Моє тридцятиріччя мало стати ідеальним вечором. Я не з тих, хто любить гучні клубні вечірки, тому обрала формат затишного, але щедрого домашнього застілля. Готуватися почала за два дні: маринувала м’ясо за рецептом шеф-кухаря, крутила складні рулетики з баклажанів, пекла домашній торт із трьома видами крему. Чоловік, Сашко, допомагав з прибиранням і нарізкою, намагаючись догодити мені в усьому. Ми запросили найближчих друзів і, звісно, родину чоловіка — свекруху та його старшу сестру, Ірину.
Ірина була особистістю своєрідною. У родині її називали «ощадливою», але я про себе давно охрестила цю рису патологічною жадібністю. Вона ніколи не скидалася на спільні подарунки, приходила в гості з порожніми руками (або з простроченою шоколадкою «до чаю») і завжди, завжди вміла щось випросити: то стару кофточку, яка мені замала, то залишки шпалер після ремонту. Але цього разу вона перевершила саму себе.
Свято було в розпалі. Стіл ломився від наїдків, гості нахвалювали мою качку з яблуками, грала тиха музика. Ірина, яка, до речі, прийшла без подарунка («Ой, я забула конверт удома, потім переведу!» — спойлер: не перевела), їла за трьох. Вона накладала собі гори салату, змітала нарізку, ніби запасалася на зиму, й голосно коментувала:
— Смачно, Аню! Молодець! Недарма я Сашка на тобі оженила — годуєш на забій!
Я ввічливо усміхалася, підливаючи їй вина. Хай їсть, мені не шкода — для того й готували.
Але ось настала пауза перед десертом. Гості вийшли на балкон подихати свіжим повітрям, хтось допомагав мені прибрати брудні тарілки. У кімнаті залишилися я, чоловік і Ірина.
І раптом золовка заметушилася. Вона полізла у свою величезну бездонну сумку, з якою ніколи не розлучалася, і почала з гуркотом виставляти на білосніжну святкову скатертину… пластикові контейнери.
Один, два, три… п’ять штук. Різного розміру й форми, явно вже використані, з потертих кришками.
Я завмерла зі стопкою тарілок у руках.
— Ірино, це що? Ти щось принесла? — з надією запитала я, хоча розуміла, що сюрпризу не буде.
— Ага, зараз! — хмикнула вона, відкриваючи кришки. — Це я для їжі принесла. Аню, давай, поки гості не повернулися і торт не почали, накладай.
— У сенсі — накладай? — не зрозуміла я. — Що накладати?
— Ну як що? Їжу! — вона широким жестом обвела стіл. — Дивись, скільки всього лишилося! Качка майже ціла, салатів по пів тазику, нарізка сохне. Ви ж удвох із Сашком це не з’їсте! Пропаде ж, скисне. А в мене сім’я, діти ростуть, чоловік з роботи голодний приходить.
Вона схопила виделку й потяглася до страви з жульєном.
— Сюди мені м’яса поклади, у цей великий — олів’є, та побільше, мої його люблять. Рибку червону теж давай, чого їй лежати? І сир. А торт я потім — у фольгу загорну кілька шматків, так уже й бути.
— «Склади мені їжі із собою, тобі ж усе одно багато», — безапеляційно заявила вона, підсуваючи контейнери ближче до мене, ніби я була продавчинею в кулінарії, а вона — VIP-клієнткою. — Давай, Аню, ворушися, а то люди зараз прийдуть, незручно буде гриміти.
Я подивилася на чоловіка. Сашко стояв червоний, як рак.
— Іро, ти що? — пробурмотів він. — Ми ще навіть не закінчили сидіти. Люди ще їстимуть. Це якось… непристойно.
— Та годі тобі, інтелігент! — відмахнулася сестра. — Свої ж люди! Анюта не жадібна, правда, Аню? Вам усе одно викидати, а так добру справу зробите. Не скупись! Накладай!
Мене накрило.
Вона не просто просила шматок торта із собою, як це іноді буває.
Вона прийшла підготовленою.
Вона тягла через усе місто п’ять порожніх лотків, заздалегідь плануючи пограбувати мій святковий стіл, позбавивши нас і сніданку, і обіду наступного дня.
Вона вважала мою працю й мої продукти своїм безкоштовним супермаркетом.
Я подивилася на ці жадібні, порожні контейнери. Потім — на її вимогливе обличчя.
— Багато, кажеш? — перепитала я крижаним спокоєм. — Викидати, кажеш, усе одно доведеться?
— Ну звісно! — радісно закивала вона. — Шкода ж продукти.
— Добре, Ірино. Я тебе зрозуміла. Зараз усе складу. Почекай хвилину.
