— Пішла у засвіти… Все, тепер почнеться, — сказав Іван Степанович, дивлячись у вікно на припаркований біля будинку джип.
— Хто пішов у засвіти? — злякано відгукнулася дружина, витираючи руки фартухом.
— Зінаїда Сергіївна, моя тітка. Остання з роду Димових. 84 роки все-таки. Старість…
— Це та, що жила на Соборній, у квартирі з люстрами з Італії?
— Вона сама.
Дружина мовчки сіла на табурет. У її голові вже склалася картина: дзеркала в рамах, старовинні меблі, кришталь, золото, картини, квартира в центрі.
Тобто — спадщина. І тут же закололо серце: а раптом не він спадкоємець…
— А спадщина?.. — обережно запитала вона.
— Є заповіт. Але, швидше за все, там весь зоопарк прописаний — племінники, сусіди, кішки, онуки сусідок…
— Треба їхати. Терміново.
— Та я вже таксі викликав. Інтуїція спрацювала.
До ранку біля квартири тітки Зіни зібрався народ, ніби хтось у телеграм-каналі виклав: «Видаємо спадщину, терміново, всі до центру Києва!»
Прийшли та приїхали всі…
Артур і Віта — племінники з Чернівців, жодного разу в житті Зіну не відвідували, але знали, що в квартирі два каміни.
Марія Петрівна — «сусідка з правого боку», яку ніхто не кликав.
Ірина, дочка племінниці від першого шлюбу тітки. Все ще намагалася зрозуміти, ким є покійна, але була впевнена — «на свою частку має право».
Ну і, звичайно, адвокат. Суворий, в окулярах, з портфелем.
Він всіх і охолодив:
— Заповіт є. Все буде оголошено через три дні, як передбачено законом.
— А на що ви натякаєте? Що ми тут повинні сидіти невідомо скільки — розлютився Артур. — Ми за квитки віддали дві з половиною тисячі, між іншим!
Дізнатися більше
Курси особистісного зростання
Місячний календар друкований
Курси сімейної психології
— А я теж витратила свої гроші, поки сюди добиралася! — скрикнула Ірина. — Це вже, між іншим, моральна шкода!
— А я ось картоплю копала! Довелося все відкласти і приїхати сюди — несподівано сказала сусідка Марія Петрівна.
— І до чого тут це? — не витримала Віта.
— Та просто до слова…
У цей момент у коридорі з’явився чоловік років шістдесяти в шкіряній куртці.
— Вибачте, а я — цивільний чоловік покійної. Петро. П’ятнадцять років разом жили. Я їй навіть борщ варив, між іншим, та грінки готував сам.
Всі разом подивилися в бік того, хто увійшов, і настала тиша.
Номінанти на спадщину розійшлися по номерах, як у шахах. Віта відкрила ноутбук: «як оскаржити заповіт у суді». Артур дзвонив другу: «пам’ятаєш, ти знав юриста? Треба б…»
А Іван з дружиною сиділи в кафе:
— Тітка могла мене вписати. Все-таки я до неї на дачу їздив минулого року. Три рази.
— Треба діяти! Згадай! Може, ти їй онука допоміг влаштувати?
— У неї немає онуків.
— Ну, тоді це навіть на краще.
Тим часом цивільний чоловік Петро, готуючись до спадкування, з серйозним виглядом обійшов три нотаріальні контори, намагаючись довести, що він фактично жив з покійною.
Приніс старий паспорт з тимчасовою реєстрацією, свою медичну картку з прикріпленою до адреси поліклініки, чек з «Метро» від 2020 року на дрібні речі, які є в будинку.
Адвокат все це мовчки оглянув, послухав коментарі і тільки повторив:
— Все буде за заповітом.
У день Х зібралися всі. Навіть ті, хто минулого разу був «на віддаленні». Атмосфера нагадувала лотерею:
— Я думаю, тітка все віддала монастирю, — тихо прошепотіла Ірина.
— Не каркай, — буркнув Артур.
Нотаріус урочисто відкрив портфель і почав читати:
«Я, Зінаїда Сергіївна Димова, при здоровому розумі і твердій пам’яті, цим заповідаю наступне:
Квартиру за адресою… заповідаю… Миколі Івановичу, санітару, який виносив за мною нічні судочки і не скаржився».
— Що?! — пронеслося по кімнаті, як вибух.
«…Колекцію антикваріату передаю в дар музею декоративного мистецтва. Нехай люди дивляться.
Заощадження в розмірі 2 мільйонів гривень прошу передати до фонду допомоги дітям з ДЦП.
