Сиджу в кав’ярні, чекаю на Михайла. Домовилися зустрітися о другій дня, щоб обговорити можливий спільний проєкт: він володіє невеликою логістичною компанією, а я маркетолог-фрилансерка. Познайомилися місяць тому в професійному чаті, переписувалися по роботі, і він запропонував зустрітися особисто — оцінити перспективи співпраці.
Мені сорок шість, вже дванадцять років працюю на себе, заробляю впевнено, заміжня не була і дітей у мене немає. Михайлу, якщо судити з профілю, п’ятдесят дев’ять. Фото там суворе: костюм, сивина, впевнений погляд. У переписці він був ввічливим, грамотним, без фамільярності й дивних натяків.
Учора ввечері з цікавості забила його ім’я в пошуку — і несподівано натрапила на анкету на сайті знайомств. Відкрила. А там чорним по білому: «Шукаю жінку від 25 до 32 років для серйозних стосунків». Автору — 59.
Я усміхнулася і закрила сторінку. Подумала: ну й гаразд, особиста справа. Але зранку, збираючись на зустріч, зловила себе на думці — цікаво, що він відповість, якщо спитати прямо?
Коли він прийшов — усе виглядало бездоганно
Михайло з’явився рівно о другій. Високий, підтягнутий, дорогий костюм, швейцарський годинник, гарний парфум — усе як за підручником. Привітався, потиснув руку міцно, впевнено. Ми сіли, замовили каву. Він дістав планшет і почав показувати презентацію: що треба просувати, які канали розглядає, який бюджет готовий виділити.
Говорив чітко і по суті. Я слухала, уточнювала, ставила питання, робила нотатки. Через пів години з робочою частиною закінчили, планшети відклали. Михайло відкинувся на спинку крісла і сказав:
— Приємно працювати з професіоналом. Зазвичай маркетологи таку нісенітницю несуть, що вуха в’януть.
Я усміхнулася:
— Дякую. Я стараюся.
Він замовив ще кави, помітно розслабився. Почав розповідати про бізнес, про те, як важко знайти нормальних людей, поскаржився на конкурентів. А потім розмова природно перейшла на особисте:
— Ви заміжня?
— Ні.
— А чому? Кар’єра заважала?
Я знизала плечима:
— Просто не склалося. Не зустріла свою людину.
Він кивнув:
— Розумію. Зараз взагалі складно з цим. Я сам другий рік один, після розлучення. Прагну шукати, але все якесь… не те.
Я вирішила підвести до питання:
— А на сайтах знайомств пробували?
Він не зніяковів:
— Так. Навіть зараз анкета висить.
— І як успіхи?
— Так собі. Багато дивних. Але я точно знаю, що мені потрібно, тому фільтрую жорстко.
Я спитала прямо — і він відповів спокійно
Я допила каву і сказала:
— Михайле, можна особисте питання?
— Звісно.
— Я випадково бачила вашу анкету вчора. Там написано, що ви шукаєте жінку до тридцяти двох. Це принципово?
Він навіть не моргнув:
— Так, принципово.
— Чому? Вам п’ятдесят дев’ять. Різниця майже тридцять років.
Він відпив кави і подивився на мене рівно, без збентеження:
— Бо з молодими простіше. Вони не застрягають у минулому. У них немає цього вічного невдоволення життям. Вони дивляться вперед, а не копирсаються в образах.
У мене всередині щось неприємно стиснулося.
— Тобто жінки вашого віку всі живуть минулим?
— Більшість — так. Вони постійно скаржаться. На здоров’я, на колишніх, на державу, на життя. З ними важко. А молода — вона легка. Їй ще цікаво жити.
Я повільно поклала ложку в чашку:
— Михайле, а вам самому не важко? У вас два розлучення, як ви сказали. Гіпертонія, скоріш за все, вже є. Робота виснажує. І ви щойно самі казали, як складно з кадрами і конкуренцією.
Він насупився:
— До чого тут це?
— До того, що ви теж постійно думаєте про проблеми. Просто вам, за вашою логікою, можна, а жінкам не можна.
Він почав виправдовуватися — а я почала злитися
Михайло випрямився:
— Ви неправильно зрозуміли. Я не скаржуся. Я констатую факти. Це різні речі.
— А жінки, які говорять про реальні труднощі, значить, скаржаться?
— Ну так. Бо роблять це постійно. І чекають співчуття.
— А ви чого чекаєте?
— Я? Нічого. Я просто хочу супутницю, з якою буде комфортно.
