Марія з’явилася в нашому відділі півтора року тому. Приємна, охайна жінка, відповідальна працівниця, мама двох дітей. Спочатку її прохання виглядали цілком невинно:
— «Ой, затримуюся в поліклініці, підхопи мій дзвінок»,
— «Потрібно раніше забрати дитину з садка, допоможи завантажити звіт у систему, там усього кілька кнопок».
У колективі ми звикли допомагати одне одному, і я вважала правильним підтримати колегу.
Але існує тонка межа між взаємодопомогою та систематичним перекладанням чужої роботи на тебе. Уже за кілька місяців я помітила, що «кілька кнопок» поступово перетворилися на повноцінні блоки завдань. Марія писала мені повідомлення о п’ятій вечора з припискою:
— «Ти ж усе одно до шостої на роботі, а в мене молодший захворів».
З психологічного погляду це класична маніпуляція: маніпулятор тисне на почуття провини та соціальні установки. У нашому суспільстві роль матері майже недоторканна, і на цьому вона довго їхала, поки я не відчула, що мій ресурс вичерпався.
Марія вибудовувала навколо себе образ вічно заклопотаної, героїчної жінки, яка одночасно бореться з побутом і роботою. Але факти були прості: зарплата в нас однакова, різниця лише в тому, що мої вечори були моїми, а частина її роботи вже осідала на моєму столі.
Коли я вперше м’яко відмовила, пославшись на зайнятість, зіткнулася з пасивною агресією:
— «У тебе ж немає дітей, ти не розумієш, як це — коли тебе розривають на частини».
Це класична пастка: маніпулятор позбавляє тебе права втомлюватися, заявляючи, що твої причини «менш вагомі».
Кульмінація настала наприкінці кварталу. Нам потрібно було здати зведені таблиці з продажів — кропітку роботу, що потребує концентрації. О 16:45 я отримала листа від Марії з сирими даними й текстом:
— «Ранок у садку перенесли, я тікаю. Дороби, будь ласка, ти ж у нас гуру, тобі це займе 15 хвилин, а мені дитину нікуди подіти. Завтра віддячу».
У той момент я зрозуміла: якщо погоджуся, підпишу вирок своєму вільному часу на місяці вперед. Пряма відмова могла запустити цикл образ і скарг, тож потрібно було діяти інакше — перевести питання з особистих послуг у площину робочих процесів.
Я не писала їй гнівної відповіді. Натомість переслала лист керівнику відділу, Дмитру Миколайовичу, з нейтральним текстом:
«Дмитре Миколайовичу, доброго дня!
Пересилаю вам лист Марії. Вона змушена залишати свою роботу іншим працівникам через сімейні обставини й не справляється з навантаженням у робочий час. Будь ласка, допоможіть Марії: можливо, варто переглянути обсяг її завдань або тимчасово перевести на часткову зайнятість, щоб вона могла спокійно займатися сім’єю, не завалюючи звітність відділу. Я сьогодні повністю завантажена власними задачами й не можу взяти на себе її блок без втрати якості».
Натискати «Надіслати» було страшно: в голові крутилися думки — «Це донос», «Мене зненавидять». Але працювати за іншу людину вже набридло.
Реакція була миттєвою. Дмитро Миколайович не знав, що частину роботи Марії виконую я, — для нього все виглядало гладко. Наступного ранку Марію викликали до кабінету. Я не знаю деталей розмови, але вона вийшла червона й мовчазна. До мене більше не зверталася з проханнями «підхопити» чи «доробити».
Хтось скаже: «Треба бути добрішою, діти — це святе». Безперечно. Але доброта за чужий рахунок — це експлуатація. Працівник, якому справді важко, іде до керівника й домовляється про дистанційну роботу, гнучкий графік або відпустку, а не потайки перекладає навантаження на колег.
Мій вчинок не був помстою — я просто виставила межі. У бізнесі діє просте правило: якщо мовчки береш на себе чужу роботу, значить, тебе все влаштовує. Потік прохань від Марії вичерпався. Тепер між нами формально-ввічливі стосунки, і відділ працює, як і раніше.
Виявилося, що Марія цілком здатна впоратися сама — якщо не намагається перекладати свої обов’язки на інших.
