Сергій вимовив це так буденно, ніби пропонував купити не батон білого, а чорний хліб до вечері. Він навіть не відірвав погляду від тарілки з борщем, у яку вмочав шматок сала. Олена застигла з ополоником у руці, відчуваючи, як гаряча крапля бульйону стікає по зап’ястку, обпікаючи шкіру, але болю вона майже не відчула. У вухах зашуміло, ніби поруч увімкнули пилосос на повну потужність.
— Що значить — окремо? — перепитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. Вона опустила ополоник у каструлю, боячись, що він просто випаде з ослаблених пальців. — Ти їдеш у відрядження?
— Ні, яке відрядження, — Сергій скривився, нарешті підвівши на неї очі. Погляд у нього був втомлений, трохи роздратований, як у людини, якій доводиться пояснювати очевидні речі недбалому учневі. — Я кажу про паузу. Про перевірку почуттів. Розумієш, іскра зникла. Я приходжу додому, і мені… душно. Усе одне й те саме: робота, вечеря, телевізор, сон. Я хочу зрозуміти, тягне мене до тебе чи це просто звичка.
Олена повільно опустилася на стілець навпроти. Двадцять років шлюбу. Двоє дітей, уже студентів, які живуть в інших містах. Іпотека, яку закрили три роки тому. Ремонт, який робили власноруч, здираючи шпалери на вихідних. І тепер — «душно»?
— І де ти збираєшся жити, поки будеш… перевіряти? — тихо спитала вона.
— Я зняв студію. На пару місяців. Недалеко від роботи, щоб у заторах не стояти, — він відповів надто швидко, ніби відповідь була заготовлена заздалегідь. — Речі я вже почав збирати, вони в спальні.
Отже, він усе вирішив давно. Поки вона планувала, які саджанці купити на дачу навесні, поки вибирала йому новий светр на розпродажі, він шукав квартиру. Знімав житло. Платив завдаток. І мовчав.
— А моя думка тебе не цікавить? — Олена подивилася на чоловіка, намагаючись знайти в його обличчі того хлопця, за якого виходила заміж. Але перед нею сидів чужий, повніючий чоловік із бігаючими очима.
— Лено, не починай драму, — Сергій відклав ложку. Апетит у нього, видно, таки зник. — Я ж не розлучення пропоную. Поки що. Я пропоную тайм-аут. Це нормально, так багато хто робить. Психологи радять. Може, ми зрозуміємо, що не можемо одне без одного, і в нас буде другий медовий місяць. А може… ну, тоді хоча б чесно розійдемося.
Він підвівся, кинув серветку на стіл і пішов у спальню. Олена чула, як відчиняються дверцята шафи, як шарудять пакети. Вона сиділа на кухні, дивлячись на холонучий борщ — його улюблений, з квасолею, як він просив, — і відчувала, як усередині розростається величезна, крижана порожнеча.
Вечір минув, мов у тумані. Сергій діловито снував по квартирі, перетягуючи валізи в передпокій. Він забрав ноутбук, улюблену кавоварку (яку подарували Олені колеги, але користувався нею здебільшого він), теплі речі.
— Ну, я пішов, — сказав він, стоячи на порозі в куртці. Вигляд у нього був урочистий і трохи винуватий. — Ти поки не дзвони мені. Давай домовимося: місяць тиші. Щоб чистота експерименту була.
— А якщо трубу прорве? — безглуздо спитала Олена.
— Викличеш сантехніка. Ти ж доросла жінка, впораєшся. Ключі свої я залишу собі, мало що, раптом мені щось терміново знадобиться забрати. Ну все, бувай. Не сумуй.
Двері грюкнули. Клацнув замок. Олена залишилася сама в квартирі, яка раптом стала надто великою й лякаюче тихою.
Перші три дні вона просто лежала. Вставала лише попити води й сходити в туалет. Їй здавалося, що життя скінчилося. Вона прокручувала в голові останні місяці, намагаючись зрозуміти, де помилилася. Може, занадто часто бурчала через розкидані шкарпетки? Або погладшала? Або стала нудною?
На четвертий день приїхала сестра, Тетяна. Вона увірвалася в квартиру, мов ураган, із пакетами продуктів і пляшкою вина. Побачивши Олену — заплакану, в халаті, з немитою головою, — лише похитала головою.
— Так, подруго, це нікуди не годиться. Вставай, іди в душ. Я поки що сир наріжу.
