Все життя я жила в селі, так вже давно звикла і ніколи не планувала переїжджати. Та поруч завжди був чоловік і діти. Їх в мене аж четверо, тож я була впевнена, що на старість матиму підтримку. Чогось думала, що хтось з дітей неодмінно поруч залишиться. Але врешті всі роз’їхалися хто куди.
Старший син вже давно в США, одна донька – в Польщі, інша – в Києві. Лише молодший Сергій залишився в райцентрі неподалік. Так от брати й сестри домовились і висилали йому гроші, аби їздив до мене, привозив необхідні ліки та продукти. Якось я дізналась, що кожен з них йому по 200 євро на місяць виділяв на все це. Та навіть за простими підрахунками ясно, що витрачав Сергій на мене не більш як половину цих грошей.
Якось я незграбно спитала, де решта:
– А те, що я чимало часу витрачаю, свого особистого, не рахується?
– Але ж ти не чужа людина, ти мій рідний син!
– А ще я маю сім’ю і дітей, яких теж треба годувати.
Врешті я змирилась і іншим дітям нічого не казала. Врешті, які в мене варіанти. І зараз важкі часи, Сергієві важко. Та нещодавно дещо сталося. У нас страшні сніги випали. Дорогу на наш хутір геть замело. А я, як на зло, захворіла. Височезна температура, кашель, за два дні всі запаси ліків закінчились.
Та попри те, що Сергій знав про мою ситуацію, на вихідних він не приїхав. Я почала дзвонити, та син на мене просто накричав:
– Ти що, хочеш, щоб я в таку походу в село пхався?
– Але мені зле, що я маю робити?
– Пий малину! Як ви раніше там жили і не скаржились? Чи сніг не падав тоді?
Мені було дуже прикро, закінчилось все тим, що наша сільська фельдшерка мене доправила на швидкій в лікарню. Та навіть коли я звідти подзвонила Сергію – він не злякався і до мене не поспішив.
Два тижні я лежала на стаціонарі. Лікарі ледве мене витягли. Допомагала моя сусідка. Сергій приїхав лише на виписку. Тепер я не знаю, що робити і як далі бути. Розповідати щось дітям чи ні?