Я трохи нахилилася вперед:
— Комфортно — це коли дівчина двадцяти восьми років буде кивати і не сперечатися? Коли не поставить незручних питань? Коли буде вдячна за те, що успішний дорослий чоловік звернув на неї увагу?
Він стиснув губи:
— Ви перебільшуєте.
— Ні. Я називаю речі своїми іменами. Вам не потрібна ровесниця, бо ровесниця — це партнерка. А вам хочеться, щоб поруч дивилися знизу вгору.
Михайло відсунув чашку:
— Знаєте, Світлано, я думав, ви адекватна. А ви, виявляється, типова феміністка. У вас усе чоловіки винні?
— Не всі. Тільки ті, хто в шістдесят шукає тридцятирічних і пояснює це тим, що жінки його віку «важкі».
— Я не казав «зіпсовані»!
— Ви сказали «зациклені», «скаржаться», «складні». Сенс той самий.
Він пішов — і я зрозуміла, що вчинила правильно
Михайло підвівся, поклав на стіл п’ятсот гривень:
— Мені здається, нам не варто працювати разом. Ви надто конфліктна.
Я залишилася сидіти:
— Я не конфліктна. Я просто не згодна терпіти, коли чоловіки вважають жінок свого віку сміттям.
— Я нікого сміттям не вважаю! У мене просто вподобання!
— Вподобання — це коли подобається блондинка більше за брюнетку. А коли ви заздалегідь списуєте всіх жінок старше тридцяти п’яти — це вже дискримінація.
Він швидко зібрав планшет:
— Удачі вам. І дякую, що показали своє обличчя одразу.
Розвернувся й пішов. Я допила охололу каву. Офіціантка підійшла:
— Вам ще щось?
— Ні, дякую. Рахунок, будь ласка.
Вона принесла термінал. Я оплатила свою частину — я не беру гроші у таких чоловіків навіть за каву.
Ввечері я довго прокручувала розмову в голові
Я приїхала додому, сіла на балконі з чашкою чаю і задумалася. Мені сорок шість років. У мене зморшки, сивина біля коренів, яку я фарбую раз на місяць. Я не виглядаю на двадцять п’ять. І не хочу виглядати.
Я двічі запускала свою справу: перший раз прогоріла, другий раз вдалося. Брала кредити, закривала, знову брала. Ховала батька. Піднімала маму після інсульту. Працювала по шістнадцять годин на добу.
Я не «зациклена на минулому». Я просто живу в реальності, де є втома, розчарування і проблеми. Але там же є перемоги, радість, вдячність і відчуття, що ти вистояла.
А Михайлу в його п’ятдесят дев’ять потрібна дівчина, яка не знає справжніх труднощів. Яка не спитає, чому у нього два розлучення. Не помітить, що він щовечора п’є корвалол. Не скаже, що в анкеті він герой спорту, а на вихідних лежить на дивані, а не бігає вранці.
Йому потрібна гарна ілюзія: що він досі молодий, що він крутий, що поруч із ним сяюча дівчина, яка захоплюється кожним словом.
Чому чоловіки після 50 так часто шукають молодих
Я знову зайшла на сайт знайомств. Переглянула анкети чоловіків 55–65 років. Із двадцяти профілів вісімнадцять написали: «шукаю до 35». У половини — троє дітей від різних шлюбів. У когось фото — селфі на фоні старої машини. Хтось працює охоронцем.
Але всім потрібні молоді. Стрункі. Без дітей. Веселі.
А самі? Лисі, з животами, у розтягнутих футболках. І при цьому пишуть: «жінки після сорока стають злими». Вибачте, а ви добрішими стали? Терплячішими? Мудрішими?
Ні. Просто хочеться, щоб поруч була та, хто не знає вашої ціни. Хто не бачила таких, як ви, сотнями. Хто повірить, що ви винятковий.
А жінкам нашого віку не треба нічого доводити. Ми пройшли вогонь, воду і мідні труби. Ми знаємо собі ціну. Ми не дякуємо за сам факт уваги. Ми обираємо.
І це дратує.
Чи нормально, коли чоловік у шістдесят шукає жінку тридцяти років і пояснює це тим, що ровесниці «важкі»?
Чи повинна жінка мовчати, якщо чоловік на зустрічі дозволяє собі образливі слова про вік?
Чи згодні ви, що чоловіки, які шукають лише молодих, насправді бояться рівних партнерок?
І що гірше: чесно сказати людині, що ти не згодна з його позицією, чи промовчати з ввічливості?
