Ніколи не думала, що ім’я дитини здатне розколоти родину. Здавалося б – дрібниця, але для нас воно стало справжнім полем бою.
Син народився після довгих років очікування. Я пам’ятаю, як тримала його на руках у пологовому й плакала – від щастя. Ми з чоловіком пройшли крізь лікарні, аналізи, мовчазні молитви ночами. І от він – наш хлопчик.
А от з іменем у нас ніяк не складалося.
– Дмитро? – питав чоловік.
– Ні, ніби гарно, але не його.
– Сергій?
– Занадто звично.
– Юра?
– Ні.
Ми перебрали десятки імен. Українські, міжнародні, старовинні, сучасні – жодне не “лягало”. Бо хотіли щось не звичне і таке, що запам’ятається. Аж поки одного вечора чоловік не сказав жартома:
– А якщо Дрого?
– Як з “Гри Престолів”?
– Так. Він же сміливий, сильний, воїн. Не зламався, не був нікчемою. Я хочу, щоб наш син був таким.
Я замовкла, подивилася на нашого малюка, і в голові ніби клацнуло.
– Дрого… Знаєш, а йому підходить.
Ми сміялися, як діти. Вперше за довгий час були абсолютно впевнені. Помилка була в одному – ми розповіли родичам.
Першою дізналася моя мама. Телефонна тиша тривала кілька секунд, а потім:
– Що?!
– Мамо, спокійно…
– Ти з глузду з’їхала? Яке ще Дрого? Це ж не ім’я, а кличка для собаки!
За мамою підтягнулися всі. На сімейному обіді почався справжній скандал.
– Назвіть Дмитром! – кричала тітка Галя. – Ну воно ж хоч схоже!
– Або Тимофій! – підхопив дядько. – Гарне українське ім’я!
– Сергій, Юра – що вам не так?! – лунало з усіх боків.
Я намагалася пояснити:
– Ми хочемо особливе ім’я. Це наш син.
Але тоді слово взяла бабуся. Вона повільно підвелася, перехрестилася і сказала:
– З таким іменем дитину в церкві не похрестять. А без хрещення – не можна. Ви хочете, щоб він без Божої ласки жив?
– Бабусю, зараз 21 століття…
– Мовчи! Я життя прожила!
Крапкою стала двоюрідна сестра Оля. Вона театрально зітхнула й сказала:
– Ви хоч знаєте, що той герой помер? Це ж погана прикмета! Назвете – накличете біду.
Я не витримала:
– Ти серйозно? Це серіал!
– Прикмети не обговорюються.
Після того дня почалося пекло. Телефони замовкли; нас перестали запрошувати у гості. У сімейному чаті – тиша або колючі повідомлення: “Подумайте ще”, “Не ламайте дитині життя”.
Мама плакала в слухавку:
– Я не зможу це вимовляти…
Ми з чоловіком сиділи вночі на кухні.
– Може, справді Дмитро? Хоч удома Дрого…
– Ні, якщо зараз здамося – вони завжди вирішуватимуть за нас.
Тепер родичі з нами не спілкуються. Хрестини – під питанням.
А я дивлюся на свого сина, який спить у ліжечку, стискаючи маленький кулачок, і думаю: як дивно, що дорослі люди можуть так люто воювати через ім’я. І як страшно, що замість радості через нове життя вони обрали сварку. Його звати Дрого, і я не соромлюся цього.
Як вважаєте, варто прислухатись до порад рідні?
