n0вномасштабне вт0ргнення колишній боксер національної збірної та “Українських отаманів” Олег Прудкий зустрів у складі спецпідрозділу КОРД, а у травні 2022-го вирушив на завдання на Запорізькому напрямку, яке стало для нього останнім. Дружина захисника Мар’яна Прудка зізналась, що відчула недобре після останньої розмови з чоловіком і проганяла погані думки, коли побачила новини про трагедію.
Потім стало відомо, що в кімнату, де перебували Олег із побратимами, поцілив снаряд – забрав життя чотирьох бійців КОРД із Черкас. Від удару загинуло 23 людини. Мар’яна не приховує, що їй дуже-дуже важко без коханого чоловіка, але треба жити і виховувати двох принцес, яких тато дуже любив…
3 дружиною спортсмена та захисника ми зустрілись на турнірі з боксу в Києві, де згадали Олега та його великий внесок у захист України.
– Особисто для мене це дуже важливо. Я дуже вдячна, що цей турнір організували й запросили мене з донечками. Поки вони організовують такі змагання, він живий серед усіх нас. Про нього пам’ятають, не забувають.
– Я добре пам’ятаю Олега за “Українськими отаманами”, він був чудовим боксером. Але не знала, що потім він вступив до спецпідрозділу Національної поліції КОРД. Коли спілкувалася з хлопцями, які виступали разом із ним, усі казали, що він був людиною з великим серцем, добрим і чуйним. І тут – КОРД. Як так сталося?
– Трапилося це неочікувано для всіх. Ми саме одружилися, і десь у 2014-2015 році Олежка вирішив зав’язати зі спортивною кар’єрою. 2015 року він склав присягу на вірність Україні та вступив до лав патрульної поліції міста Черкаси. З того часу і по 2021 рік він був у патрульній поліції, а 1 січня 2022 року якраз тільки перейшов до престижного спецпідрозділу КОРД. На жаль, там його вже застала війна.
– Яким він був у житті?
– Для мене він був, є і залишиться найкращим. Тому що я не знала іншого такого доброго, справедливого і чесного. Він був дуже цілеспрямованим, чітко перед собою ставив цілі, завжди вперто йшов до них. Він ніколи не здавався.
Не здавався й у спорті, я це бачила, поки ми з ним просто зустрічалися протягом п’яти років, всі роки я на нього чекала. Не здавався на роботі. Він так неочікувано пішов у патрульну поліцію, і якщо чогось не знав, то сидів до другої, до третьої години ночі й усе читав. Казав: “Я повинен знати всі закони, як де діяти і все таке інше”.
Щодо наших стосунків, то він просто був найкращим із кращих: вірний, люблячий, добрий. Я його дуже кохала, кохаю і завжди буду кохати.
– Бачила, що він приїздив у відпустку незадовго до того трагічного завдання.
– Так, незадовго до поїздки на Запоріжжя йому дали відпустку, ми саме були в селі у його батьків. І знаєте, в мене таке було відчуття, що все, я їду в Черкаси з ним, аби провести там більше часу разом.
Узагалі, коли він приїхав, я спитала: а чому ти тут? Ну, бо це було якось несподівано. Він відповів, що його відпустили. Я перепитала, чи все добре. Сказав, що так. А потім уточнила: “Ти що, їдеш у відрядження?” І він підтвердив. У мене це викликало якусь тривогу.
Але я скажу, що цей тиждень, який ми провели разом, був такий дійсно найкращий і найбільше запам’ятався. Скільки речей ми зробили разом, від мене і діток він просто не відходив. Скільки таких приємних слів говорив. “Я тебе кохаю” кожного дня – для наших стосунків було не диво, але він намагався проводити з нами якнайбільше часу.
– Я розумію, що це дуже важке, але як ви дізналися, що Олега більше немає? Бо про те, що сталося, насправді оголосили не відразу.
– Як тільки Олежка поїхав у відрядження, ми з ним домовилися, що я першою не буду ані телефонувати, ані писати повідомлення. Він буде виходити на зв’язок перший. Десь о 9-й годині ранку він надіслав мені есемеску: “Кохана, доброго ранку. У мене все ок, цілую тебе і наших принцес”. І от такого типу в нас було листування.
Ніч із 21-го на 22 травня була незвичайна. 21-го я поговорила з ним по телефону, мабуть, десь о 10-й вечора, Олег сказав: “Кохана, все добре, ми будемо відпочивати”. Він же не міг мені все розповідати. І пообіцяв, що завтра вранці зідзвонимося. Я кажу: “Добре”. У той вечір я малих просто не могла вкласти, вони наскільки були активними, не хотіли спати й повторювали: “До тата, хочемо до тата”.
Нарешті вклала малих, а самій так неспокійно. Прокинулась десь о пів на другу ночі. І така тривога на душі…Не знала, що зі мною коїться. Я беру телефон – і мені так хочеться набрати свого коханого. Але, думаю можливо, вони зараз десь на завданні чи ще щось. Я заснула на пів години, прокинулась, а ця тривога нікуди не ділася.
Потім я ще прокидалася десь о п’ятій годині ранку. А коли встала, то думаю: таки напишу йому першою смс. Відправляю: “Добрий ранок, коханий! Я за тобою дуже скучила”. Дивлюсь, а повідомлення не дійшло. У мене почалась така тривога, я кожну хвилину заглядала телефон, а воно так і не було доставлене.
Потім я прочитала у новинах, що був дуже кривавий і підступний обстріл на Запорізькому напрямку. А я не знала, де саме він перебуває. Просто було відомо, що Запорізький напрямок, і все. Але там дуже багато населених пунктів. І я думаю: “Ні, ні, ні, нічого поганого не сталося, ти про це не думай. Усе добре”.
