— Марічко, я тебе попросити хочу про одну річ…
— Про що саме?
Дізнатися більше
Подарункові кошики
— Ви ж із Андрієм давно вже нарізно живете, він тобі ніби й не потрібен… Віддай-но мені свого чоловіка?
— Галко, що ти таке верзеш? Ти жартуєш?
— Та звісно, що жартую! Знаю, що в тебе інший кавалер з’явився, от і хотіла запитати — ти що, Андрія при собі тримаєш як «запасний аеродром», якщо з тим іншим не вигорить?
Марічка щиро розреготалася: — Оце так запитання, Галко! Ти й досі до нього небайдужа, чи що?
Вони ще зі школи дружили — Галина, Марічка та Андрій. А потім життя якось розкидало їх по різних берегах. Галина колись була закохана в Андрія по самі вуха, але той бачив перед собою лише Марічку.
Гарна була пара, нічого не скажеш: Марічка — перша красуня класу, а Андрій — високий, плечистий, із доброю посмішкою. Вчився він, щоправда, не дуже, але заради неї навіть підтягнув оцінки, аби не пасти задніх.
— Та бери, Галко, мені не шкода! Тільки нащо він тобі здався? — крізь сміх відказала Марічка. — Користі з нього жодної, хіба що на вроду колись вдався. Мати моя ще перед весіллям казала, що він мені не пара, а я ж дурна була, не слухала. Але тепер усе, досить.
Павлик наш уже дорослий, усе розуміє, бачить, що ми з батьком як зовсім чужі люди. Я вже й на розлучення подала, Андрій зараз у матері живе. Так що давай, Галко, дій! Тільки попереджаю по-дружньому — дарма сподіваєшся. Він чоловік добрий, але ж одного цього мало! Втім, сама зрозумієш, усього й не розкажеш.
— Та я ж так, просто спитала, не всерйоз, — усміхнулася Галина. — Ти дзвони частіше, а то зовсім загубилися, добре, що хоч випадково зустрілися, — на прощання крикнула Марічка, махнувши рукою. — Сподіваюся, скоро побачимося, я тебе зі своїм Владом познайомлю. Розлучуся з Андрієм — і ми відсвяткуємо весілля!
Де живе Андрієва мати, Галина, звісно, пам’ятала — ще після школи не раз там компаніями збиралися. Коли Марічка майже одразу після випускного вискочила за Андрія, Галина тиждень виплакувала очі в подушку.
Сльози з часом висохли, а от серце забути так і не змогло.
На що вона сподівалася? Сама не знала. Може на те, що материна сестра, тітка Люда, одного разу побачила їх із Андрієм разом і шепнула: «Це твоя доля, Галко! Твій хлопець, твоя половинка, вже ти мені повір, я таке одразу бачу!». Галина тоді змовчала, знаючи, як Андрій дихає Марічкою.
Але вогник надії причаївся в душі — а раптом тітка Люда таки має рацію? Мама завжди казала, що все, що Людка наворожить, обов’язково збувається.
У двадцять п’ять Галя вийшла заміж за колегу. Донечка в них з’явилася, але з Михайлом життя не склалося. Вона його не кохала, пішла під вінець, бо дитину хотіла.
Та й Михайло, мабуть, поспішив. Знайшов іншу жінку, і вони розійшлися тихо, без скандалів. На доньку він гроші надсилав, але бачилися вони рідко — у новій сім’ї в нього тепер є син.
Так що Валерія з батьком майже не спілкувалася, а як заміж вийшла — і поготів живе своїм життям.
Тоді Галя навіть раділа, що вони з донькою вдвох. А тепер, коли пенсія на горизонті замаячила, стали її всякі думки відвідувати. Марічка он знову кохання крутить, очі щастям світяться…
Виходить, і в їхньому віці можна знайти свою гавань? Невже їй так і не судилося відчути справжню теплоту? Не треба їй шикарних дарунків чи квітів оберемками, як у кіно.
Просто щоб поруч була людина добра, чуйна, щоб поглядом зігрівала. Галині б і цього з головою вистачило.
