Я стояла біля входу до ресторану й чекала на Віктора. Ми майже два тижні переписувалися, він справляв враження нормального чоловіка: працює у службі таксі, давно розлучений, донька вже доросла. Він запропонував зустрітися в італійському ресторані в центрі Києва — сам обрав місце. Я прийшла трохи раніше, за п’ять хвилин до призначеного часу.
Продукти
Рівно о сьомій він з’явився — високий, трохи повний, у джинсах і сорочці. І що дивно — з ним ішов ще один чоловік, нижчий на зріст, у спортивній куртці. Віктор підійшов, привітався, простягнув руку:
— Привіт, Марино. А це Сашко, мій друг. Він буде з нами.
Я розгубилася:
— Добрий вечір… але ж ми домовлялися удвох?
Віктор усміхнувся, ніби все нормально:
— Ну так, але Сашко був поруч, я подумав — нехай посидить. Що мені одному з тобою нудьгувати?
Сашко простягнув руку:
— Та не переймайся, я ненадовго, просто посиджу й піду.
Я застигла, не знаючи, як реагувати. Можна було розвернутися й піти, але ніяковість не дозволила. Вирішила не рубати з плеча — хто зна, може, справді випадковість. Ми зайшли всередину, сіли за стіл. Чоловіки сіли поруч, а мене посадили навпроти.
Підійшов офіціант, приніс меню. Я почала обирати страву. Віктор одразу повернувся до друга:
— Сашко, давай велику піцу на двох. А ти, Марино, візьми щось собі.
Я підняла погляд:
— А можна й мені з вами піцу?
Віктор якось зам’явся:
— Можна… мабуть. Тільки ти багато їси? Ми з Сашком голодні, нам багато треба.
Я тихо закрила меню:
— Гаразд. Тоді я замовлю пасту.
Офіціант записав замовлення: величезна піца «Чотири сири», паста «Карбонара», два пива для чоловіків і сік для мене. Поки ми чекали, Віктор із Сашком розмовляли виключно між собою: про таксі, про машини, футбол. Я сиділа, іноді чемно усміхалася, але мене ніби не помічали. Сашко кілька разів ставив формальні питання, але Віктор поводився так, ніби я — просто фон.
Коли принесли їжу, чоловіки одразу накинулися на піцу. Я їла пасту, відчуття ніяковості наростало. Віктор голосно сміявся з жартів Сашка, запиваючи піцу пивом. Я доїла й поклала виделку. Вони все ще набивали рота. Потім замовили ще по келиху. Я дивилася у вікно й розуміла, що це найгірше побачення, яке тільки могло статися.
Коли нарешті все закінчилося, Віктор покликав офіціанта й попросив рахунок. Вийшло близько двох тисяч гривень. Віктор відкрив калькулятор у телефоні, щось підрахував і видав:
— Марино, давай порівну? По 700 на кожного. Так справедливо.
Я ледве стримала здивування:
— Тобто я маю платити за вашу піцу й ваше пиво?
Він кивнув цілком серйозно:
— Ми ж разом сиділи. Ну і що? Ти ж сучасна жінка, не зобов’язана чекати, що чоловік платить.
Сашко додав:
— Ну не будь жадібною, нам теж гроші рахувати треба.
Я взяла гаманець, поклала на стіл рівно п’ятсот — вартість моєї пасти й соку. Встала. Віктор схопив мене за руку:
— Ти куди? Ми ще не розрахувалися!
Я висмикнула руку:
— Я заплатила за себе. Решта — ваші клопоти.
І вийшла. Вони вибігли слідом, Віктор кричав, що я їх «підставила» й «обдурила». Я сіла в таксі й поїхала. Пізніше він надіслав довгий монолог про те, яка я егоїстична й зіпсувала їм вечір. Я заблокувала.
