— Знаєш, а я ж завжди мріяла про власну квартиру, — усміхнулася я, дивлячись на ключі в його руках.
— А в мене власна квартира була завжди, — відповів він тією самою усмішкою, від якої тепер мене нудило.
Годинник показував 21:30. Я вже сотий раз перевірила телефон — жодного повідомлення від Сергія. Вечеря давно охолола, свічки догоріли, а вино, яке я відкрила дві години тому, втратило свій аромат. Як і наш шлюб.
Вхідні двері грюкнули так, що здригнулося скло в серванті. Сергій увалився до квартири, на ходу стягуючи краватку. Від нього пахло дорогими парфумами — але не тими, що я подарувала йому на річницю.
— Чому так пізно? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.
— А що, мені тепер звітувати? — він жбурнув портфель на диван. — Я, між іншим, працюю. Хтось же має забезпечувати наш побут.
Я прикусила губу. Шість років у великій компанії, три підвищення — і все одно для нього я була лише «домогосподаркою з претензіями на кар’єру».
— Я приготувала вечерю. Хотіла обговорити…
— Знаєш що, Аню? — перебив він мене. — Я втомився. Втомився від цих вічних претензій, від твого ниття про кар’єру, від цих дурнуватих вечерь при свічках. Ти ніби живеш у якомусь любовному романі.
Я завмерла. У горлі став клубок, але я не збиралася дарувати йому задоволення бачити мої сльози.
— Ти маєш рацію, — мій голос прозвучав несподівано твердо. — Я справді живу в романі. Тільки він виявився не любовним, а кримінальним. І ти в ньому — головний лиходій.
Він розсміявся, і цей сміх болів сильніше за будь-який ляпас.
Процес розлучення минув швидко, ніби Сергій готувався до нього заздалегідь. Квартира, яку ми облаштовували разом, у яку я вкладала не лише гроші, а й душу, дісталася йому. «Юридично вона моя», — сказав він так просто, ніби йшлося про старий светр.
Марина, моя найкраща подруга, допомогла знайти зйомну квартиру в сусідньому районі. Маленьку, але затишну. «Тимчасовий прихисток», — казала вона, а я кивала, намагаючись повірити.
— Знаєш, що найобразливіше? — запитала я Марину, розливаючи вино по келихах на своїй новій «тимчасовій» кухні. — Я ж насправді любила його. Не квартиру, не статус, не спосіб життя — його самого.
— А він любив себе, — Марина простягнула мені серветку. — І знаєш що? Пора й тобі навчитися цього мистецтва.
Я подивилася на своє відображення у вікні. Втомлена жінка з погаслим поглядом. Невже це я? Та сама Анна, яка в університеті мріяла підкорити світ?
— Ти маєш рацію, — я залпом допила вино. — Час учитися любити себе. І ще дещо.
— Що саме?
— Помсти, — усміхнулася я, і вперше за довгий час ця усмішка була щирою.
Місяць після розлучення я жила на автопілоті. Робота — дім — робота, безкінечні спроби не думати про минуле й придушити бажання перевірити соціальні мережі Сергія. Марина казала, що я схожа на зомбі з «Ходячих мерців», тільки в одязі. Напевно, вона мала рацію.
— Ти не можеш вічно ховатися в цій квартирі, — заявила вона одного вечора, буквально увірвавшись до мене з пляшкою вина і коробкою піци. — І ні, робота до півночі не вважається соціальним життям.
— Я не ховаюся, — заперечила я, закриваючи ноутбук. — Я… адаптуюся.
— Адаптуєшся? — Марина фиркнула, дістаючи з сумки два келихи. — Люба, ти не кораловий риф, щоб адаптуватися сто років. Ти пам’ятаєш, що в тебе за тиждень презентація нового проєкту?
Я застогнала. Звісно, я пам’ятала. Проєкт, над яким я працювала останні пів року, мав стати або моїм тріумфом, або повним провалом. І зважаючи на те, як складалося моє життя останнім часом, другий варіант здавався більш імовірним.
Ранок презентації почався з того, що я пролила каву на білу блузку. В інший час це вибило б мене з колії, але сьогодні я лише засміялася. Зрештою, що може бути гірше, ніж втратити чоловіка й квартиру?
— Анно Вікторівно, — гукнув мене Олексій Петрович, наш директор, коли я вже прямувала до конференц-зали. — Можна вас на хвилину?
Серце гепнулося кудись у район шлунка. Невже він хоче скасувати презентацію? Або, ще гірше, вже знає, що проєкт провальний?
— Я переглянув ваші матеріали вчора ввечері, — почав він, коли ми зайшли до його кабінету. — І маю для вас пропозицію.
Я приготувалася до найгіршого.
— Як ви дивитеся на те, щоб очолити новий підрозділ?
— Перепрошую, що? — я кліпнула, щиро впевнена, що мені почулося.
— Новий відділ стратегічного розвитку, — він усміхнувся. — Ваш проєкт — саме те, що зараз потрібно компанії. І зважаючи на те, як ви його підготували, ви саме та людина, яка здатна довести все до результату.
