— Подивіться на нього — справжній орел! — Світлана Іванівна ледь торкнулася плеча Олега, ніби стираючи уявну порошинку. — Видно з першого погляду — чоловік породи.
Вона повільно окинула поглядом вітальню, зупинившись на панорамному вікні з краєвидом на нічне місто. В її очах не було захвату — радше обережне оцінювання, ніби вона підраховувала, скільки все це коштує і чому це не її.
Я мовчки помішувала соус у сотейнику. Кухня, поєднана з вітальнею, колись здавалася мені чудовим дизайнерським рішенням. Тепер я шкодувала. Присутність свекрухи відчувалася, мов щільний туман — дихати ставало важче.
— Мамо, ну досить, — Олег усміхнувся лагідно, але зупиняти її не став. Йому подобалося, коли його вихваляли. Особливо вона.
— А що такого? Я ж правду кажу. Такий чоловік, як ти, має мати опору. Простір для творчості. Щоб мріяв і творив, а не побутом переймався.
Її погляд знову ковзнув до мене. Він був гострий, мов лезо ножа.
Я поставила сотейник на підставку.
— В Олега все є для натхнення. Власний кабінет, сучасний комп’ютер.
— Залізо — то не головне, Аню, — махнула рукою Світлана Іванівна. — Я про душу, про атмосферу. Чоловік — як птах. Йому треба літати, а не сидіти в клітці, хай навіть золотій.
Олег покашляв і підійшов до мене, зазираючи через плече.
— Пахне фантастично. Ти в мене геній.
Він обійняв мене, і я відчула, як свекруха напружилася. Вона терпіти не могла нашої близькості — вважала її нещирою.
— До речі, люба, — Олег знизив голос до шепоту. — Мені б наступного тижня… на один проєкт. Небагато. Я потім поверну, ти ж знаєш.
Я кивнула, не дивлячись. Це був уже п’ятий «проєкт» за рік. Жоден не приніс прибутку. Лише витрати.
— Звісно.
— От бачите! — Світлана Іванівна плеснула в долоні, хоча навряд чи чула його слова. — Постійно він у тебе щось випрошує! Принижується!
Олег відступив.
— Мамо, це не приниження. Ми — сім’я.
— Сім’я — це коли чоловік утримує, а жінка береже вогнище! А у вас що?
Він, з його розумом, з його талантом, змушений сидіти вдома й вигадувати якісь «проєкти», бо йому не дають розправити крила!
Вона встала й підійшла до вікна, притиснувши долоню до скла.
— Я ще пам’ятаю, як йому пропонували керівну посаду в тій фірмі. Начальник відділу! А він відмовився. І я знаю, чому.
Вона різко розвернулася й уперлася в мене поглядом. Олег хотів щось сказати, але вона лише підняла руку.
— Це ти псуєш йому життя, — сказала вона тихо, але кожне слово врізалося в мозок. — Своєю турботою, своєю любов’ю ти його душиш. Поруч із тобою він стає кімнатною рослиною. А він — орел. Йому потрібне небо.
Олег мовчав. Дивився в підлогу. Я знала цей вираз. Він не просто мовчав — він погоджувався.
Я поглянула на її обличчя, сповнене праведного гніву. Подивилася на чоловіка, який не міг підвести на мене очей.
І тоді побачила його нові кросівки біля дверей. Лімітований випуск. Їхня ціна — дві мої зарплати дворічної давнини.
Я усміхнулася.
— Небо, кажете? — я дістала пляшку дорогого коньяку. — Орлу потрібне небо. Гарна думка. А за які кошти ваш орел злітатиме?
…
— Не забудь свої кросівки, орле, — тихо кинула я їм услід.
Двері зачинилися.
Я взяла телефон і набрала номер.
— Лєно, привіт. Пам’ятаєш, ти кликала в похід на вихідних? Я їду. Так, сама. Мені конче потрібне свіже повітря.
А як ви вважаєте, хто з них мав рацію? Напишіть свою думку в коментарях. Мені буде приємно.
