На краю села стояла маленька стара хатина баби Мотрі. Всі люди її минали. Старалися звернути з дороги ще до її вулиці, навіть близько до неї ніхто не підходив.
Про Мотрю недобра слава в селі ходила, а все через Мирославу.
Мирослава була красунею і хорошою господинькою, але з бідної родини. Не було у неї ні батька, ні матері, виховувала її з малечку батькова тітка.
У тітки Мирославі жилося дуже непросто, у тої і без неї було п’ятеро своїх дітей, але найважча і найскладніша робота діставалася племінниці. В маленькій хатині було так багато людей, що ніде було яблуку впасти. Мирослава спала в коморі, на старому кожушкові, вкривалася покривалом.
Тому, коли її засватав єдиний син Мотрі, Мирослава сяяла від щастя, бо Василя вона щиро кохала.
В селі всі знали, що Мотря недобра жінка, але Мирослава не зважала зовсім на це, бо знала добре, що ставитиметься до матері свого чоловіка з величезною повагою та турботою.
Коли Мирослава переступила поріг свекрухи, вона відразу незлюбила її. Але дівчину це не засмучувало, вона тепер тішилася тому, що у них з чоловіком окрема кімната і їй не доведеться спати в коморі на підлозі.
І Мирослава щодуху взялася господарювати. Ранесенько вставала, бралася за господарство, готувала їсти, а під вечір лише з городу поверталася, щоб всім їсти приготувати.
Усі люди в селі бачили, яка у Василя гарна та працьовита дружина. Усі крім Мотрі, вона навіть недобре на невістку дивилася, хоча їла і сніданок, приготовлений Мирославою, і вечерю. Не вдалося невістці розтопити її холодну душу.
А потім народився в подружжя маленький синочок. Жінка думала, що мати зрадіє дитині, але та щодня лиш про те говорила, що він не схожий на її сина: у нього очі голубі, а у її сина чорні, і дарма, що сама Мирослава була голубоокою.
І так день за днем Мотря все говорила і говорила Василеві, щоб добре пригледівся до маленького хлопчика, бо вона знає, що він не їх роду. І таки вплинули материні розмови на Василя. Він став віддалятися від дружини і від сина. Як Мирослава не намагалася переконати чоловіка, що він помиляється, але їй це не вдалося. А коли не стало її бабусі, Мирослава перебралася в її хату, в сусіднє село, бо такої сім’ї більше не хотіла.
А через рік жінка вийшла там заміж. Люди говорять, що чоловік у неї добрий і працьовитий, а як синочка їх любить, то й годі казати, вже й донечку вони чекають.
Василь не міг більше жити з матір’ю в одній хаті, поїхав у Польщу з чоловіками з села на будову, грошей заробляти, відтоді ніхто про нього нічого не чув.
А Мирослава вже вдруге стала мамою. Така щаслива по селу ходить зі своїми діточками.
Таки зустріла вона свою щасливу долю, хоча важкою ціною. Але тепер у неї все добре, її люблять та цінують.