Сашко з Людою лежали й дивилися по телевізору якусь мелодраму. Раптом пролунав різкий дзвінок у двері. Взагалі-то вони нікого не чекали на свята, тож Люда з Сашком перезирнулися, й вирішили… Не відкривати! Але дзвінок не замовкав! А потім у двері почали стукати… Не достукавшись, «гості» ніби пішли, але з-за дверей стали чутися дивні звуки – ніби як цуценя скавчить… – Давай подивимося, може комусь потрібна допомога? – першим не витримав Сашко. Чоловік обережно прочинив двері й очі округлив від побаченого…
Люда з чоловіком насолоджувалися різдвяними канікулами.
Вони обоє так втомилися на роботі, втомились від передноворічної метушні й від наполегливих запрошень у гості від своїх друзів, що просто… Набрехали всім, що поїхали!
Самі ж удвох сховалися у своїй двокімнатній квартирці й вирішили просто відіспатися. Просто їсти салати, дивитись телевізор, і ні з ким не спілкуватися.
Чоловік Люди Сашко працював водієм на вантажівці, і перед Новим роком він три тижні возив товари без вихідних.
Сама ж Люда працювала на пошті. Вона залишилася без напарниці – та занедужала, і Люду попросили попрацювати за двох, за додаткову оплату, звісно, й відгули.
У них із Сашком була купа боргів, тож обоє погодилися, навіть не подумавши, як це буде важко.
Вони взагалі жили легко, ні про що не замислюючись.
Познайомилися випадково, і незабаром Люда без роздумів переїхала від батька й мачухи до Сашка.
Батько її часто був у рейсах, а як приїжджав, то гульбанив, і слухав тільки свою дружину, яка прямо таки вижила доньку!
Люда просто втекла до хлопця з дитбудинку, який ніколи не мав родини. І вони обоє, як два пташенята, які ще не відростили пірʼя, почали намагатися жити разом…
– Тільки не думай, що я тобі дітей народжуватиму і варитиму борщі! – одразу попередила Сашка Люда. – Мені така сім’я не потрібна, надивилася я на свого тата й мачуху! Кохання взагалі не існує, просто одним жити нудно, а ти такий самий, як і я.
– Я згоден, мені теж ніхто не потрібен, але ти начебто своя, ми схожі, а вдвох жити простіше, – погодився з нею тоді Сашко…
Удвох їм і справді було легше у всьому, обоє були не балувані, і якось за рік зріднилися, прижилися, і вже не могли, й не хотіли жити один без одного, хоч і не зізнавалися в цьому…
Наближався Новий рік…
Люда й Сашко спеціально накупили продуктів на тиждень, щоб не виходити з дому, й ні з ким не зустрічатися.
Сашко був дуже товариський і безвідмовний. Його знали усі пенсіонери з їхнього будинку, тому що він частенько допомагає їм донести сумки з магазину, або відвезти кудись, та й взагалі відгукувався на прохання людей.
І Люду теж всі знали й любили, бо ж відділення пошти знаходилося в сусідньому будинку.
Усім їм дуже подобалася мила ввічлива спритна дівчина, яка з усмішкою завжди допомагала перевірити товар і давала безкоштовно зручний пакетик.
Люда випадково чула, як сусіди називають її «Людочка», і це було приємно.
Але їй не подобалося, що вони пліткують про них із Сашком!
– Ця дівчина, дружина нашого сусіда з дитбудинку, дуже мила, але шкода, що вони не мають дітей…
Кому яке діло, є в них діти, чи одружені вони, і як вони взагалі живуть?!
�Ну і люди! Своїх турбот повно, а їм треба інших обговорювати!
…Після передсвяткової метушні бути удвох у квартирі було чудово.
Так довго вдвох вони ще не були, і Люда з якимось задоволенням спостерігала за Сашком.
А що він навіть нічого собі такий хлопець. На новий рік багато не гульбанив, так, трішки.
Сам запропонував постіль чисту перестелити. Вони собі білизну нову купили гарну, новорічну. І браслетик їй срібний подарував із сердечком – несподівано, але приємно.
Люда йому теж спортивний костюм подарувала класний. Сашко такий давно хотів.
І салатів Люда смачних наготувала. Це вдома мачуха брехала батькові, що вона нічого не вміє, і все їй псувала…
Вони лежали й дивилися якусь мелодраму по телевізору, як їй одразу згадалася мама, образа на батька й брехлива Марина – її мачуха.
Вона спочатку добреньку вдавала, а потім стала батькові на неї наговорювати і налаштовувати проти дочки.
І батько Люду зрадив. Він приїжджав з рейсу, а Марина йому наплете, набреше про Люду, а потім ще й чарочку наллє, а він їй і вірить…
Від цих спогадів аж сльози навернулися, але Сашку ж он ще гірше. Від нього мати взагалі відмовилася. Він навіть її не пам’ятає, і рідних взагалі нема… Він каже, що Люда тепер йому рідна…
Різкий дзвінок у двері перервав її думки, і їхнє триденне усамітнення.
Взагалі вони нікого не чекали, і Люда з Сашком перезирнулися, й вирішили… Не відкривати!
Але дзвінок не замовкав!
А потім у двері почали стукати.
Не достукавшись, ніби пішли, але з-за дверей стали чутися дивні звуки – ніби як цуценя скавчить…
– Давай подивимося, може комусь потрібна допомога? – першим не витримав Сашко.
Чоловік обережно прочинив двері й очі округлив від побаченого.
