Одного літнього дня ми з мамою приїхали до бабусі на дачу.
Це було місце мого дитинства, де кожна клумба та старий скрипучий паркан викликали теплі спогади.
Але цей візит став для мене випробуванням.
Поки мама і бабуся балакали на кухні, я помітила, як бабуся, прибираючи по обіді, витерла стіл звичайною ганчіркою.
Потім, на мій жах, тією ж ганчіркою вона почала “полірувати” ножі та виделки
Моє захоплення ідеальною чистотою бабусиної дачі миттю зникло. З того часу я почала уникати їжі в гостях.
“Мамо, ти бачила, що робить бабуся?”
– Прошепотіла я на вухо мамі, коли бабуся відійшла.
Мама тільки зітхнула: “Так, люба, я помітила.
Але це її будинок, і вона робить все по-своєму”.
Це мене не втішало.
“Але це ж не гігієнічно!” – обурювалася я.
Кожен візит до бабусі перетворювався для мене на випробування.
Я почала приносити з собою власні прилади та акуратно використовувати їх, намагаючись нікого не образити.
“Дорога, чому ти їси своєю вилкою?” – спитала одного разу бабуся, здивовано дивлячись на мене.
Я відчула себе у скрутному становищі, але вирішила, що час говорити відверто: “Бабусю, мені не подобається, як ти миєш посуд.
Мені здається, так неправильно”.
Бабуся подивилася на мене здивовано, потім усміхнулася. “Люба, я так робила все життя.
Але, якщо тобі це не подобається, я постараюся змінити свої звички”.
З того часу бабуся почала приділяти більше уваги гігієні на кухні.
А я зрозуміла, що важливо висловлювати свої побоювання та давати людям шанс змінитись.
Цей досвід навчив мене, що іноді варто ризикнути, аби покращити ситуацію.
КІНЕЦЬ.
