Ганна Петрівна впала на коліна. Її крик розрізав тишу надвечір’я так, що птахи знялися з дерев. Кілька днів водолази обшукували дно. Шукали довго, ретельно, але озеро не віддало нічого. Жодної ознаки того, що діти були у воді.
Дільничний, літній чоловік з втомленими очима, прийшов до Ганни Петрівни через три дні. – Ганно, треба повідомити Світлану та Петра. – Я не можу… – шепотіла вона, дивлячись у порожнечу. – Як я скажу, що не вберегла єдине сонечко?
Але раптом з’явилася ниточка надії. Місцевий старий рибалка розповів, що бачив того дня на околиці селища незнайому світлу машину. Йому здалося, що всередині були діти, але він не надав тому значення. «Може, хтось із родичів забрав покатати», – думав він тоді.
Коли Світлана дізналася про зникнення, вона не кричала. Вона просто скам’яніла. Її обличчя стало наче з білого мармуру. – Вона жива, – тихо сказала вона Петру. – Моє материнське серце б’ється, і її серце б’ється десь теж. Я це відчуваю.
Поліція відкрила справу. Світлини Софійки та Артемка були на кожному стовпі, у газетах, на телебаченні. Але дев’яності були часом хаосу. Кордони були прозорими, облік людей — недосконалим. Діти зникли безслідно, наче розчинилися у золотому літньому мареві.
Початок літа 1995 року видався особливим. Повітря було густим від пахощів липи, а небо — таким високим і чистим, що здавалося, ніби попереду лише світло. Світлана, молода жінка з втомленими, але добрими очима, вирішила, що цей час її маленька донечка Софійка має провести подалі від розпеченого асфальту та міської суєти.
Мати Світлани, Ганна Петрівна, мешкала у надзвичайно мальовничому містечку. Її старенька, але охайна хата стояла майже на самому березі великого прозорого озера, оточеного вербами. Це був справжній рай для чотирирічної дитини: свіже козяче молоко від сусідки, ягоди шовковиці, що фарбували губи в чорний колір, і безкраї грядки з хрумкими огірками.
– Мамо, ти дивися мені, щоб Софійка була під наглядом, – повчала донька матір, збираючи маленьку валізку.
– Вона ж у нас непосида. – Не хвилюйся, доцю, – усміхалася Ганна Петрівна, поправляючи хустку. – У мене тут спокій, як у Бога за пазухою. Озеро лагідне, сусіди рідні. Я її так відгодую на домашніх сирниках, що восени в садочку не впізнають.
Чоловік Світлани, Петро, працював тоді на двох роботах, намагаючись забезпечити сім’ю у непрості часи розбудови країни. Відпустка у них планувалася лише на жовтень, а залишати дитину влітку в душному дитячому садку було шкода. Тому рішення відвезти дівчинку до бабусі здавалося ідеальним.
Рано-вранці, коли перші промені сонця лише торкнулися верхівок дерев, Світлана поцілувала сплячу доньку в теплу маківку. – Мамо, я поїхала. Ти ж телефонуй, якщо щось… я відпрошуся, одразу примчу.
– Іди вже, на автобус запізнишся, – м’яко підштовхнула її мати. – Ми з сусідкою Галиною вже й пісочницю нову змайстрували. До неї онук Артемко приїхав, одноліток нашої Софійки. Будуть разом замки будувати.
Світлана сіла в автобус, і хоча дорога була знайомою, заснути не вдалося. У грудях оселився дивний холод, якась незрозуміла тривога, що ніби маленьке звірятко шкребло серце. «Це просто розлука, – заспокоювала вона себе. – Я просто вперше віддаю її на так довго».
Минув тиждень. Кожного вечора Світлана йшла до телефонної будки або намагалася додзвонитися з роботи. – Мамо, як там моя зірочка? – запитувала вона.
– Ой, Світланко, все добре! – бадьоро відповідала Ганна Петрівна. – Софійка з Артемком такі архітектори! Весь день у пісочниці, будують палаци для жабенят. Не переживай, дитина щаслива.
Того фатального четверга Ганна Петрівна вийшла на ганок, щоб покликати дітей на обід. Пахло смаженими кабачками та кропом. – Софійко! Артемку! Йдіть мити ручки! – гукнула вона в бік пісочниці. Відповіді не було. У пісочниці лежали покинуті відерця та пластикова лопатка, але дітей не було. Бабуся не одразу злякалася. «Мабуть, побігли до Галі у двір», – подумала вона.
– Галю! Моя Софійка не у вас? – крикнула вона через тин. Сусідка вийшла з хати, витираючи руки об фартух. – Ні, Ганно. Я думала, вони у тебе обідають. Артемко теж зник?
Протягом наступної години спокійне містечко перетворилося на розбурханий вулик. Жінки оббігали всі сусідні двори, зазирали в колодязі, кликали дітей так, що голоси зривалися на хрип. До пошуків долучилися чоловіки, сусіди, навіть місцевий дільничний.
Хтось припустив найстрашніше — озеро. Всі кинулися до берега. Там, на піску біля самої води, самотньо лежали маленькі рожеві сандалики Софійки та синя кепка Артемка.
Ганна Петрівна впала на коліна. Її крик розрізав тишу надвечір’я так, що птахи знялися з дерев. Кілька днів водолази обшукували дно. Шукали довго, ретельно, але озеро не віддало нічого. Жодної ознаки того, що діти були у воді.
Дільничний, літній чоловік з втомленими очима, прийшов до Ганни Петрівни через три дні. – Ганно, треба повідомити Світлану та Петра. – Я не можу… – шепотіла вона, дивлячись у порожнечу. – Як я скажу, що не вберегла єдине сонечко?