Але періодично я все ж таки дивилась на той телефон, а повідомлення так і не було доставлене. Тому я набрала тих побратимів зі спецпідрозділу, які залишились тут. І мені всі говорили: “Мар’яшо, все добре, хлопці зараз без зв’язку, але в них усе гаразд. Наші хлопці туди поїхали. Як тільки ми щось знатимемо, тобі обов’язково скажемо”.
Але я одразу відчула: щось не так. Моя жіноча інтуїція підказувала, оскільки ми з Олегом були дуже близькі. Хоча вдень набирала хлопців і командира, та вони запевняли, що все добре.
Однак уже ближче до вечора почали телефонувати наші знайомі. Набрав мене й кум, який з Олежиком був у патрульній поліції, і запитав, чи я вдома. Каже, що зараз до мене під’їде. Запитала, чи він із чоловіком балакав. Відповів: “Ні, кума, не говорив”.
А потім, коли вже він приїхав, запитую: “Щось не так?” Бо я відчувала. Він сказав, що все добре і якби щось було не так, він би перший знав. Але за протоколом не міг мені сказати. Це мали зробити командир і спеціально призначена людина. Також повинен бути психолог і медпрацівник.
Потім, коли вже почали дзвонити інші хлопці, я кажу: “Щось не так. Бо всі хочуть до мене приїхати”. І я так повертаюся до нього, дивлюся, а в нього повні очі сліз. Вимовляю: “Ні…” Він каже: “Так, кума”. І отак увечері 22 травня я дізналася, що дійсно його немає, що він загинув.
Для нас це дуже важка втрата – для всіх рідних, знайомих. Мені дуже важко без нього… Але я мушу жити. У нас є дві чудові квіточки. Дві донечки. Олежка їх дуже сильно любив. Він ними просто марив. І перед тим, як він їхав у відрядження, сказав так: “Кохана, ніколи ні в чому не відмовляй нашим принцесам. Бо хто знає, як буде далі, у житті трапляється різне”.
– Я знаю, що Олега нагородили.
– Так, президент України нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня. А зараз ми з дівчатками активно збираємо підписи на присвоєння йому “Героя України”, щоб ця петиція дійшла до президента, і її розглянули.
Поки ми спілкувалися з Мар’яною, від неї майже не відходила старша донька Соломія, яка підтримувала маму і також дуже хотіла розповісти про свого чудового тата.
– Тато був добрим, ніколи не здавався, не опускав рук. І завжди досягав своєї цілі. Нікому нічого поганого не робив. Був справедливим, чесним, щасливим, дуже сміливим і завжди приходив на допомогу.
Коли я була маленькою, він завжди був поруч із мамою і їй допомагав. А коли народилася моя менша сестра, в нього була робота, і він не міг. То ми з мамою Емілію вже самі виховували.
– А як тебе тато балував? Чого встиг навчити?
– Дуже багато чого навчив. Одного разу мама відвела мене на англійську, а тато був у відрядженні, але після роботи він не поїхав додому, а забрав мене із заняття. (Після зміни він завжди йшов не відпочивати, а забирав її з гімнастики чи англійської, а після відряджень поспішав до нас, своїх принцес, – додала Мар’яна).
Тато навчив мене кататися на роликах. Спочатку я падала, а потім уже почала швидко їхати. І на велосипеді він вчив мене кататися. Разом ми збирали конструктори й пазли. А ще тато будив мене зранку в садочок. Але зараз я вже у другому класі, тому в садочок більше не треба. Але я б хотіла повернутися туди, щоб спати. А так – усе нормально.
– А мамі допомагаєш?
– Так. І я би хотіла помити посуд хоча б один раз, але в нас посудомийка є.
А коли я дізналася, що тата вже немає…. Це був спокійний день, я сиділа біля телевізора. З нами була моя тьотя Оксана, це мамина сестра. Я така сиділа і дивилася мультики, приходить мама у кімнату і говорить, що нам треба з нею відверто поговорити. Потім мама попросила вимкнути мультики. А я дивилася про собачок.
Потім я присіла, і мама сказала: “Якщо хочеш поплакати, то плач”. А я така: “Мамо, що ти плачеш там? Розказуй уже”. А мама потім говорить, мовляв, я б не хотіла в це вірити, але нашого тата більше немає серед живих”. Я як заревіла! Тьотя Оксана потім прийшла, подивилась. А я капець як плакала. Потім навіть мультики не заспокоювали. Я дуже була сумна, чесно кажучи.
Потім настав останній день зустрічі з татом. На прощанні з героями я теж була присутня і трошки поплакала. Попрощалася і поїхала додому. Це був дуже важкий день для мене.
– Ти така мужня. І дуже гарно все розповідаєш. Мабуть, будеш ведучою.
– Ні. Я буду президенткою.
– Мар’яно, як живете ці рік і 9 місяців після такої важкої втрати?
– Коли загинув чоловік, знаєте, я почувалася малою дитиною, яка заново навчається ходити, говорити, дихати. Тому що я розуміла, що всі обов’язки, які ми виконували разом, тепер лягли на мої плечі.
Коли загинув Олег, у мене вже закінчувалась декретна відпустка, і я вийшла на роботу. Працюю дитячим тренером з легкої атлетики. І, звичайно, всю свою душу і всі свої сили вкладаю в наших дітей. Соломійка ходить вже у другий клас, а Емілька – у старшу групу садочка. Воджу їх на різноманітні гуртки і намагаюсь здійснити все те, про що мріяв Олежик.
