи не дозволить кривдити ні себе, ні сина.
— Ходімо, мам, — Денис потягнув її за рукав. — Я тобі покажу презентацію, яку встиг доробити, поки вона шнур не висмикнула. Я відновив файл.
— Ходімо, — погодилася Аліна.
За вікном вечір був темний і холодний, але в квартирі нарешті, вперше за довгий час, стало по-справжньому тепло.
