Коли моя донька Аня попросила пустити їх із Денисом пожити «пару місяців», я погодилася. Денис (двадцять три роки) здавався серйозним хлопцем: шукав роботу, планував стартап. Ми з чоловіком вирішили допомогти молодим накопичити на оренду. Умова була одна: дотримуватися чистоти й не сідати нам на шию.
Перші два тижні минули тихо. А потім почалося побутове захоплення. Денис, який так і не знайшов роботи, цілими днями лежав на дивані у вітальні перед телевізором. Коли я поверталася з роботи, мене зустрічала гора немитого посуду й стійкий запах дешевих цигарок на балконі (хоча ми просили не курити в квартирі).
Але останньою краплею стала ситуація в п’ятницю. У мого чоловіка був ювілей — п’ятдесят років. Ми не планували пишного святкування, але я купила дорогі стейки з мармурової яловичини та пляшку доброго вина. Хотіла влаштувати романтичну вечерю, коли він повернеться зі зміни. Я замаринувала м’ясо зранку й залишила в холодильнику, суворо попередивши доньку: «Аню, це татові на вечір. Не чіпайте».
Я повернулася додому о шостій. На кухні пахло смаженим м’ясом. За столом сидів Денис. Перед ним стояла порожня тарілка, забруднена жиром, і келих із залишками того самого вина. Він сито зітхав, витираючи рот серветкою. Аня стояла біля плити, дожарюючи останній шматок.
— О, мамо, привіт! — весело сказала вона. — А ми тут зголодніли. Дениско весь день резюме розсилав, утомився.
Я відкрила холодильник. Порожньо. Ні стейків, ні вина.
— Аню, — мій голос тремтів від люті. — Я ж просила. Це було татові на ювілей.
— Та годі вам! — встряв Денис, розвалившись на стільці. — М’ясо як м’ясо, навіть жорсткувате. Павло Андрійович не образиться, ми йому пельменів зваримо. Ми ж сім’я, чого ділити?
Я подивилася на доньку.
— Ти згодувала йому татову святкову вечерю? Ти знала, що в батька свято?
— Мамо, ну не починай, — Аня закотила очі. — Він чоловік, йому потрібно м’ясо! А татові шкідливе смажене. І взагалі, ви що, для рідних людей шматка пошкодували? Які ж ви дріб’язкові.
У цей момент я побачила не доньку й її хлопця. Я побачила двох паразитів, які не просто їдять мою їжу, а й зневажають мене в моєму ж домі.
— Дріб’язкові, кажеш? — перепитала я.
— Ну так. Через їжу скандал влаштовувати… — буркнув Денис, наливаючи собі залишки вина.
Я мовчки пройшла до їхньої кімнати. Дістала з антресолі два великі чемодани. Відкрила шафу й почала методично викидати їхні речі на підлогу.
— Мамо, ти що?! — Аня прибігла на шум, за нею приплентався Денис із виделкою в руці.
— Забирайтеся, — спокійно сказала я, кидаючи куртку Дениса в купу. — У вас десять хвилин.
— Куди? На ніч дивлячись? — завищала донька. — Ти не маєш права! Я тут прописана!
— Ти — так. А твій «чоловік» — ні. Якщо він такий мужик, нехай забезпечить тобі нічліг і стейки. Час пішов.
Вони пішли за пів години, гучно грюкнувши дверима й проклинаючи «жадібних батьків».
Чоловік прийшов за годину. Ми зварили пельмені, відкрили прихований коньяк і вперше за місяць спокійно поговорили в тиші. Аня дзвонила через тиждень, просилася назад. Я сказала, що прийму її, але тільки одну. Та вона обрала гордість і життя в гуртожитку з Денисом. Кажуть, стейки там не подають.
Ця історія не про їжу. Вона про грубе порушення ієрархії та відсутність меж.
А ви б вигнали доньку з хлопцем на вулицю чи обмежилися скандалом і виховною розмовою?