За годину, сидячи на кухні з келихом вина, Олена переказувала розмову з чоловіком. Тетяна слухала уважно, примруживши очі.
— «Перевірка почуттів», кажеш? — хмикнула сестра. — «Душно» йому стало? Ленка, ти в мене розумна баба, бухгалтер, цифри клацаєш як горіхи. А тут два плюс два скласти не можеш. У нього баба з’явилася.
— Та ні, — відмахнулася Олена. — Яка баба? Йому п’ятдесят два роки, у нього радикуліт і гастрит. Кому він потрібен?
— Ой, я тебе прошу! Гастрит коханню не завада, особливо коли біс у ребро. «Зняв студію», «не дзвони місяць» — це класика. Він просто хоче спробувати пожити з нею, але мости палити боїться. А раптом там борщ варити не вміють або шкарпетки прати відмовляться? От він і тримає тебе як запасний аеродром. Якщо там не складеться — повернеться до тебе з квітами й скаже: «Зрозумів, що люблю тільки тебе, жити без тебе не можу». А якщо складеться — подасть на розлучення.
Слова сестри впали в свідомість Олени важкими каменями. Вона намагалася заперечувати, захищати Сергія, але всередині розуміла: Тетяна має рацію. Усе сходилося. І пароль на телефоні, який він змінив місяць тому. І затримки на роботі. І нова сорочка, яку він купив сам, хоча зазвичай ненавидів магазини.
— І що мені робити? — спитала Олена, відчуваючи, як злість починає витісняти тугу.
— Що робити? Жити! — Тетяна вдарила долонею по столу. — Причому жити добре. Сходи в перукарню. Купи собі щось. І головне — перестань чекати його дзвінка, як манни небесної. Квартира чия?
— Моя. Батьківська, — автоматично відповіла Олена. — Він у своєї мами прописаний, ми ж так і не переоформили документи, усе руки не доходили.
— От і чудово. Значить, юридично ти господиня становища. Слухай мене уважно. Не сиди й не реви. Він думає, що ти тут подушку сльозами мочиш і його повернення чекаєш. Здивуй його.
Коли сестра пішла, Олена довго не могла заснути. Вона ходила по квартирі, вмикаючи світло всюди. Зайшла у ванну. На полиці стояв його забутий крем для гоління. Вона взяла тюбик і з розмаху кинула його в сміттєве відро. Глухий стукіт падіння пролунав, як перший постріл у війні, що почалася.
Наступні два тижні минули дивно. Олена змусила себе вийти на роботу. Колеги помітили, що вона схудла й осунулась, але списували це на весняний авітаміноз. А Олена почала помічати речі, на які раніше не звертала уваги. Виявилося, що без Сергія в квартирі стало чистіше. Ніхто не залишав крихти на столі, не кидав брудні джинси на крісло. Продуктів у холодильнику вистачало надовго, і готувати щовечора було не потрібно — легкого салату їй було достатньо.
Вечори стали вільними. Вона згадала, що колись любила в’язати. Дістала спиці, клубки й під серіал почала в’язати шарф. Тиша перестала лякати. Вона стала цілющою. Ніхто не бурмотів під вухо про політику, ніхто не перемикав канал, коли вона дивилася фільм.
Але черв’ячок сумніву все ж гриз. А раптом сестра помилилася? А раптом він справді на самоті думає про неї?
Усе з’ясувалося у п’ятницю ввечері. Олена поверталася з роботи й вирішила зайти в торговий центр — купити нової пряжі. Підіймаючись ескалатором, вона побачила їх. Сергій стояв біля вітрини ювелірного магазину. Поруч із ним, тримаючись за його лікоть, була молода жінка — років тридцяти, не більше, у яскравому пальті. Сергій усміхався їй тією самою усмішкою, якою колись, двадцять років тому, усміхався Олені. Він щось говорив, показуючи на браслет, а дівиця сміялася, закидаючи голову. Вони виглядали абсолютно щасливими.
Олена відступила за спину якогось кремезного чоловіка. Серце калатало так, що віддавало у скронях. Вона дивилася, як її чоловік, у якого «згасла іскра» і якому потрібно було «побути одному», обіймає іншу жінку за талію і веде її до виходу.
У цю мить щось усередині Олени остаточно померло. І водночас народилося щось нове — холодне, тверде й дуже спокійне.
Вона не пішла влаштовувати скандал. Не стала їх вистежувати. Вона розвернулася, спустилася на паркінг, сіла у свою машину й поїхала додому.
