— Прибери це негайно, поки гості не побачили.
Голос Белли прозвучав сухо, ніби вона струшувала невидимий пил з плеча.
— У мене тут пристойний дім, а не їдальня на вокзалі.
Я завмерла. Холодне скло салатниці ніби прилипло до пальців, зате обличчя спалахнуло.
Під шаром прозорої плівки лежала моя «Оселедець під шубою». Та сама, над якою я чаклувала з сьомої ранку.
Я акуратно різала кубики — так дрібно, як колись навчала бабуся. Сама збивала домашній соус, бо магазинний — це «хімія». Варила овочі, потім остуджувала їх на підвіконні…
— Белло, це ж традиція, — тихо сказала я. Голос чомусь став тонким і слабким. — Олег любить.
— Олег тепер стежить за здоров’ям, — відрізала золовка, навіть не глянувши на брата.
— А цей твій «майонезний жах» — просто удар по організму. У 2025 році сором таке на стіл ставити, Олено. Це неповага до себе.
Я подивилася на чоловіка.
Олег стояв біля вікна і дуже уважно розглядав гірлянду на сусідньому балконі. На його спині натяглася дорога сорочка, яку ми купили спеціально для цього вечора.
Я чекала. Однієї його фрази було б достатньо.
«Белло, припини»,
«Олена старалася»,
«Я це їстиму».
Хоч чогось.
Але Олег мовчав.
А ж дзвіночки були й раніше. Просто я, як і багато хто, воліла їх не помічати. Знаєте це відчуття, коли легше проковтнути образу, ніж псувати стосунки в родині?
Ми приїхали до золовки за дві години до бою курантів.
Квартира Белли нагадувала сучасний офіс: стерильно-білі стіни, метал, скло, жодної зайвої деталі. Навіть ялинка була якась «дизайнерська» — з прозорого пластику, і пахла не хвоєю, а дорогим ароматом для дому.
— Взуття в шафу, — скомандувала Белла замість привітання.
Вона була в обтислій сукні кольору «припудрена троянда», що підкреслювала кожен м’яз її тренованого тіла.
— І, Олено, благаю, не став сумку на пуф — там делікатна оббивка.
Я слухняно поставила сумку на підлогу.
Погляд впав на мої руки: на вказівному пальці, попри лимонний сік, залишилася крихітна рожева плямка від буряка. У цій сяючій білизні вона виглядала чужорідною. Я поспіхом сховала руку в кишеню.
— Проходьте, — Белла кивнула в бік вітальні. — Стіл майже накритий. У нас сьогодні кейтеринг із ресторану високої кухні. Жодної важкості — лише користь.
На величезному скляному столі самотньо стояли тарілки з чимось зеленим і мікроскопічним.
Рукола, кіноа, прозорі скибки риби, схожі на пелюстки. Жодного шматка хліба. Це був стіл не для радості, а для красивого фото.
— Я принесла трохи свого, — я дістала салатницю, почуваючись винною школяркою. — Домашнє.
Саме тоді це й сталося.
Белла підійшла ближче. Її ніздрі зневажливо здригнулися, вловивши запах овочів, що пробивався навіть крізь плівку.
— Дай сюди.
Вона буквально вихопила важкий посуд із моїх рук.
Я думала, вона віднесе його на кухню. Поставить у холодильник. Сховає, щоб «не ганьбитися» перед своїми модними друзями.
Але Белла підійшла до сенсорного смітника. Кришка безшумно від’їхала вбік.
— Ні… — видихнула я.
Золовка перевернула салатницю.
Глухий, вологий звук падіння їжі на пластикове дно пролунав у тиші квартири голосніше за будь-який крик.
П’ять годин моєї праці. Моє старання. Моє бажання зробити чоловікові приємно. Усе це перетворилося на безформну масу поверх кавових капсул.
— Посуд потім помиєш і забереш, — кинула вона, ставлячи порожню, забруднену рожевим соусом миску на мармурову стільницю. — Ми таке не їмо. І тобі не раджу. У п’ятдесят років уже пора думати про фігуру.
У кімнаті зависла дзвінка тиша. Чутно було лише, як гуде зволожувач повітря.
Я подивилася на Олега.
Він обернувся від вікна.
В його очах я побачила не гнів і не бажання захистити, а… розгубленість. Він боявся, що я зараз влаштую сцену й зіпсую вечір його сестрі.
— Ну, Оленко, — мовив він, винувато усміхаючись і тягнучись до канапки з пророщеною пшеницею. — Ти ж знаєш, вони фанати правильного харчування. Не ображайся. Давай не будемо нагнітати, свято ж. Белла просто дбає про нас.
Він узяв келих і простягнув мені:
— Випий, видихни. Салат — це дрібниця.
Усередині мене щось клацнуло. Тихо, майже непомітно. Так ламається тонка, але важлива опора, на якій тримався весь дім.
Я подивилася на свої руки. На ту саму рожеву плямку.
— Дрібниця, кажеш? — перепитала я дуже спокійно.
Олег полегшено зітхнув, вирішивши, що буря минула.
— Звісно. Сідай, зараз гаряче принесуть. Там качка в апельсинах, без жиру, за особливою технологією.
Він щойно зрадив мене.
Не з іншою жінкою, не таємно, а тут — біля смітника. Він дозволив витерти об мене ноги заради комфорту сестри, заради цієї стерильної, холодної «правильності».
Я подивилася на порожню салатницю з розмазаними слідами соусу. Потім — на чоловіка, який уже люб’язно підсував стілець Беллі.
Якщо ви колись відчували, як усередині зникає прив’язаність — ви мене зрозумієте. Це не страшно. Просто стає дуже холодно й дуже ясно.
