– Ось, я ж казав, не прийду з порожніми руками. Свій внесок у бюджет приніс! Тетяна зазирнула у пакет. Там лежала довга палиця варено-копченої ковбаси. Найдешевшої
Тетяна почала готуватись до свята ще двадцять дев’ятого грудня. Обійшла усі найближчі магазини у пошуках акцій. Червону рибу взяла в одному, там була знижка. М’ясо в іншому, сири у третьому.
Увечері вона сіла та порахувала чеки. Чотири тисячі двісті гривень. Жінка зітхнула. Зазвичай вона відзначала Новий рік одна, чи з донькою. Витрачала тисячі дві максимум. А тут розійшлася.
Але Віктор так просив. Він мріяв про сімейне тепло, про домашній затишок і про те, щоб зустріти свято не на самоті.
Вони познайомилися пів року тому. У поліклініці, де Тетяна працювала реєстратором. Він прийшов із хворим горлом.
Вона записала його до лікаря. Розговорилися. Віктор виявився привабливим, балакучим. Розповідав красиво про життя, роботу на заводі, про онуків.
Почали зустрічатися. Гуляли у парку, ходили у кіно. Він завжди був галантний, відчиняв двері, подавав руку. Але рахунок у кафе ділили навпіл. Подарунки дарував скромні. На День народження приніс букет та коробку цукерок.
Тетяна не ображалася. Розуміла, що в нього пенсія невелика. Хоча сама заробляла не більше.
За два дні до Нового року Віктор зателефонував.
– Танюш, я так чекаю на наше свято. Ти тільки нічого особливо не витрачай, я свою частину візьму на себе, не хвилюйся, я ж чоловік.
Жінка зраділа. Виходить, він привезе продукти. Або солодощі. Або фруктовий кошик.
Тридцять першого грудня вона встала о сьомій ранку. Доробляла салати. Олів’є з гарною ковбасою. Оселедець під шубою. Мімозу із червоною рибою.
Нарізала сирну тарілку: дорблю, камамбер, пармезан. М’ясну нарізку: буженина, карбонад. Запекла м’ясо у фользі. Виклала фрукти на блюдо: виноград, мандарини, ківі.
До дев’ятої вечора стіл був накритий. Тетяна переодяглася в ошатну сукню. Нафарбувалася. Подивилась у дзеркало. П’ятдесят років, а має гарний вигляд.
Рівно о десятій подзвонили у двері. Віктор стояв із пакетом з магазину.
– З прийдешнім, люба!
Він поцілував її в щоку і пройшов у квартиру. Зняв куртку, поклав пакет на стіл.
– Ось, я ж казав, не прийду з порожніми руками. Свій внесок у бюджет приніс!
Тетяна зазирнула у пакет. Там лежала довга палиця варено-копченої ковбаси. Найдешевшої.
Жінка завмерла. Вона витратила чотири тисячі, а він приніс дешеву ковбасу.
– Дякую, Вітю, – вона взяла ковбасу і понесла на кухню.
Товари для кухні
Нарізала її на тарілку. Ковбаса була гумова, пахла незрозуміло чим. Тетяна поставила тарілку на край столу, щоб не псувала вигляд.
Віктор тим часом роздивлявся стіл.
– Ого! Тань, ти молодець! Ось це розмах!
Він сів і потягся до червоної риби.
– Сьомга? Справжня?
– Справжня.
– Дорого, мабуть?
– Ну, так. За акцією брала, але все одно.
Чоловік поклав собі три шматки.
– Рідко таке їм. Смачна.
Тетяна сіла навпроти. Дивилася, як він їсть її сьомгу, її сири, її м’ясо. І нахвалює.
– А сири які! Тань, ти розумниця. Ось це стіл, ресторан відпочиває. Добре ми підготувалися з тобою.
Жінка відклала виделку.
– Вітю, я ж майже все сама купувала.
Він підвів голову.
– Ну, як сама? А ковбаса? Це ж теж гроші. І взагалі, головне ж увага, а не суми. Я ось увагу я виявив.
Тетяна налила собі соку. Випила. Промовчала.
– Ти образилася? – Віктор насупився. – Танюш, ну не треба. Свято ж.
– Не образилася.
– Образилася. Бачу. Через те що я приніс ковбасу, а не ікру?
– Не через ковбасу.
– А чого?
Жінка глянула на стіл. На сири, на сьомгу по вісімсот за кіло, на м’ясо, яке вона дві години готувала.
– Вітю, ти казав, що візьмеш на себе свою частину. Я думала, що ти продукти привезеш. Або хоч скинешся.
Чоловік відклав виделку.
– Я й привіз. Ковбасу.
– Ковбасу за сто гривень? А я витратила чотири тисячі.