У квартирі вона насамперед дістала документи на житло. Свідоцтво про право власності на її ім’я. Договір дарування від мами. Штамп у паспорті про прописку — тільки її та дітей. Сергія тут не було. Він завжди відмахувався: «Навіщо возитися з папірцями, прописаний у матері — і годі, все одно ж живемо разом».
Олена знайшла в інтернеті номер служби з розкриття та заміни замків.
— Добрий день, мені потрібно терміново поміняти замки. Вхідні металеві двері. Так, документи на квартиру є. Коли зможете? За годину? Чудово.
Майстер, кремезний чолов’яга в синьому комбінезоні, приїхав швидко. Він не ставив зайвих запитань, лише уточнив, який замок ставити.
— Ставте найкращий, — сказала Олена. — Щоб ніхто не відкрив. Навіть якщо в нього є старий ключ.
— Зрозумів, господине. Зробимо в найкращому вигляді. «Гардіан» поставимо, сувальдний. Зломщик замучиться відкривати, не те що чоловік із дублікатом.
Звук працюючого дриля був для Олени музикою. Стружка сипалася на килимок, стара личинка замка з глухим стуком впала на підлогу. Це випадало з її життя старе болюче, стара залежність, стара звичка бути зручною.
Коли майстер пішов, вручивши їй комплект нових, блискучих ключів, Олена замкнула двері на всі оберти. Клац-клац-клац-клац. Чотири оберти. Чотири стіни її фортеці.
Вона зібрала рештки речей Сергія. Зимові куртки, взуття, вудки з балкона, інструменти. Усе це вона акуратно запакувала у великі чорні пакети для сміття. Вийшло п’ять чималих мішків. Вона виставила їх у спільний тамбур, поруч зі своїми дверима.
Минув ще тиждень. Від Сергія не було ні слуху ні духу. Вочевидь, «перевірка почуттів» із молодою подругою затягнулася. Олена вже заспокоїлася. Вона подала заяву на розлучення через Дію. Це виявилося напрочуд просто.
Дзвінок пролунав у суботу вранці. Наполегливий, вимогливий дзвінок у двері. Олена подивилася у вічко. На сходовому майданчику стояв Сергій. Він виглядав трохи пом’ятим, але задоволеним. У руках у нього був пакет із продуктами та букет гвоздик.
Олена не відчинила. Вона притулилася чолом до холодного металу дверей і чекала.
Сергій спробував вставити ключ. Почулося шкряботіння металу об метал. Ключ не входив. Він спробував ще раз, із зусиллям. Потім іще. Витяг ключ, подивився на нього, дмухнув, знову сунув у замкову щілину.
— Лєна! — крикнув він. — Лєна, ти вдома? Що із замком?
Олена мовчала.
— Лєна, відчиняй! Я знаю, що ти там! Машина у дворі стоїть!
Він почав гатити кулаком у двері.
— Що за жарти? Я прийшов! З квітами! Ми ж домовлялися на місяць, але я вирішив раніше! Я скучив!
Олена глибоко вдихнула й голосно, чітко промовила крізь двері:
— Твої речі в чорних мішках ліворуч від дверей. Забирай і йди.
За дверима настала тиша. Вочевидь, Сергій перетравлював інформацію. Потім почувся шерех — він побачив пакети.
— Ти що, з глузду з’їхала? — його голос змінився, став верескливим. — Які мішки? Відчиняй негайно! Я чоловік! Я маю право зайти у свій дім!
— Це не твій дім, Сергію, — спокійно відповіла Олена. — Це моя квартира. Ти тут навіть не прописаний. Ти хотів пожити окремо? Будь ласка. Живи. Окремо від мене. Назавжди.
— Ти… ти що, замки поміняла? — до нього нарешті дійшло. — Та як ти посміла? Я зараз поліцію викличу! ДСНС викличу! Вони тобі ці двері випиляють!
— Викликай, — погодилася Олена. — Покажеш їм паспорт із пропискою. І розкажеш, як ти пішов від дружини до коханки «перевіряти почуття». Думаю, дільничний посміється.
— Якої коханки? Ти мариш! Я сам жив!
— Я бачила вас у торговому центрі, Сергію. Ювелірний магазин. Червоне пальто. Досить брехати. Експеримент завершено. Результат негативний.
За дверима пролунала нецензурна лайка. Сергій штурхнув двері ногою.