Але раптом з’явилася ниточка надії. Місцевий старий рибалка розповів, що бачив того дня на околиці селища незнайому світлу машину. Йому здалося, що всередині були діти, але він не надав тому значення. «Може, хтось із родичів забрав покатати», – думав він тоді.
Коли Світлана дізналася про зникнення, вона не кричала. Вона просто скам’яніла. Її обличчя стало наче з білого мармуру. – Вона жива, – тихо сказала вона Петру. – Моє материнське серце б’ється, і її серце б’ється десь теж. Я це відчуваю.
Поліція відкрила справу. Світлини Софійки та Артемка були на кожному стовпі, у газетах, на телебаченні. Але дев’яності були часом хаосу. Кордони були прозорими, облік людей — недосконалим. Діти зникли безслідно, наче розчинилися у золотому літньому мареві.
Минуло п’ять років. Гіркота втрати не зникла, вона просто стала частиною дихання. Світлана народила сина, якого назвали Миколою. Хлопчик став для сім’ї справжнім спасінням. Світлана і Петро оберігали його понад міру. Кожен його крок, кожна подряпина на коліні викликали у матері напад паніки.
Проте Микола виріс дивовижно самостійним та розсудливим. Він знав історію про свою старшу сестричку, хоча вдома про це намагалися говорити лише пошепки. Світлини Софійки стояли у закритому альбомі, але Світлана щовечора, коли всі засинали, діставала їх і розмовляла з донькою.
Після школи Микола здивував батьків: – Я не піду зараз до університету. Хочу спочатку знайти себе, попрацювати. – Колю, синку, освіта — це важливо, – благала Світлана. – Тебе ж до армії призвуть… – Відслужу, мамо. Я чоловік. Все буде добре.
Слова «все буде добре» викликали у Світлани сльози. Колись її мати теж так казала. Але Микола наполіг на своєму. Він отримав водійське посвідчення, попрацював на будівництві, а потім чесно пішов виконувати свій обов’язок перед державою.
Світлана дуже сумувала. Вона писала синові довгі листи, а коли з’явився мобільний зв’язок — телефонувала щовечора. Коли настав час відпустки і Микола мав приїхати додому, вона готувалася тиждень: пекла його улюблені пироги, готувала голубці, прибирала в хаті.
Але помітила — син приїхав іншим. Задумливим, збентеженим. – Сину, щось сталося? – запитала вона за вечерею. – Сталося, мамо. Я зустрів дівчину. Вона працює у медичній частині поруч із нашим підрозділом.
Світлана посміхнулася. Це було природно. – Це чудово, Колю. Яка вона? – Вона дивовижна. Знаєш, мамо, вона чимось схожа на тебе. Вона старша за мене на п’ять років, але я відчуваю, ніби ми знайомі вічність. Її звати Ольга.
Світлану наче струмом ударило. Ольга. Софійка… Софія та Ольга — такі схожі імена. А різниця у віці… Софійка теж була б зараз саме на стільки років старша за Миколу. – Оля? – прошепотіла вона, відчуваючи, як німіють пальці. – Миколо, покажи фото. У тебе ж є фото в телефоні?
Син дістав телефон. На екрані була дівчина у білому халаті. Світлана скрикнула і схопилася за серце. З екрана на неї дивилися її власні очі. Ті самі брови, той самий нахил голови. – Петро! – закричала вона чоловікові. – Ходи сюди! Це вона! Наша донечка знайшлася!
Петро, побачивши фото, теж зблід. Подібність була приголомшливою. Микола стояв розгублений, не знаючи, як реагувати на таку новину. Невже він закохався у власну сестру?
Було вирішено негайно зустрітися. Світлана і Петро вирушили до частини, де служив син. Оля погодилася на зустріч. Вона прийшла — спокійна, виважена, з сумною усмішкою.
Дівчина розповіла про свою долю. Вона виросла у чужому місті, в сім’ї, де її дуже любили. Її батько вже помер, а мати була важкохворою, прикутою до ліжка.
– Вибачте, пані Світлано, – м’яко сказала Оля, коли Світлана зі сльозами розповідала про події 1995 року. – Моя мама розповідала, що я народилася у них важко, довгоочікувано. Але документів з мого дитинства справді майже немає… пожежа була у них колись.
Світлана благала про тест ДНК. – Нам треба знати. Для Колі, для нас… для спокою. Оля погодилася. Для неї це теж було важливо, хоча вона до останнього не вірила в таку випадковість.
Тиждень очікування був довшим за ті п’ять років пошуків. Коли Петро приніс конверт з лабораторії, в хаті стояла мертва тиша. – Результат… негативний, – глухо промовив він. – Ймовірність спорідненості — нуль відсотків.
Світлана опустилася на стілець. Це була друга втрата доньки. Таке саме почуття порожнечі, як тоді на березі озера. Але Микола… Микола видихнув. Його наречена не була його сестрою.
Микола та Оля одружилися через рік після його демобілізації. Оля перевезла свою хвору маму ближче до нових родичів.
Світлана довго не могла звикнути до невістки. Кожного разу, коли дівчина заходила до кімнати, серце Світлани робило сальто. Але з часом вона зрозуміла — Бог не повернув їй Софійку, але Він надіслав їй втіху.
Оля стала для неї ближчою за рідну. Вона піклувалася про Світлану та Петра з такою ніжністю, ніби справді компенсувала всі ті роки відсутності. Світлана часто називає її «донечкою», і дівчина з радістю відгукується.
Проте щоліта Світлана та Петро їдуть до того самого містечка. Вони сідають на березі озера, де колись знайшли сандалики, і дивляться на воду. Вони все ще чекають. Бо надія — це те, що помирає останнім.
Доля розвела їх, але вона ж і дала сили жити далі, знаходячи любов у тих, хто поруч.
