Батьки завжди стараються допомогти всіма силами своїм дітям, навіть якщо ті вже дорослі та мають власну сім’ю. Але це не стосується батьків мого чоловіка.
Діло в тому, що в нас з чоловіком троє маленьких дітей і ми живемо на орендованих квартирах. А у батьків чоловіка три квартири – в одній проживають, а дві інших, двокімнатну та трикімнатну здають. Я не розумію, чому вони не хочуть допомогти нам, якщо бачать як нам важко живеться. Всі наші гроші йдуть на оренду квартири, харчування та одяг, а щоб відкладати коштів не залишається.
Свекри могли б дати нам пожити в одній з квартир, але як я зрозуміла їм важливіші гроші та байдуже на те, в яких умовах проживають їх онуки. Чому я так вирішила? А тому що я вже натякала свекрусі як нам важко живеться, на що отримала відповідь:
-А не треба було так рано заводити дітей. Ви ж не мали свого житла коли ви одружились, от тепер і мучаєтесь.
Я була вражена до глибини душі. Я і так пізно мала першу дитину – аж в двадцять сім років. Це хіба рано? Треба було ще пізніше ? А якби я не змогла потім дітей мати? З віком все складніше.
Добре, якщо їй не шкода мене, то як е син та онуки? Їй на них байдуже чи як? Вони ж ні в чому не винні.
Нещодавно в нас виникла проблема – довелося знову змінювати квартиру. Переїзд перетворився на суцільний жах. А тим більше з маленькими дітьми. І тоді свекруха мені сказала:
-Для чого ви маєте стільки дітей, не маючи своєї квартири? Тепер вам важко ж! Була б лише одна дитина, ви б давно вже квартиру купили.
Як для чого? Ми з чоловіком завжди хотіли велику родину. Наші діти – це наша велика гордість та радість. Обов’язково, як тільки вони виростуть ми з чоловіком будемо в усьому їм допомагати. А не так як свекри.
Ось коли постаріють вони і їм буде потрібна допомога я їм допомагати не буду так як і вони не допомагають нам, адже вважають, що їх син має на все заробити сам.
