Родичі замовили стейки й коньяк на чотири тисячі за мій рахунок. Я оплатила лише свій салат і пішла
Дзеркало в передпокої відбивало жінку, яку Олена ледь упізнавала. Зачіска — волосинка до волосинки, сукня глибокого смарагдового кольору. Сьогодні був її день — п’ятдесят років. Ювілей, який вона мріяла прожити як свято для себе, а не як черговий сімейний банкет за її гроші.
Підготовка до свята
Вона поправила нитку перлів — подарунок самій собі. Чоловік, Віктор, пропонував купити новий телевізор, але цього разу Олена вперше вперлася:
— Я хочу свято, Вітю. Хочу почуватися жінкою, а не додатком до плити й калькулятора.
Ресторан був замовлений на п’яту вечора. Олена довго рахувала бюджет, щоб усе виглядало гідно: щедрі нарізки, гаряче для кожного, якісний алкоголь.
— Лен, ти скоро? — визирнув Віктор із кімнати. — Дзвонила Світлана. Сказала, що прийде не сама, а з Ігорем.
— Яким Ігорем? Вона ж із Анатолієм жила.
— Новий. І ще… вона сказала, що візьме з собою племінників. Євгена і Христину.
Олена завмерла. Євгену було двадцять два, Христині — дев’ятнадцять. Двоє дорослих людей, на яких банкет не розраховувався.
— Вітю, у нас банкетне меню. Оплачено на двадцять осіб. Куди я їх посаджу?
— Та перестань, — махнув рукою чоловік. — Потіснимося. Це ж рідна сестра, не чужі люди. Не починай скандал у такий день.
Олена глибоко вдихнула. «Не починай». Усе її життя минало під цим гаслом. Вона допомагала грошима, коли Світлана «шукала себе». Оплачувала репетиторів племінникам. Тягнула все на собі.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Поїхали.
Несподівані гості
Біля ресторану на них уже чекала строката компанія.
— Леночко! Сестричко! — Світлана кинулася обіймати. — Знайомся, це Ігор! Моя доля! Ігоре, це Олена — моя сестра-багатійка, про яку я тобі розповідала.
Слово «багатійка» різонуло слух. Олена була просто головною бухгалтеркою і вміла відкладати — на відміну від сестри.
Адміністраторка округлила очі:
— Пані Олено, я бачу двадцять п’ять осіб замість двадцяти. Доведеться пересувати столи.
Гості шумно розсаджувалися. Ігор одразу налив собі горілки, не чекаючи інших.
— Ну, за господиню! — гаркнув він. — Щоб гроші були і мужик любив!
«Сюрпризи» за мій рахунок
— Олено, а ікра буде? — голосно спитала Христина. — Ювілей же.
— У нас у меню салат із лососем, — спокійно відповіла Олена.
— Ну от… Мам, замов ікру!
Світлана миттєво покликала офіціанта:
— Нам червоної ікри, п’ять порцій. І тигрових креветок — до пива чоловікам.
— Світлано, я не планувала додаткових витрат, — Олена торкнула сестру за руку.
Світлана смикнула руку й обурено глянула:
— Олено, ти що? Жаба душить? Рідну племінницю ікрою дорікаєш? Не ганьбися перед Ігорем — він подумає, що ми злидні.
Олена промовчала. Клубок у горлі зріс. «Не починай».
Вечір котився під укіс. Олена сиділа, мов за склом. Ніхто не запитав, як вона почувається.
— Ой, Олено, у Євгена телефон зламався, — скаржилася Світлана, накладаючи третій шмат торта. — Ти б купила племіннику? Тобі ж премію дали.
— Мам, я сам куплю, — буркнув Євген.
— Купиш він! У тітки грошей кури не клюють, їй не збідніти.
Офіціант підійшов і тихо сказав:
— Пані Олено, ваш депозит вичерпано. Гості замовили дві пляшки колекційного коньяку, стейки з мармурової яловичини та асорті з морепродуктів. Також просили запакувати шашлик із собою. Перевищення — чотири тисячі гривень.
Підлога пішла з-під ніг. Це була половина її відпускних грошей.
— Хто замовляв коньяк? — спитала вона.
— Оцей чоловік, Ігор.
— А стейки?
— Ваша сестра. Вона сказала, що курка — це «для бідних».
Олена повільно встала. Усередині щось клацнуло — луснула пружина, що тримала її всі ці роки.
— Я рада, що ви всі прийшли, — сказала вона тихо. — Бо я вас побачила. Справжніх.
— Ні, тітко Валентино, ви мене не любите. Ви любите їсти за мій рахунок. Світлана любить, коли я даю гроші. Ігор любить дорогий коньяк, який сам собі дозволити не може.
За столом повисла тиша.
— Я планувала витратити п’ять тисяч. Але ви вирішили, що я — бездонна діжка.
Олена дістала гаманець, поклала гроші на стіл:
— Я оплачую лише те, що замовляла я. Салати й гаряче за меню.
Усе інше — коньяк, стейки, ікра — оплачуєте самі.
— У мене немає грошей! — пискнув Ігор.
— Я тебе не запрошувала.
Вона повернулася до чоловіка:
— Вітю, або ти їдеш зі мною. Або залишаєшся й платиш за них. І додому сьогодні не приходиш.
Олена взяла сумку й пішла.
Через дві години у двері подзвонили. На порозі стояв Віктор.
— Ми заплатили… Я віддав усе, що збирав на авто.
— Ти зрозумів, чому я так зробила?
— Зрозумів. Бо ми… перегнули.
— Заходь. Але запам’ятай: наступний банкет — за твій рахунок.
Він простягнув коробку:
— Вони забули торт.
Усередині лежав шматок її торта з кремовою трояндою.
— Смачний, — сказав Віктор.
— Це був найкращий мій день народження, — відповіла Олена. — Я подарувала собі свободу.
