Рівно о пів на другу ночі стеля моєї спальні починала поводитися підозріло активно. Спершу долинав глухий гул, ніби десь далеко насувалася гроза, потім підключалися низькі частоти, і баси накочували такою хвилею, що кришталь у серванті починав дрібно й нервово дзеленчати під ритм ударних.
Мого сусіда зверху звали Віталій. Він був великим шанувальником «творчості», яка полягала в ретельному й нескінченному прослуховуванні дискографії Rammstein під сумнівне пиво й у будь-яку пору доби.
Я за характером людина неконфліктна. Працюю бухгалтеркою, сама виховую семирічного сина Мишка й понад усе мрію просто нормально спати. Але коли ти прокидаєшся з відчуттям, що Тілль Ліндеманн кричить «Du Hast» просто тобі у вухо, внутрішній пацифіст швидко здає позиції.
Уперше я піднялася до нього близько другої ночі — в халаті й домашніх капцях. Двері відчинив чоловік років тридцяти, розкуйовджений, із каламутним поглядом. Із квартири тягнуло сигаретним димом і важким роком.
— Віталію, майте совість, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Ніч надворі, мені завтра на роботу, дитині до школи.
— А що такого? — щиро здивувався він, спираючись на дверну коробку. — Я ж не голосно, апаратура нормальна, баси м’які.
— У мене люстра хитається, — відповіла я.
— Добре, зменшу, — буркнув він і грюкнув дверима.
Тиші вистачило рівно на десять хвилин. Потім усе повернулося на круги своя.
Наступного дня я вирішила діяти за правилами. Викликала поліцію. Наряд приїхав за півтори години, коли музичний марафон уже закінчився, а Віталій мирно хропів. Поліцейські лише розвели руками:
— Шуму немає, фіксувати нічого. Пишіть дільничному, він поговорить.
Дільничний справді прийшов, але тільки за тиждень.
— Поспілкувався я з ним, — повідомив він телефоном. — Пообіцяв бути тихіше, але ви ж розумієте, штрафи там символічні, йому байдуже.
І все тривало далі. Щоночі по моїх нервах бив один і той самий ритм: «бац-бац-бац». Я почала пити валер’янку, приходити на роботу з сірим обличчям і люто ненавидіти цей дім, цього Віталія й власне безсилля.
У дитини є здібності — їх треба розвивати
Ідея прийшла несподівано, у суботу вранці. Я сиділа на кухні з чашкою кави й дивилася на темні кола під очима сина. Мишко теж не висипався.
— Мамо, а можна я вчитимуся грати на скрипці? — раптом запитав він, гортаючи щось у телефоні.
Ви колись чули скрипку в руках початківця? Це не музика. Це звук, від якого хочеться негайно евакуюватися: високочастотний вереск, ніби рветься сама тканина реальності.
— Звісно, синочку, — сказала я й уперше за місяць усміхнулася по-справжньому хижо. — І інструмент ми купимо найкращий.
До музичного магазину ми пішли того ж дня. Продавець, інтелігентний літній чоловік, довго підбирав нам «четвертинку».
— У хлопчика є слух? — запитав він.
— У нього чудова мотивація, — відповіла я.
Паралельно я досконало вивчила регіональний «Закон про тишу». У будні шуміти дозволялося з восьмої ранку, у вихідні — трохи пізніше.
Віталій зазвичай затихав близько четвертої ранку. А о восьмій спав особливо міцно.
Понеділок. Ранок. Ми з Мишком стоїмо посеред кімнати.
— Давай, синочку, гаму до-мажор. Гучно. З виразом.
Те, що сталося далі, важко описати словами. Звук нагадував вереск кішки, якій притисли хвіст дверима, у поєднанні зі скреготом цвяха по склу. Скрипка, нічим не заглушена, ідеально резонувала в бетонних перекриттях, надсилаючи привіт просто в підлогу сусідові зверху.
Хвилин за десять згори щось із гуркотом упало. Ймовірно, сам Віталій. Ще за п’ять хвилин у батарею почали гупати. Ми не зупинилися — закон був на нашому боці.
О 08:20 пролунав дзвінок у двері. Я відчинила. На порозі стояв Віталій у майці й трусах, з червоними очима й обличчям людини, що пережила катастрофу.
— Ви що витворяєте?! — прохрипів він. — Восьма ранку! Люди сплять!
— Доброго ранку, Віталію! — бадьоро відповіла я. — Ми репетируємо. У Мишка талант, викладач сказав займатися щоранку перед школою. Мінімум годину.
— Ви знущаєтеся? У мене голова розколюється!
— Дивно, — здивувалася я. — Ми ж не голосно. До речі, як вам «Du Hast» цієї ночі? Мені здалося, баси трохи просідали.
Він подивився на мене, потім на Мишка, який стояв у коридорі зі скрипкою та смичком, мов маленький боєць.
— Ви спеціально?
— Це мистецтво, Віталію. Воно потребує жертв.
Мир через музику
Ми займалися рівно тиждень. Щоранку, рівно о восьмій. Уже на третій день нічні концерти зверху припинилися — Віталій сподівався, що якщо він поводитиметься тихо, ми теж закінчимо. Але навчальний процес, як відомо, переривати не можна.
У п’ятницю ввечері він спустився сам. Тверезий, у джинсах і сорочці.
— Слухай, сусідко, — втомлено сказав він. — Давай домовлятися. Я більше не можу. Цей писк у мене в голові навіть удень звучить.
— Я вас уважно слухаю, — сказала я й запросила його на кухню.
Я поклала на стіл аркуш паперу й ручку.
— Умови прості. Повна тиша після 22:00.
— А якщо гості? — спробував він торгуватися.
— А якщо в Мишка натхнення о сьомій ранку в неділю? — спокійно відповіла я.
Віталій помітно здригнувся.
— Гаразд. Після десятої — тиша. По руках. А скрипку… продасте?
— Ні, — сказала я. — Вона залишиться. Як гарантія дотримання домовленості. Лежатиме на шафі, заряджена й готова.
Ми підписали цей імпровізований «пакт про тишу». І він працює вже пів року. Щоправда, Мишко скрипку давно закинув — тепер захоплюється шахами.
У під’їзді стало тихо. Іноді ми з Віталієм вітаємося біля ліфта. Він дивиться на мого сина з острахом, а на мене — з повагою. Схоже, він зрозумів: тиха жінка-бухгалтерка з вихованою дитиною може бути значно страшнішою за будь-якого рокера-неформала.