І щоразу, думаючи про такого чоловіка, вона чомусь уявляла його схожим на Андрія. Мабуть, він постарів, змінився… Так і вона вже не дівчинка, хоча знайомі кажуть, що роки її не беруть.
Трохи поповнішала, але то її навіть прикрашає. А те, що раніше так засмучувало — жирна шкіра обличчя, яка вічно лисніла — тепер обернулося благом. Зморщок майже немає, хоч у цьому пощастило!
Якось після роботи Галина вирішила заскочити в магазин. Дорогу їй перегородила невелика вантажівка — водій якраз під’їхав на розвантаження. З кабіни вистрибнув чоловік із накладними в руках.
Уже хотів був кузов відчиняти, але раптом озирнувся: — Галко, це ти?! Не впізнав, сто літ не бачилися! Слухай, я старію, а ти тільки кращаєш! Як це тобі вдається?
— Здрастуй, Андрію! А ти хіба не на заводі працюєш? — здивувалася Галя. — Та то я бізнесом намагався зайнятися… Марічці моїй не подобалося, що я біля верстата стою. Казала, що то не престижно і грошей мало. От я і взяв у кредит дві вживані вантажівки. На одній сам їжджу, на іншу водія посадив.
Тільки бізнесмен із мене нікудишній виявився. Та й Марічка все одно зі мною розлучилася, — Андрій весело розвів руками. — Отакі справи, тепер я знову парубок! Одну машину продав, кредит закрив, а на цій сам працюю.
Та що ми все про мене… Ти як, Галко? Чоловік, мабуть, на руках носить, бач, яка пава стала!
— Смієшся, як завжди? — Галя всміхалася, не в силах стримати радості. Сивина, зморшки в куточках очей… Але погляд той самий, хіба що з легкою грустинкою, і посмішка така ж рідна. Серце в грудях знову затіпалося, як колись у школі. — Донька Валерія вже виросла, живе окремо, а я сама… З чоловіком давно розлучилася. Отак і живу.
— Слухай, а може ми з тобою завтра зустрінемося? Якщо не маєш інших планів? Ти як на це дивишся, Галю?
Вони зустрілися наступного дня, потім ще раз і ще… І невдовзі зрозуміли, що розлучатися більше не хочуть.
Коли Андрій запропонував жити разом, Галя згадала Маріччине застереження. Але як не намагалася, так і не збагнула — чого тій було мало?
Галина ніколи не почувалася такою щасливою. Їй в Андрієві подобалося геть усе. Виявилося, він дивовижно готує — оце так несподіванка! Він кликав її в свій гараж на романтичні побачення – смажив сало на сковорідці, і вони були найщасливіші у всьому світі! А коли Андрій повернувся на завод, він ніби ще більш розквітнув. Любив він це діло, що там говорити.
Виявляється, це так приємно — бути справді «за чоловіком». Галя вперше в житті це відчула.
— Ти так захоплено на мене дивишся, що мені для тебе хочеться гори звернути, — зізнався він їй якось увечері. — З тобою я навіть трішки лишився бізнесменом! Посаджу знову Вітька на вантажівку, будемо на старість копійку відкладати.
Галя ловила на собі закоханий погляд чоловіка і почувалася нареченою, аж самій не вірилося. Видно, тітка Люда таки не помилилася — прийшов і її час, і все нарешті збулося!
Коли ж Марічка дізналася, що Галя та Андрій побралися, тільки й мовила: — Ну ти даєш, Галко! Оце так жарти в тебе…
Цю історію надіслала нам читачка Галина, аби ми всі могли відчути цей солодкий присмак запізнілого щастя. Знаєте, у народі кажуть: «Кожному овочу свій час», так і в коханні — іноді треба прожити пів життя, аби зрозуміти, що скарб, який ти шукала, весь цей час був зовсім поруч.
Буває так, що для однієї жінки чоловік — «ніщо», а для іншої — цілий всесвіт, бо головне не те, скільки грошей у кишені, а те, як світяться очі поруч із ним. А як ви вважаєте, любі читачі, чи варто в зрілому віці давати шанс старим почуттям, чи краще залишати минуле в минулому?