— Ні, Олег, — сказала я. — Качку ви їстимете самі.
Я розвернулася й пішла до передпокою.
— Куди ти? Олено, не починай! До Нового року сорок хвилин!
Його голос долетів до мене вже біля вішалки. У ньому було роздратування, змішане з тривогою. Не тому, що я йду, а тому, що це «незручно».
— Я й не починаю, — спокійно сказала я, надягаючи пальто й застібаючи ґудзики. Знизу вгору. Раз. Два. Три. Руки слухалися ідеально. — Я просто не хочу псувати вам апетит своїм виглядом. І своїм салатом.
— Та перестань через дурницю! — він вискочив у коридор, тримаючи в руці надкушене стебло селери. — Повернися, це ж дитячий садок! Як ти поїдеш? Таксі зараз коштує як літак, та й не викличеш!
Я мовчки взяла сумку з підлоги — з того самого місця, куди мені наказали її поставити — і відчинила двері.
— З наступаючим, Олег.
Двері за мною зачинилися м’яко, з дорогим, глухим звуком.
Вниз сходами
Ліфт я викликати не стала. Мені потрібен був рух. Потрібно було відчути, що я керую своїм тілом, а не стою манекеном під чужі команди.
Я пішла пішки з десятого поверху. Каблуки гулко стукали по плитці елітного під’їзду.
З кожним прольотом ставало легше.
Дев’ятий — образа підступає до горла.
Сьомий — злість. Як він міг? Двадцять три роки шлюбу!
П’ятий — дихання вирівнюється.
Третій — порожнеча.
Перший — свобода.
Я штовхнула важкі скляні двері й вийшла в морозну ніч.
Повітря пахло снігом і далекими феєрверками. На годиннику було 23:40. Вулиця порожня, лише поодинокі вікна миготіли різнокольоровими вогнями. Усі вже сиділи за столами, слухали привітання й загадували бажання.
А я стояла одна посеред засніженого двору в нових чоботях.
І знаєте що? Мені було добре. Вперше за багато років мені не потрібно було стежити, чи поклав Олег собі добавку, чи не нудьгують гості, чи чиста скатертина.
На розі будинку світилася вивіска цілодобового магазину — єдиного місця, де була якась життя. Я зайшла всередину. Тепло вдарило в обличчя.
Охоронець, що нудьгував біля моніторів, здивовано подивився на мене. Святково вбрана жінка з макіяжем і на самоті за п’ятнадцять хвилин до Нового року — видовище, мабуть, незвичне.
Я підійшла до прилавків.
Салатів, звісно, вже не було. Полиці з готовою їжею були виметені вщент. Лежали лише упаковки з листям салату — такими самими, якими зараз давився Олег. Я всміхнулася й пройшла повз.
У хлібному відділі залишився один-єдиний французький багет. Ще м’який. Я взяла його.
Потім підійшла до рибної вітрини.
— Дівчино, — покликала я сонну продавчиню. — Дайте мені, будь ласка, баночку ікри. Оту, найкращу. І маленьку пляшку води, без газу.
— Одну? — перепитала вона, пробиваючи чек.
— Так. Одну. Для себе.
Свято для однієї
Я не поїхала додому. Квартира була на іншому кінці міста, а таксі й справді коштувало безглузді гроші. Я знайшла лавку в сквері неподалік, просто під ліхтарем. Змахнула сніг рукавицею, постелила на дошки пакет із магазину й сіла.
Навколо було тихо-тихо. Лише сніг рипів під ногами рідкісних перехожих, які поспішали в гості.
Я відламала хрумку скоринку багета. Металеве кільце на банці ікри клацнуло. Я намазала ікру прямо на хліб — щедро, не шкодуючи. Так, як ніколи не робила вдома: там усе найкраще завжди береглося для чоловіка або дітей.
Десь удалині почали бити куранти. Я чула їхнє відлуння, що розліталося дворами.
Я відкусила бутерброд. Солоний смак ікри змішався з солодкістю свіжого хліба. Це було смачніше за всі складні страви, які я готувала роками.
Телефон у кишені вібрував без упину. «Олег» світився на екрані. Раз. Другий. П’ятий.
Потім прийшло повідомлення:
«Ти поводишся дивно. Мати дзвонила, питає, де ти. Що я їм скажу? Повернися негайно, перестань мене ганьбити».
Не «пробач». Не «я хвилююся». А «перестань мене ганьбити».
Я подивилася на екран.
Втомлена немолода жінка, яку щойно зробили винною? Ні.
Жінка, яка щойно обрала себе.
Я натиснула блокування і вимкнула телефон зовсім.
Перший залп салюту розкрасив небо просто над моєю головою. Зелені, червоні, золоті вогні осипалися вниз, освітлюючи мій самотній бенкет. Мені було прохолодно, але всередині розгоралось спокійне, тверде відчуття.
Я раптом зрозуміла просту річ.
Салат у смітнику був не про їжу. Це був тест. Тест на те, хто я в цій родині — кохана дружина чи зручна прислуга, яка має мовчки терпіти, аби «не псувати картинку».
Я цей тест склала. А Олег — ні.
Завтра я повернуся додому. Спокійно зберу речі, поки він спатиме після своєї «корисної» вечірки. Ми все обговоримо. Я знаю закони, я знаю свої права на квартиру. І я більше ніколи — чуєте, ніколи — не дозволю комусь вирішувати, що мені їсти, що говорити і коли йти.
Я доїла бутерброд, струсила крихти з пальта й усміхнулася салюту.
Краще їсти хліб на зимовій лавці на самоті, ніж сидіти за розкішним столом з тими, хто тебе не цінує.
З Новим роком мене.
З новим життям.