Там був якийсь незнайомий мужик.
Він сидів, притулившись спиною до їхніх дверей, і… Чи то плакав, чи то стогнав, так зразу й не зрозумієш…
А коли Сашко відкрив двері, так той втратив рівновагу, і мало не перехилився до них у коридор!
– Ви хто?! Що ви під моїми дверима тут сидите?! – так і тримаючи двері трохи прочиненими, спитав Сашко, бо ж чоловік був досить великий.
Мало що в такого здорованя на думці.
Чоловік підвів на хлопця розгублені очі, які зовсім не вʼязалися з його брутальним виглядом, і спитав з відчаєм у голосі:
– Моя Людмила з тобою живе?
– Ні. Яка Людмила? Я таку не знаю. Ви напевно помилилися, – відповів Сашко, і вже хотів закрити двері перед носом цього, схоже, веселого вже чоловіка.
Але тут із кімнати визирнула цікава Люда:
– Ну що, хто там до нас так проситься?!
– Та не знаю, гульвіса якийсь помилився, зараз піде! — бадьоро відповів їй Сашко, і став уже закривати двері.
Але Люда раптом засумнівалася, і знову їх прочинила.
– Що там ще за мужик, ну-но я подивлюся…
І тут Сашко із подивом почув з-за дверей чоловічий голос:
– Людочко?! Ну нарешті я тебе знайшов, доню! У тебе телефон відключений, а де ти живеш я до ладу і не знав…
Пробач мені, дочко, я дуже винен перед тобою. Бо ж це я пригрів цю Маринку, та ще й вірив їй, а не тобі. А вона…
Вона мені брехала, що ти гроші в мене і в неї тягаєш. Що вештаєшся, невідомо з ким, і вчитися не хочеш.
І переконала мене, а я їй повірив, навіть погарячкував і сказав, що нема в мене дочки.
А під Новий рік все одразу й прояснилося.
Я в рейсі був і повернувся раніше, а вона в нас вдома не одна, а… З коханцем!
І не працювала вона ніде ніколи виявляється, брехала всі ці роки, що втомлюється, що зарплата у неї мала.
Адже це Маринка у нас з тобою гроші брала, все забрала з собою, і поїхала з тим мужиком.
Спочатку тебе з дому виставила, а тепер і мене обібрала. А я ж їй все віддавав, вірив їй, дочко!
Чоловік підвівся, обтрусився, і подивився на Люду.
Але та мовчала, і дивилася на нього насмішкувато.
– Ти пробач, я без грошей зовсім, за останній рейс ще не отримав… А до тебе я прийшов без попередження, бо ж ти телефон відключила, ось ледве знайшов тебе, – казав чоловік, а погляд його ставав все сумнішим і безнадійнішим.
Він розумів, що дочка не хоче з ним спілкуватися…
Люда взялася за ручку дверей, збираючись їх закрити.
На прощання вона посміхнулася, і все ж таки сказала:
– Ну так, ну так, татку! Коли я з дому пішла через мачуху, тобі було все одно на мене! А тепер погульбанив і прийшов до мене на життя скаржитися?
– Та я не гульбанив, Людочко. Я просто майже не їв, втомився, і тебе шукав, шукав, ось і знайшов, – почав він виправдовуватися, але Люда закрила перед ним двері.
Сама ж вона сіла на пуфик у коридорі й…
Гірко заплакала…
– Ти чого, Людо?! Ти ж казала, що в тебе більше немає батька, що він тебе і маму зрадив, а тепер плачеш?
– Мені пʼять було, ми на море їздили… Тато так любив маму, і мене теж.
А потім вона занедужала, а він тоді, як зараз, їсти не міг і очі такі ж жалібні були…
Потім ця Маринка зʼявилася, мені вже дванадцять було. Вона спочатку ласкава була, а потім… Сам бачиш…
Люда відвернулася, а Сашко встав, і відкривши двері, побачив, що чоловік не пішов, а стоїть біля вікна в підʼїзді.
– Людо, може хай він зайде, поїсть і відпочине?! – голосно запитав він. – Батько ж. Потім шкодуватимеш.
Люда здивовано подивилася на Сашка. На запитання вона не відповіла й пішла в іншу кімнату.
А коли повернулася, батько вже їв на кухні і розповідав щось Сашку…
– А він у тебе хороший чоловʼяга, просто від горя довірився підступній жінці…
Пів року Сашко мирив Люду з батьком.
А коли все ж таки помирив, то попросив у батька Люди, Євгена Васильовича, руки його доньки офіційно, щоб все було по-справжньому, а не якийсь там громадянський шлюб.
– Ну ти й вигадав! Ми ж домовлялися, що жодної родини й дітей, ти забув?! – сміялась Люда.
– Я передумав, ти найкраща! Мені батько твої дитячі фото показував. Ти там така мила… І я хочу, щоб ти мені донечку народила!
І взагалі, ми з тобою ще батька одружимо на хорошій жінці. Не повинні люди жити в самотності, – впевнено сказав Сашко. – І взагалі, у нас із тобою, окрім твого батька, більше рідні немає!
Одружити Євгена Васильовича молодим поки що не вдалося, але він став чудовим дідом для внучечки Ганнусі і внука Миколки.
Але все ще попереду…
Дід Євген щось несподівано полюбив відводити й забирати внуків з дитячого садка, коли у нього були вихідні.
У них дуже мила вихователька, Тетяна Іванівна. Вона теж має внучку в тій же ж групі…