Я відкрила рота. Закрила. Знову відкрила.
— Але… хіба новий відділ не мав очолити Михайло Степанович?
— Мав, — кивнув Олексій Петрович. — Та він вирішив прийняти пропозицію конкурентів. І, знаєте, я цьому навіть радий. Ваш підхід значно цікавіший і сміливіший.
До кінця дня я все ще не могла повірити в реальність того, що відбувається. Презентація минула блискуче, договір про підвищення лежав у моїй сумці, а телефон розривався від привітань колег.
— Я ж тобі казала! — тріумфувала Марина з келихом шампанського в нашому улюбленому барі. — Ти завжди була розумнішою за них усіх, просто дозволяла тому дурневі затьмарювати твій світ.
— Не називай його так, — машинально відповіла я, а потім розсміялася. — Хоча знаєш… ти маєш рацію. Він і справді дурень: забрав у мене все, а потім ще й пішов.
— І що далі? — Марина підморгнула офіціантові, і перед нами з’явилася ще одна пляшка.
— Далі? — я замислилася. — Далі я куплю собі нову квартиру. Таку, яку хочу саме я, а не ту, що колись обрав Сергій. І знаєш що? Я повішу там рожеві штори. Так, буде іпотека, але з новою посадою я впораюся.
— Він же терпіти не міг рожевий!
— Саме тому! — я підняла келих. — За рожеві штори й нове життя!
Наступні пів року пролетіли, мов одна мить. Нова посада вимагала повної віддачі, але я ловила себе на тому, що насолоджуюся кожною хвилиною. Уперше я чітко відчувала: я на своєму місці.
Нова квартира (звісно ж, із рожевими шторами) поступово наповнювалася деталями, які робили її по-справжньому моєю. Жодних компромісів, жодних «а що скаже Сергій». Лише те, що подобається мені.
— Ти змінилася, — якось зауважила Марина за обідом, уважно дивлячись на мене. — І справа не лише в новій зачісці та одязі.
Вона мала рацію. Я справді стала іншою. Зникла та невпевнена жінка, яка постійно озиралася на чоловіка. Тепер я сама ухвалювала рішення — і сама ж відповідала за наслідки.
— Знаєш, що найсмішніше? — сказала я, розмішуючи цукор у каві. — Я йому вдячна.
— Кому? Сергію? — Марина ледь не вдавилася салатом.
— Так. Якби не його зрада, я ніколи б не дізналася, на що здатна. І далі жила б у його тіні, задовольняючись роллю «дружини успішного чоловіка».
Того дня, коли я почула новину, що перевернула все з ніг на голову, я саме поверталася з наради у генерального директора. Проходячи повз приймальню, я вловила уривок розмови:
— …так-так, із головного офісу вже підтвердили. Увесь відділ переходить під її керівництво.
Я сповільнила крок.
— Анна Вікторівна тепер ще й головну філію курируватиме? — здивувався хтось.
— Так, із першого числа. Уявляєш, яка відповідальність? Тридцять людей у підпорядкуванні.
Я усміхнулася. Тридцять людей — це справді серйозно. Але тепер я знала: я впораюся. З будь-чим.
— А ти знаєш, хто там працює? — продовжив голос. — Сергій Віталійович, її колишній чоловік.
Моя усмішка повільно перетворилася на хижу. О так, я чудово знала, хто там працює. І, здається, доля підготувала мені особливий подарунок.
Увечері я довго стояла перед дзеркалом, уважно вдивляючись у власне відображення. Дорогий костюм сидів бездоганно, нова стрижка робила мене молодшою, а в очах з’явився той самий блиск, який буває лише у переможців.
— Ну що ж, Сергію Віталійовичу, — прошепотіла я, — готовий зустрітися з новим керівником?
Телефон дзенькнув повідомленням від Марини:
«Чула новини! Які відчуття?»
Я швидко надрукувала відповідь:
«Пам’ятаєш, ти казала, що життя — найкращий сценарист? Схоже, воно щойно написало ідеальний фінал моєї історії».
«Фінал? — миттєво відповіла подруга. — Мені здається, все тільки починається!»
Перша зустріч із Сергієм у новій ролі мала відбутися на загальних зборах відділу. Я хвилювалася, мов перед першим побаченням. Дві години крутилася перед дзеркалом, тричі переробляла макіяж. Одягла улюблений сірий костюм, куплений колись на розпродажі — не найдорожчий, зате сидів ідеально. Взула ті самі туфлі зі старих часів. Пам’ятаю, як Сергій тоді розлютився: «Ти з глузду з’їхала? Це ж просто туфлі!» А для мене вони були чимось значно більшим — моєю маленькою перемогою.
Зловивши своє відображення у скляних дверях офісу, я ледь не розсміялася. Невже це справді я? Де та заплакана жінка, що спотикалася об коробки з речами, виходячи з його квартири? Її більше немає. Є інша — з рівною спиною та холодною впевненою усмішкою.
— Доброго ранку, колеги, — мій голос звучав спокійно й упевнено, коли я зайшла до зали.