Решті заповідаю пробачити мене, якщо не виправдала чиїхось очікувань. І так: Петру — мою кавомашину і фотографію з кухні. Це пам’ять.
З любов’ю, Зіна».
Всю рідню немов холодною водою облили. Хтось плакав. Хтось лаявся. Хтось уже гуглив, як оскаржити волю покійної.
А Іван Степанович і його дружина вийшли мовчки. На вулиці було сонячно.
— Все чесно, — сказав він. — Санітару вона дзвонила частіше, ніж мені.
— А в музей нехай передає колекцію — хоч для користі буде. Головне, що не цим жадібним родичам…
— А ми… Ми поїхали додому. У нас з тобою, між іншим, ще гараж не добудований.
Після оголошення заповіту частина родичів роз’їхалася по домівках, але найпринциповіші залишилися — ділити те, чого вже немає.
— Ці шафи — точно антикваріат, — заявила Віта, розглядаючи різьблені дверцята. — Я їх завтра оцінювачу покажу.
— А що ти туди полізла? Ти взагалі хто тут?! — спалахнула Ірина.
— Хто? Я? Я — внучата племінниця! У мене за кодексом має бути право на п’яте коліно!
— Який кодекс? Я тобі влаштую п’яте коліно! Це тобі не крем на «Тему», щоб за промокодом отримати!
— Дівчата, — спробував втрутитися Артур, — давайте конструктивно. Ось папір, ось ручка. Давайте напишемо, що кому потрібно, і поділимо це разом. Символічно.
— Я хочу люстру, — тихо сказала Ірина.
— А я — балконні квіти, — чомусь видихнула Марія Петрівна, вони такі красиві.
Через тиждень Артур прийшов до нотаріуса із заявою: оскаржую заповіт. За ним — Ірина, з випискою з сайту з інтернету.
— Заповіт складено під тиском, — впевнено сказав Артур. — Покійна була в неадекватному стані.
— Ви лікар?
— Ні. Але у мене є друг, він медбрат. Він казав, що в старості всі трохи такі.
— А ви, Ірина?
— А я знайшла в інтернеті, що в Німеччині такі заповіти оскаржуються.
— А ми ж, ніби не в Німеччині.
— Ну, не принципово ж…
— Принципово, — нотаріус надів окуляри. — І ще: є відеозапис, як Зінаїда Сергіївна зачитала свій заповіт сама, на камеру. З власної волі.
Відео було коротким. У ньому старенька сиділа біля вікна з чашкою чаю:
“— Я довго думала. Але дарувати після відходу — це все одно, що прощати людину без вибачень.
Тому я віддаю те, що мені було дороге, тим, хто був поруч. Не для вигоди — для справедливості.”
Артур вийшов мовчки. Ірина — шморгала носом.
Через місяць той самий спадкоємець Микола, зайшовши в аптеку, і біля вітрини з препаратами побачив Ірину.
Вона стояла з пакетом із супермаркету і нещасним поглядом читала назви ліків.
— Добрий день, — сказав він ввічливо.
— Ви… Ви той… санітар?
— Микола Іванович.
— Я… вибачте. Ми всі думали… ну, що ви…
— Я теж думав, що ви — рідня. Але як ви себе поводили… знаєте…
— Я не знала, я навіть і не припускала, що тітка так вас поважала і так до вас була прив’язана.
— Поважала — не те слово. Ми з нею… як з бабусею. Я їй навіть телефон подарував, потім навчав, як ним користуватися. Вона любила дивитися ТікТок.
— Правда?..
— А ви дзвонили їй хоч раз просто так?
— …Ні.
— Тоді ви самі відповіли на своє запитання.
Він пішов. А вона залишилася стояти — з цим мішком і відчуттям, що справжній «спадкоємець» — зовсім не той, хто по крові, а той, хто людяніший.
Іван з дружиною того вечора випили по келиху.
— Ну що, не пощастило нам зі спадщиною?
— Зате совість чиста, — посміхнулася дружина. — Ми хоча б не билися, як ті.
— А я все одно поїду на дачу.
— Навіщо?
— Портрет Зіни зніму. Нехай буде вдома, вона жінка з характером.
Микола оселився в квартирі на Соборній, купив книги, які були необхідні йому для роботи, встановив крісло-гойдалку на балконі, поставив фото Зінаїди на полицю, і іноді вів монолог:
— Бачите, Зінаїда Сергіївна? Люди вас запам’ятали. А хтось — навіть зрозумів, що це для них великий життєвий урок. І я вас буду пам’ятати завжди.
