М-да, життя вміє підкидати сюрпризи.
Ніколи б не подумала, що цей чоловік виявиться таким… смішно скрупульозним. Він навіть набір викруток, який я подарувала йому на 23 лютого, перерахував — спочатку мовчки, потім ще раз, уже з підозрілим примруженням. Складаючи свої речі в сумки, він метався квартирою, мов загублений, усе перевіряв — чи не залишив десь свої ортопедичні устілки.
Десять років — просто в нікуди. Мені 56, йому 60. Жили ми, як то кажуть, душа в душу. Принаймні, мені так здавалося. Дача, розсада, вечірній чай із бубликами й нескінченні серіали про поліцію, які він обожнював до фанатизму. Ми навіть до РАЦСу збиралися восени — «щоб уже по-людськи, узаконити побут», як він казав.
І тут — здрастуйте, приїхали. Стоїть у передпокої, мнеться з кепкою в руках, очі бігають, і видає:
— Злато, ти не ображайся. Ти жінка хороша, надійна… але надто земна. А я ж іще ого-го! У мене, знаєш, порох у порохівницях. Мені емоції потрібні, пристрасть, рух! А з тобою я ніби вже однією ногою на пенсії. Мені дружина потрібна, а не бабуся.
Я ледь не вдавилася. Бабуся? Це мені — тій самій, що двічі на день йому тиск міряла, нагадувала, що солоного не можна, а смажене після шостої — взагалі злочин?
— У мене інша є, — добив він. — Ліка. Їй 38. З нею я себе пацаном почуваю. Ми на сноубордах поїдемо, подорожувати будемо. Вона мене живим робить.
Грюкнули двері. У повітрі залишився запах корвалолу, який він пив зранку, і його дешевого одеколону — ним він раптом почав щедро поливатися, ніби хотів змити роки.
Перший тиждень я просто лежала обличчям до стіни. Думала: усе, Злато, фініш. Офіційно списаний матеріал. Стара, нікому не потрібна жінка, хай і без штампа в паспорті. Дивилася в дзеркало й бачила не себе, а якогось шарпея з втомленими очима.
А потім сталося дивне. Прокинулася в суботу о сьомій ранку — за звичкою, щоб варити Аркаші його улюблену вівсянку на воді. Встала, пішла на кухню… і зупинилася.
А навіщо?
Я зварила собі каву — міцну, з цукром, таку, яку він завжди забороняв: «Це ж шкідливо!» Відрізала великий шматок торта, купленого напередодні «з відчаю». Сіла на підвіконня. І раптом — тиша. Ніхто не бурчить про новини й політику, ніхто не шаркає капцями, не шукає пульт, не зітхає з приводу мого вибору серіалів.
І виявилося, що жити самій — не страшно. Більше того, несподівано приємно.
Грошей стало більше — Аркаша обожнював делікатеси, але платили ми завжди навпіл. Часу — вагон.
Я записалася не на кераміку, як радять у розумних статтях, а на танці. Зумба! Я там стрибаю, сміюся, пітнію, і ніхто не каже: «Злато, ну куди тобі, суглоби ж».
Я перестала фарбуватися в цей «солідний каштан», зробила коротку стрижку й мелірування. Купила джинси, які «не за віком». І знаєте що? Спина перестала боліти. Видно, Аркадій усі ці роки зручно на ній сидів.
Минуло пів року. Я вже й не згадувала про свого «чоловіка в самому соку». Пішла в торговий центр — купувати нові кросівки для танців. Стою біля вітрини, вибираю, і раптом чую знайомий голос. Тільки якийсь тонкий, верескливий:
— Аркашо, ну швидше! Ми ж на сеанс запізнюємося! А попкорн іще не купили!
Обертаюся. Господи.
Йде Ліка. Ну, як іде… мчить. «Молодуха», звісно… звичайна жінка, щедро вколота ботоксом: лоб блищить, губи качечкою. Уся в леопарді, на шпильках, пре, як танк.
А за нею — Аркадій. Я його не відразу впізнала. Осунувся, схуд, шия тонка, як у курчати, стирчить із якоїсь безглуздої молодіжної толстовки з написом. На ногах — вузькі рвані джинси, з яких його варикозні вени виглядають лякаюче відверто.
У руках — пакети, сумка Ліки, коробка з піцою. Дихає важко, зі свистом. Обличчя червоне, піт градом. Видно, що йому зараз не на сноуборд хочеться, а на диван і таблетку під язик.
— Лікусю, може, присядемо на хвилинку? Задишка… — жалібно просипів він.
— Яка задишка, Аркадію?! Ти ж казав, що ти спортивний! Не ганьби мене, швидше давай!
І тут він побачив мене.
Я стояла біля вітрини: у стильному пальті навстіж, у нових кросівках, з легкою усмішкою. Спокійна, рум’яна після тренування, вільна.
Він завмер. В очах — така туга, таке німе благання: «Врятуй мене». На мить мені стало його навіть шкода. Він крокнув у мій бік, відкрив рота…
— Аркадію! — гаркнула Ліка. — Ти що, оглух?!
Я дивилася їм услід і ледве стримувала сміх. Не злий — визвольний.
Він хотів «вогню»? Отримав. Тільки тепер цей вогонь його повільно спалює.
Хотів молоде життя, але забув, що воно потребує здоров’я і кінського терпіння.
Тепер у нього немає «затишної бабусі», зате є командир у спідниці.
«Мені потрібна дружина», — казав він. Ну-ну.
Тепер у нього ні дружини, ні бабусі.
Тепер він сам — втомлений дід при примхливій онучці.
