Анна зайшла до кабінету з тією особливою обережністю, яку напрацьовуєш за роки шлюбу з людиною, що завжди має рацію. Плечі трохи опущені, усмішка чергова, голос спокійний, але не надто впевнений — рівно настільки, щоб не здатися нахабною.
Кабінет директорки приватної стоматологічної клініки «Біла усмішка» містився на другому поверсі старого купецького будинку в центрі міста. Високі стелі, ліпнина, якій уже сто років кортіло реставрації, але ніхто так і не наважувався. На стіні — дипломи, на підвіконні — три однакові кактуси, а на столі… фотографія в сріблястій рамці.
Анна помітила її одразу. Не тому, що спеціально шукала. Просто погляд ковзнув по столу так само, як ковзає по кімнаті людина, яка боїться зачепитися за щось поглядом надто надовго.
На фотографії був Сашко. Її Сашко. Чоловік. Той самий, що щоранку цілує її в скроню й каже: «Не хвилюйся, усе буде добре», а потім їде на роботу на протилежний кінець міста. Той самий Сашко, який два місяці тому сказав, що його підвищили й тепер він «керує цілим напрямом», а вона тоді усміхнулася й подумала: «Головне, що йому подобається».
На фото він стояв, обіймаючи жінку років сорока п’яти. Обоє усміхалися так широко, що це виглядало майже професійно. У жінки були ідеальні зуби. Білі. Дуже білі. Ніби вона працювала в місці, де це є обов’язковою умовою трудового договору.
— Сідайте, Анно Сергіївно, — голос господині кабінету був низький, з легкою хрипотою, як у людини, що багато років курить тонкі сигарети.
Анна сіла. Ноги не одразу знайшли правильне положення під стільцем.
Жінка за столом представилася:
— Ірина Вікторівна Левіна. Головна лікарка й власниця. — Вона простягнула руку для потискання. Пальці довгі, нігті охайні, бежевий лак. На безіменному — тонка обручка, а поряд ще одна, масивніша, з великим каменем. — Ви ж на вакансію адміністратора?
— Так, — Анна кивнула. Голос вийшов тихішим, ніж їй хотілося. — У мене є досвід… п’ять років у реєстратурі міської поліклініки, потім два роки в приватній клініці…
Вона говорила механічно, ніби зачитувала завчений текст. Погляд знову впав на фотографію. Тепер вона бачила краще: Сашко був у тій самій синій сорочці, яку вона подарувала йому на день народження три роки тому. Сорочці, яку він потім перестав носити, бо «надто світла, швидко брудниться».
Ірина Вікторівна простежила за її поглядом. Усміхнулася — рівно настільки, щоб це не виглядало зловтішанням, але й не було випадковістю.
— Гарна пара, правда? — сказала вона, ледь нахиливши рамку в бік Анни, ніби пропонуючи роздивитися краще. — Це мій чоловік. Олександр Сергійович. Ми разом уже одинадцять років.
Анна відчула, як кров відливає від щік. Потім приливає назад. Потім знову відливає. Світ хитнувся, але не надто — рівно настільки, щоб можна було списати на хвилювання перед співбесідою.
— Ваш… чоловік? — перепитала вона тихо.
— Так. Він у нас відповідає за все, що стосується обладнання та постачання. Надзвичайно здібний організатор, — Ірина Вікторівна говорила про нього так, як зазвичай говорять про улюбленого пса чи дорогу річ: із гордістю та ледь помітною власницькою ноткою.
Анна мовчала. Секунд десять. А може, й усі п’ятнадцять. Потім із зусиллям промовила:
— У мене… чоловік теж Олександр Сергійович.
Ірина Вікторівна повільно підняла брову. Дуже плавно. Ніби хтось колись спеціально вчив її робити це красиво.
— Яке дивне співпадіння, — сказала вона і всміхнулася вже інакше. — Світ справді тісний.
Анна нічого не відповіла. Раптом вона зрозуміла, що не може пригадати, коли востаннє чоловік повертався додому після десятої вечора без пояснень. Не могла згадати, коли він востаннє питав, як минув її день. І зовсім не пам’ятала, коли вони востаннє разом сміялися з якоїсь дурниці.