Віктор засміявся.
– Чотири тисячі? Тань, ти перебільшуєш.
– Не перебільшую! Ось чеки.
Вона дістала з кухонного ящика стос чеків. Поклала на стіл.
Віктор перегорнув чеки.
– Ну, навіщо ти так витрачалася? Можна було простіше. Олів’є, оселедець і все.
– Ти просив сімейного тепла! Домашнього затишку. Я й постаралася.
– Постаралася, – чоловік кивнув. – Молодець. Але ж я не просив витрачати чотири тисячі.
Тетяна підвелася, та пішла на кухню. Увімкнула чайник. Стояла і дивилася, як закипає вода.
Товари для кухні
Віктор підійшов ззаду.
– Ти чого засмутилася? Я ж дякую. Стіл шикарний.
– Не в столі річ.
– А в чому?
Жінка повернулась.
– У тому, що ти сказав, візьмеш на себе свою частину. А приніс дешеву ковбасу та вважаєш, що виконав обіцянку!
– Так, виконав. Я ж приніс. Не з порожніми ж руками прийшов.
– Вітю, я твоїм онукам подарунки передавала. Мишкові – конструктор за тисячу гривень, Каті – ляльку за п’ятсот.
– Ти просив, щоб не вдарити в багнюку обличчям. Я купила. А сам ти мені на День народження цукерки приніс за сто п’ятдесят гривень.
Чоловік відступив.
– То я думав, тобі приємно дітям подарувати.
– Приємно.
– Тань, ти меркантильна?
Жінка засміялася.
– Меркантильна. Я, яка три дні готувала тобі свято?! Яка чотири тисячі витратила. А ти ковбасу приніс і вирішив, що молодець!
Віктор узяв куртку.
– Знаєш, я не хочу так святкувати. Одні закиди, підрахунки.
– Не хочеш, не треба.
Він одягнувся і пішов. Двері ляснула. Тетяна залишилася сама. Сіла за накритий стіл.
Потім встала та дістала телефон і подзвонила дочці.
– Маріє, ви вдома?
– Так, мамо. А що?
– Приїжджайте. Стіл накритий, а я одна.
– Зараз приїдемо.
За годину донька приїхала з чоловіком. Вони сіли за стіл. Їли, хвалили, сміялися.
– Мамо, ти чарівниця, – Маша обійняла матір. – Як у ресторані.
Тетяна посміхнулася. Ось воно, сімейне тепло. Не з залицяльником, який ковбасу приніс. А із рідними людьми.
Зять уплітав бутерброди з сьомгою, хвалив м’ясо. Маша фотографувала стіл.
– Мамо, а де Віктор?
– Пішов.
– Посварилися?
– Розлучилися.
– Чому?
Тетяна подивилася на тарілку із ковбасою.
– Через ковбасу.
– Як через ковбасу?
– Довга історія. Потім розповім.
Настала опівніч. Вони привітали одне одного. Тетяна обійняла доньку. Ось вона, її родина. Справжня.
Другого січня Віктор зателефонував.
– Тань, вибач. Я не хотів тебе образити.
– Нічого.
– Помирімось?
– Ні.
– Як ні?
– Так. Вітю, ти хороша людина. Але для мене не підходиш.
– Чому?
– Бо ти звик заощаджувати. На всьому. А я так не хочу жити.
– Тань, я просто не зрозумів, що ти так витрачатимешся.
– Я попереджала. Ти обіцяв взяти на себе свою частину. Не взяв.
– Взяв! Ковбасу ж приніс!
Тетяна засміялася.
– Саме так. Ковбасу. Прощавай, Вітю!
Вона поклала слухавку, та видалила його номер. Більше він не дзвонив.
Тетяна зрозуміла головне, що економія – це не злидні. Це ставлення. Віктор міг привезти торт за триста гривень. Або фрукти за двісті.
Але він приніс найдешевшу ковбасу! Бо вважав, що цього достатньо. Що Тетяна і так все зробить, приготує, накриє. А він лише відзначиться. Він вважав, що її турбота була сервісом за умовчанням.
І жінка вирішила, що більше не годуватиме чужих дядьків своїм коштом, не даруватиме подарунки чужим онукам. Не вкладатиметься у тих, хто вважає дешеву ковбасу гідним внеском.
Якщо і буде наступний чоловік, то той, хто розуміє ціну турботи. Хто скаже: «Давай разом купимо продукти».
А не той, хто урочисто дістає з пакета дешеву ковбасу і вважає, що виконав свій чоловічий обов’язок. Залицяльники, твою матір…
А як би ви вчинили на місті Тетяни? Залишайте свої думки в коментарях, якщо сподобалося, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