Тридцять пар очей вп’ялися в мене. Тридцять перша — сірі очі Сергія — розширилася від шоку. Він зблід настільки різко, що я на мить подумала, чи не доведеться викликати швидку.
— Для тих, хто ще не в курсі, — я усміхнулася своєю «керівницькою» усмішкою, — я Анна Вікторівна, ваш новий керівник відділу. Упевнена, ми спрацюємося.
Після зборів Сергій намагався наздогнати мене в коридорі.
— Аню, зачекай! Це що, якийсь жарт?..
Я розвернулася, ледь піднявши брову:
— Сергію Віталійовичу, у вас є питання по роботі? Якщо ні — прошу мене не затримувати. За п’ятнадцять хвилин у мене зустріч із генеральним директором.
— Які, до біса, робочі питання?! — він різко схопив мене за лікоть. — Ти ж… ти ж була просто…
— Руку. Забрали. Негайно, — кожне слово прозвучало холодно й твердо. — І на майбутнє, Сергію Віталійовичу, рекомендую добирати вислови. Я можу розцінити це як порушення службової етики.
Він миттєво відсмикнув руку, ніби обпікся.
— Ти змінилася.
— Справді? — я зобразила щире здивування. — А на мою думку, я завжди була такою. Просто дехто волів цього не помічати.
Наступні тижні перетворилися на витончену гру в кішки-мишки. Сергій кидався від спроб налагодити контакт до спалахів роздратування. Я ж просто виконувала свою роботу — чітко, професійно й без жодних особистих симпатій.
— Сергію Віталійовичу, — зауважила я на одному з нарад, — ваш звіт за квартал… як би це м’якше сформулювати…
— Що з ним не так?! — огризнувся він. — Я завжди так робив звіти!
— Саме в цьому й проблема, — я легенько постукала ручкою по столу. — Ви готуєте їх так, як п’ять років тому. А світ давно пішов уперед. Переробіть із урахуванням нових метрик. Термін — до завтра.
— До завтра?! — він почервонів. — Це нереально! У мене квитки в театр із…
— Це вже ваші особисті труднощі, — знизала я плечима. — Робота — понад усе. Хіба не ви самі мене цього навчили?
Після наради до мене підійшла Ольга — його нова дівчина з сусіднього відділу.
— Анно Вікторівно, можна з вами поговорити?
Я кивнула, готуючись до неприємної розмови, але вона мене здивувала.
— Я хотіла подякувати вам.
— За що?
— За те, що відкрили мені очі на те, який він насправді, — вона сумно посміхнулася. — Я вчора з’їхала від нього.
За три місяці мого керівництва Сергій став лише тінню себе колишнього. Самовпевненість зникла, результати погіршувалися, а спроби тримати обличчя виглядали дедалі жалюгіднішими.
— Аню, нам треба поговорити, — наздогнав він мене після роботи біля парковки.
— Анна Вікторівна, — автоматично виправила я, дістаючи ключі від авто.
— Та до біса формальності! — він виглядав зламаним. — Я все зрозумів, чуєш? Я був ідіотом. Я не цінував тебе, твої амбіції, твій потенціал. Давай почнемо все з нуля?
Я завмерла. Скільки разів я уявляла цю мить? Скільки ночей чекала саме таких слів?
— Знаєш, що найсмішніше? — я повільно обернулася до нього. — Рік тому я б віддала все, щоб це почути. Але тепер… — я похитала головою. — Тепер я тобі вдячна.
— Вдячна? — він здивовано насупився.
— Так. Якби не ти, я б ніколи не зрозуміла власної цінності. Ніколи б не наважилася стати тією, ким стала. Ти зробив мені величезну послугу, Сергію.
— І що далі?
— А далі? — я сіла в автомобіль. — Тепер ти можеш написати заяву на звільнення. За власним бажанням, звісно. Я навіть надам тобі чудові рекомендації.
— Ти мені мстишся?
— Ні, — я завела двигун. — Я просто веду бізнес. А ти, на жаль, більше не відповідаєш новим стандартам компанії.
Увечері ми з Мариною сиділи на балконі моєї нової квартири. Захід сонця фарбував небо в рожеві тони — точнісінько під колір моїх штор.
— Знаєш, — задумливо мовила подруга, — коли ти рік тому говорила про помсту, я думала, що це просто злість.
— Так і було, — я зробила ковток вина. — Але з часом я зрозуміла дещо важливе.
— Що саме?
— Найкраща помста — це не зробити людині боляче. Найкраща помста — стати настільки сильною, щоб вона сама усвідомила, наскільки сильно помилилася.
Марина підняла келих:
— За сильних жінок!
— І за ідіотів, які допомагають нам відкрити власну силу, — додала я, усміхаючись.
Телефон дзенькнув — прийшло повідомлення про те, що заяву Сергія на звільнення затверджено. Я подивилася на захід сонця й подумала: іноді життя вигадує сюжети крутіші за будь-який сценарій. А інколи фінал однієї історії — це лише початок іншої, значно цікавішої.
Напишіть, будь ласка, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно.