— Вам зле? — запитала Ірина Вікторівна з тією удаваною турботою, яка зазвичай передує удару.
— Ні… просто… трохи душно.
— Я відчиню вікно.
Вона підвелася. Висока, впевнена, у бездоганно підігнаному білому медичному костюмі. Підійшла до вікна й відчинила стулку. До кабінету вірвався холодний жовтневий повітряний потік.
Анна дивилася їй у спину й думала: «Вона знає. Вона все знає. І запросила мене саме тому».
Коли Ірина Вікторівна повернулася до столу, усмішки на її обличчі вже не було.
— Знаєте, Анно Сергіївно… я бачила ваше резюме ще вчора. І прізвище мені здалося знайомим. Я вирішила: треба подивитися на вас наживо. Просто з цікавості.
Анна підвела очі. В погляді Ірини Вікторівни не було ані злості, ані злорадства. Лише втома. Дуже глибока, стара, виснажлива втома.
— Він казав мені, що в нього дружина за другим громадянством, бо раніше жив у Киргизстані й там одружився, а потім приїхав сюди разом із нею… — тихо продовжила вона. — Що шлюб формальний. Що ви разом лише зі звички. Що між вами давно нічого немає. Я повірила. Бо хотіла повірити.
Анна відчула, як у горлі підкотився клубок. Не сльози. Просто щільний, важкий ком.
— А я… — голос Анни затремтів, — я думала, що в нього просто багато роботи. Що він виснажений. Що ми просто… вигоріли. Я навіть не перевіряла. Жодного разу.
Вони мовчали. Дві жінки, яких один і той самий чоловік обманював рівно одинадцять років. Різними словами. Різними обіцянками. Різними фотографіями на різних столах.
— Я піду, — тихо сказала Анна.
— Куди?
— Додому. Заберу речі. І піду.
— А ви… залишитеся з ним?
Ірина Вікторівна коротко й гірко всміхнулася.
— Ні. Я сьогодні вранці подала на розлучення. Він поки що не знає. Але дізнається ввечері. Коли повернеться й побачить, що мої речі зникли.
Анна підвелася. Ноги здавалися ватяними.
— Дякую… напевно.
— Нема за що. Успіхів вам, Анно Сергіївно.
Вона вийшла з кабінету, не попрощавшись. Спустилася сходами, пройшла через хол, де вже чекали перші пацієнти. Ніхто не дивився на неї. Ніхто не знав, що щойно чийсь світ розсипався на уламки.
Надворі було холодно. Вона стояла біля входу й дивилася на машини, що проїжджали повз. Потім дістала телефон. Знайшла в обраному контакт «Саша чоловік». Натиснула виклик.
Він відповів після третього гудка.
— Алло? Аню, я на нараді, давай за годину?
— Ні, — спокійно сказала вона. — Не за годину. Зараз.
— Що сталося?
— Я була на співбесіді в «Білій усмішці».
Тиша. Довга. Дуже довга.
— Аню…
— Не треба нічого говорити.
Вона скинула виклик.
Потім набрала ще один номер. Той, який давно не набирала.
— Мамо, привіт. Можна я приїду до тебе на якийсь час?
Голос у слухавці здригнувся від несподіванки й одразу став теплим.
— Звичайно, доню. Звичайно. Приїжджай.
Анна постояла ще трохи. Потім пішла до машини. Заїхала до нотаріуса оформити документи на розлучення, а потім — додому.
Того ж вечора Олександр Сергійович повернувся додому. Двері були не замкнені. У передпокої стояли його кросівки. На кухонному столі лежала записка:
«Документи на розлучення в залі, на журнальному столику. Підписувати можна не одразу. Але краще підписати».
Він довго стояв у порожній квартирі. Потім підійшов до столу, де зазвичай стояла їхня спільна фотографія. Тепер там було порожньо.
А в цей час у маленькій квартирі на околиці міста Ірина Вікторівна сиділа на кухні й пила вино з великого келиха. Вона не плакала. Просто дивилася у вікно й думала про те, як дивно іноді складаються життя: один і той самий чоловік, одна й та сама брехня, дві різні жінки — і жодна з них не захотіла залишитися.