Через місяць я знову наважилася на зустріч із додатку. Познайомилася з Ігорем — йому п’ятдесят один, він юрист. Домовилися зустрітися в кав’ярні. Він виглядав солідно, прийшов вчасно. Ми замовили їжу — я салат і чай, він суп і компот.
Але коли принесли замовлення, він дістав із кишені… кишеньковий калькулятор. Справжній, пластиковий, старомодний. Поклав поруч із тарілкою. Я здивовано спитала:
— Це для чого?
Він спокійно, без збентеження:
— Щоб точно поділити рахунок. Я звик усе фіксувати.
Я подумала, що це жарт. Але коли принесли рахунок на 900 гривень, Ігор почав рахувати:
— Мій суп — 280, компот — 120. У тебе салат — 350, чай — 150. Хліб безкоштовний, але серветки платні — 30, ділимо навпіл. Ти маєш 515, я — 415. Але ти ще випила води з мого графина, додаємо десять.
Я слухала й не вірила власним вухам. Він серйозно рахував копійки. Я запропонувала:
— Може, просто навпіл?
Він похитав головою:
— Це нечесно. Я їв менше. Має бути справедливо.
Я поклала 525 і встала. Ігор здивувався:
— Вже йдеш?
— Так. І більше не продовжу спілкування.
— Чому?
— Бо не хочу стосунків із людиною, яка рахує серветки.
Я пішла, а ввечері він написав, що я «не ціную точність» і «розбещена».
Третє знайомство — Олег, п’ятдесят чотири, айтішник. Два тижні спілкування здавалися приємними, він був уважним і вихованим. Домовилися зустрітися в ресторані. Я прийшла вчасно, він запізнився хвилин на двадцять, пославшись на затори. Ми сіли, взяли меню.
Продукти
Офіціант спитав, що будемо замовляти. Я обрала теплий салат і чай. Олег сказав:
— Ти замовляй, а я поки подумаю.
Офіціант спитав у нього ще раз, і Олег спокійно відповів:
— Мені нічого. Я вдома вже поїв.
Я розгубилася:
— Тобто ти взагалі нічого не будеш брати?
Він кивнув:
— Ні. Я просто прийшов скласти тобі компанію. Їж спокійно.
Я почувалася настільки ніяково, що не могла нормально ковтати їжу. Він сидів навпроти, усміхався, розповідав про погоду. Я доїдала, ніби проходила випробування. Принесли рахунок — я оплатила. Вийшли надвір, він запропонував прогулятися. Я відмовилася. Він образився:
— Це через те, що я нічого не замовив? Я ж пояснив — наївся вдома, навіщо витрачатися?
Я відповіла:
— Тоді навіщо обирати ресторан?
Він знизав плечима:
— Атмосфера ж. Ресторан — це не обов’язково їжа.
На цьому наше спілкування закінчилося.
Пів року потому я зрозуміла, що більше не хочу ходити на побачення. Причина не лише у скупості. Проблема глибша — у ставленні до жінки. Ці чоловіки не бачать у жінці особистість. Для них вона — функція, супровідний елемент, «супутні витрати».
Вони вважають, що запрошення — це вже послуга. Жінка має сама приїхати, сама оплатити, сама розважити. А потім ще й вислуховувати претензії.
Мене вражало, що всі троє потім ображалися. Писали, що я «меркантильна» і «з завищеними вимогами». Хоча я не просила ані подарунків, ані дорогих страв, ані турботи. Я просила лише поваги: не тягти друзів на перше побачення, не рахувати копійки, не сидіти голодним навпроти, коли я змушена їсти сама.
Це називається базовою культурою. Але багато чоловіків за п’ятдесят впевнені, що раз вони дітей виростили й розлучилися, то тепер «нічого нікому не винні». Вони хочуть тепла й уваги, але вкладатися — ані морально, ані матеріально — не бажають. Їм потрібна жінка, яка просто присутня, але нічого не вимагає.
А та, що поважає себе, стає для них «занадто», «нахабною» й «жадібною»