Я взяла найбільший пакет, який знайшла на кухні, й рішуче попрямувала до сміттєвого відра.
На кухні панував робочий безлад після готування. Відро було повне: картопляні очистки, риб’ячі кістки, обрізки жиру з м’яса, використані серветки, порожні упаковки з-під майонезу, яєчна шкаралупа. Усе те, що справді було «зайвим» і «в надлишку».
— Викидати, значить, шкода… — прошепотіла я, відчуваючи, як злість перетворюється на холодне задоволення.
Я акуратно зав’язала повний сміттєвий пакет. Він був важкий, солідний. Для надійності я поклала його в гарний, щільний подарунковий пакет із написом «Зі святом!», що залишився від чийогось подарунка. Зверху навіть перев’язала бантиком. Виглядало переконливо.
Я повернулася до кімнати. Ірина вже нетерпляче постукувала виделкою по столу, а Сашко винувато дивився в підлогу, не наважуючись поставити сестру на місце.
— Ось, Іринко, — з сяючою усмішкою поставила я перед нею важкий пакет. — Усе, що для мене було зайвим. Усе, що я збиралася викидати, як ти й сказала. Забирай. Тут багато, на всю сім’ю вистачить.
Очі золовки загорілися жадібним вогнем. Вона навіть не засумнівалася у вмісті.
— Ой, дякую, Аню! — вона схопила пакет, оцінюючи вагу. — Важкенький! Ну от, я ж знала, що ти господарська! А контейнери? Ти не перекладала?
— Ні, я вирішила одразу в пакет, щоб тобі зручніше нести було, усе в одному місці, — не моргнувши оком, збрехала я. — А контейнери свої забери, вони порожні, місця багато займають, потім помиєш.
Ірина швидко згрібла свої порожні лотки назад у сумку, притискаючи до грудей мій «подарунок».
— Ну все, я тоді побіжу! — заторопілася вона, боячись, що я передумаю або гості повернуться й побачать, скільки вона тягне. — Торт чекати не буду, вдома чаю поп’ю з вашими гостинцями. Сашко, проведи мене!
Чоловік, полегшено зітхнувши, що скандалу не сталося (як він думав), пішов проводжати сестру.
Я повернулася до гостей. Ми пили чай, їли торт, сміялися. Настрій у мене був чудовий.
Розв’язка настала за сорок хвилин. Телефон чоловіка, що лежав на столі, почав вібрувати. На екрані висвітлилося: «СЕСТРА».
— Так, Іро? Ти доїхала? — відповів Сашко.
Її голос було чути навіть без гучного зв’язку. Це був не голос — це був вереск бензопили.
— Ви там зовсім здуріли?! Сашко, ти бачив, що твоя дружина мені підсунула?! Я прийшла додому, діти біжать: «Мамо, що смачненького принесла?», я відкриваю пакет, висипаю на стіл… А ТАМ СМІТТЯ! Очистки! Бруд! Сморід на всю квартиру!
Сашко зблід і подивився на мене. Я спокійно доїдала шматок торта.
— Аню?.. — самими губами запитав він.
Я взяла трубку.
— Ірино, в чому проблема? — невинно спитала я. — Ти ж сама сказала: «Склади мені те, що тобі все одно викидати, чого у вас багато». От я й склала. У нас було багато сміття. Мені його якраз викидати треба було. Я виконала твоє прохання дослівно.
— Ти… ти мерзота! — задихнулася вона. — Я їжі просила! Нормальної! Качки! Салатів!
— А нормальна їжа, Ірино, потрібна нам самим. Ми її їмо. А гостям ми пропонуємо частування за столом, а не пайок на тиждень. Якщо тобі так хотілося качки — треба було їсти її тут, ротом, а не сумкою. І наступного разу, якщо прийдеш із контейнерами, я тобі туди ще й котячий лоток висиплю. Зрозуміла?
На тому кінці кинули слухавку.
Сашко дивився на мене з німим захопленням, змішаним із жахом.
— Аню, ну ти даєш… Жорстко. Вона ж тепер пів року говорити не буде.
— І слава Богу, Сашку! — розсміялася я. — Зате наступні пів року наш холодильник у безпеці.
Ірина справді образилася й не дзвонила три місяці. Але коли з’явилася на дні народження свекрухи, сиділа тихо, їла скромно й — о диво! — жодних контейнерів при ній не було. Урок був засвоєний.
А я з того часу точно знаю: нахабство лікується лише шоковою терапією.
Дорогі читачі, ця історія нагадує нам: самоповага — головний інгредієнт будь-якого свята. Не дозволяйте нікому перетворювати ваш дім на пункт роздачі безкоштовної їжі.