— Ти пошкодуєш! Ти сама залишишся, стара дурепо! Кому ти потрібна у сорок п’ять років? Я до тебе повернутися хотів, пожалів тебе, нікчемну! А ти… Та я в тебе половину майна відсуджу! Машину, дачу!
— Дачу й машину будемо ділити через суд, як належить, — відповіла Олена. — А квартиру ти не отримаєш. Іди, Сергію. Або я викличу поліцію й скажу, що в мою квартиру ломиться сторонній агресивний чоловік.
Він ще хвилину шумів, погрожував кулаками, копав пакети. Було чути, як він жбурнув букет на підлогу. Потім зашелестіли мішки — вочевидь, він намагався зрозуміти, як забрати все це добро за один раз.
— Стерво! — крикнув він наостанок. — Яка ж ти стерво!
Почувся звук ліфта, гуркіт мішків — і все стихло.
Олена сповзла по дверях на підлогу. Ноги тремтіли. Сльози котилися по щоках, але це були не сльози горя. Це була напруга, що виходила з неї краплями солоної води.
Вона просиділа так хвилин десять. Потім встала, вмилася холодною водою. Подивилася на себе в дзеркало. На неї дивилася жінка з втомленими очима, але з гордо піднятим підборіддям.
Телефон пікнув. Повідомлення від Тетяни:
«Ну що, як там наш Казанова? Я бачила його машину у дворі».
Олена набрала відповідь:
«Пішов. Із речами. Замки працюють чудово».
«Молодець! — одразу відповіла сестра. — Пишаюся тобою! Увечері приїду з тортом, відсвяткуємо початок нового життя».
Олена пішла на кухню. Поставила чайник. Погляд упав на гвоздики, що валялися на килимку в тамбурі — вона бачила їх у вічко. Добре, що вона не відчинила. Гвоздики. Він навіть за двадцять років не запам’ятав, що вона ненавидить гвоздики. Вона любила тюльпани.
За місяць відбувся суд. Розлучили їх швидко, оскільки діти були повнолітніми. Майно поділили: дачу довелося продати й поділити гроші, машину Сергій забрав собі, виплативши Олені компенсацію (яка одразу пішла на відпустку).
З’ясувалося, що «молода муза» кинула Сергія, щойно зрозуміла, що він залишився без комфортної квартири й з туманними перспективами поділу майна. Орендовану студію він також фінансово не потягнув і змушений був повернутися до мами — у ту саму «хрущовку» на околиці, де був прописаний.
Олена дізналася про це випадково, від спільних знайомих. Їй було байдуже. Вона щойно повернулася з Туреччини, де вперше за багато років відпочивала сама. Вона засмагла, купила собі яскраву сукню і, здається, навіть завела курортний роман із імпозантним німцем. Нічого серйозного, просто флірт, але він нагадав їй, що вона — красива жінка.
Одного вечора, коли вона поверталася з роботи, біля під’їзду її окликнули.
— Лєна?
Сергій стояв біля лавки. Схудлий, у якійсь зім’ятій вітровці. Вигляд у нього був побитий.
— Привіт, — сказала вона, не зупиняючись, але сповільнивши крок.
— Лєно, може, поговоримо? — він зробив крок до неї. — Я дурень був. Помилився. Біс поплутав. Мама мене гризе щодня, життя немає. Я сумую за нашим домом. За твоїм борщем. Може, спробуємо все спочатку? Ну, двадцять років же не викреслиш…
Олена подивилася на нього. І з подивом зрозуміла, що нічого не відчуває. Ні злості, ні образи, ні жалю. Просто порожнеча. Як до перехожого, який просить дріб’язок.
— Двадцять років не викреслиш, — погодилася вона. — Але минуле має залишатися в минулому. У мене нове життя, Сергію. І в ньому немає місця для старих помилок. І для тебе теж.
— Але я змінився! Я все зрозумів!
— Я теж змінилася, — усміхнулася вона. — Я зрозуміла, що мені не душно наодинці. Мені вільно.
Вона дістала ключі — свої нові, блискучі ключі — й упевнено пішла до під’їзду. Домофон пікнув, впускаючи її всередину. Двері зачинилися, відтинаючи Сергія та його запізнілі каяття.
Підіймаючись у ліфті, вона думала про те, що варто б переклеїти шпалери в передпокої. Світлі, можливо, персикові. І купити нове крісло, зручне, щоб в’язати вечорами.
Життя тільки починалося, і ключі від цього життя були лише в її руках.
