Стою біля під’їзду старої п’ятиповерхівки на околиці міста. Неділя, друга година дня. Поруч Сергій набирає код домофона. Ми зустрічаємося вже місяць. Сьогодні він запропонував познайомити мене з батьками, я погодилася.
— Батьки хочуть тебе побачити, — сказав він два тижні тому. — Запрошують на обід у неділю.
Я купила торт, квіти, одягла сукню і підбори. Він обрав джинси і сорочку. Їдемо його машиною.
— Тільки не звертай уваги, що вони прості, — попередив Сергій. — Без понтів живуть.
— Ну нормально, прості люди, — кивнула я.
Під’їжджаємо. Хрущовка, облуплені стіни, сміття біля входу. Піднімаємося на третій поверх. Сходи брудні, повітря важке, з запахом котів. Сергій дзвонить у двері.
— А, Сергію, приїхав! Заходьте! — усміхається чоловік років шістдесяти п’яти, у сірих треніках і застираній білій майці. На ногах стоптані капці.
Захожу в коридор і одразу розумію, що треба йти.
— Ой, Сергію, ти з дівчиною! Проходьте, проходьте! — чую голос матері Сергія.
— Добрий день, мене звати Анна, — простягаю їй квіти.
— Дякую, дякую, — кидає букет на тумбочку з купою листів. — Йдіть на кухню, я обід доробляю.
Товари для кухні
Захожу на кухню і завмираю. На столі брудні тарілки з залишками вчорашньої їжі, чашки з недопитим чаєм, крихти, плями. Мийка забита посудом, каструлі й сковорідки в засохлому жирі. На плиті каструля з борщем, пахне немитими ганчірками. Під столом облізлий кіт, поруч миска з залишками корму, навколо розсипаний наповнювач, на підлозі жирні плями.
— Сідайте, сідайте! Зараз я стіл приберу! — мати Сергія починає згрібати брудні тарілки в мийку, не миє, просто ставить стосом. — Ось, свіженькі! — дістає інші тарілки з засохлими залишками.
Сергій сідає за стіл, ніби нічого не сталося. Батько теж заходить і сідає. Мати розливає борщ ополоником із волоссям.
— Їжте, не соромтеся! — ставить тарілку переді мною.
Я помічаю, як по підлозі повзе тарган, і відсуваю тарілку:
— Вибачте, я не голодна.
— Як це не голодна? Я ж спеціально борщ зварила! — дивується мати.
— Аню, ну поїж хоч трохи, — підштовхує Сергій.
— Вибачте, мені зле. Вийду на балкон подихати, — кажу я і виходжу.
На балконі — безлад: старі речі, банки, коробки. Дістаю телефон, пишу подрузі:
«Лєно, це жах. Я в гостях у його батьків. Тут бруд, таргани, запах жахливий. Не знаю, що робити».
— Іди. Негайно, — відповідає вона за хвилину.
Повертаюся на кухню. Вони продовжують їсти.
— Сергію, ти не забув мені грошей на сигарети залишити? — каже батько.
Сергій дістає гаманець, дає п’ятсот, батько ховає їх під треніки.
— Сергію, мені треба йти. Терміново, — кажу я.
— Чому? — дивується він.
— Погано себе почуваю.
— Може, таблетку дати? У мене валер’янка є, — мати простягає флакон із брудними під нігтями руками.
— Ні, дякую. Я краще додому, — кажу я, взуваюся і йду в коридор.
— Аню, зачекай. Що не так? — кричить Сергій.
— Бруд, таргани, запах. Я не можу тут бути.
— Ну так, вони прості люди. Душевні, — хмуриться він.
— Це не вишуканість, це елементарна гігієна.
— Ти що, гидишся моїх батьків?
— Я гидую брудом і тарганами.
— Знаєш що? Якщо ти така принцеса, може, нам і не по дорозі. Мої батьки — звичайні люди. Їм етикет не потрібен. Вони живуть, як живеться.
— Саме тому нам не по дорозі, — відчиняю двері й іду.
Спускаюся сходами, викликаю таксі. Сергій не виходить за мною.
Ввечері приходить повідомлення:
— Анно, ти образила моїх батьків. Вони старалися, готували. А ти навіть не спробувала. Це неповага.
— У борщі плавали волосся, по тарілці повзав тарган. На кухні запах немитих речей, брудний посуд. Це не про повагу, це про гігієну, — відповідаю я.
— Ти розбещена, думаєш, усі мають жити як у журналі. Реальне життя не таке.
— Реальне життя — це мити посуд після їжі й виносити сміття вчасно. Це не розбещеність, а базова гігієна.
— Ну й гаразд. Значить, не доля. Удачі тобі з твоїми стерильними принцами.
Заблокувала номер.
Люди часто прикриваються словами:
— Ми прості, нам понти не потрібні.
Але чистота — це не понти. Це повага до себе й оточуючих. Можна бути простою людиною, жити скромно — і при цьому мити посуд, виносити сміття, змінювати білизну.
Коли чоловік каже:
— Не звертай уваги, батьки прості, — він попереджає не про скромність. Він попереджає про те, що там буде безлад. І чекає, що ти промовчиш.
Якщо людина виросла в бруді й вважає це нормою — він принесе це у свій дім. І ти житимеш так само, бо для нього це комфортно.
Мені тридцять дев’ять років. Я не принцеса. Але я не готова їсти з брудного посуду й жити в домі, де по підлозі повзають таргани.
— Чи повинна жінка мовчати про бруд у домі батьків чоловіка з ввічливості?
— Чи правильно піти, не спробувавши їжу, якщо в тарілці повзає тарган?
— Чи винна жінка, якщо вона не готова миритися з тим, що чоловік виріс у бруді?
— Чи можна змінити людину, яка вважає бруд і тарганів нормою?
