— Ти хочеш, щоб ми з голоду померли? — почала голосити мати.
Тому просто не переставала вражати така нахабність.
— Це ваш борг, а не мій.
— Але ж ми одна сім’я!
Дівчина навіть злякалася, бо раніше не бачила матір у такому стані.
Тому завжди виховували так, що вона всім і все винна. Спочатку має допомогти іншим, а вже потім — собі.
Не дивно, що в її оточенні завжди знаходилися люди, які безсоромно користувалися її добротою. І якби справа була лише в псевдодрузях, від яких відносно легко вдалося відмежуватися…
— Томочко, я знаю, що ти сьогодні зарплату отримала. Перекинь нам, будь ласка, — знову почала просити мати.
Так тривало вже пів року. Рівно з того моменту, як батька скоротили. Шукати роботу він, вочевидь, особливо не хотів.
Казав, що немає підхожих варіантів. Насправді ж Тома чудово розуміла — він просто хотів відпочити. Хоча до пенсії ще було три роки.
Батькам значно простіше було тягнути гроші з дорослої 32-річної доньки. Причому не лише на себе, а й на утримання молодшої сестри-школярки.
Тому вся ця ситуація дуже напружувала, але відмовити вона не могла. Так уже її виховали.
— Так, звісно, зараз перекину.
— Тільки цього разу треба на п’ять тисяч більше.
— Чому? — здивувалася дівчина.
— Бо Катрусі курточку треба купити. Стара вже зовсім зносилася. Ти ж не змусиш дитину мерзнути.
— Звісно, ні.
— Тоді чекаю.
На цьому розмова зазвичай швидко закінчувалася. Мати дуже рідко питала, як у Томи справи. Батько з нею майже не спілкувався. Та й у неї особливого бажання не було через його нестерпний характер.
А от сестричку вона дуже любила. Постійно балувала її різними смаколиками й подарунками.
Та мати стверджувала, що сама знає, що потрібно дитині, й просила давати гроші.
Пощастило, що Тома жила в окремій квартирі, яка дісталася їй від прабабусі.
Щоб мати гідну зарплату, паралельно з основною роботою Тома підробляла на фрилансі й брала проєкти. Мати про це не знала.
В один період із проєктами стало сутужно, і грошей ледь вистачало. Людмилу Олексіївну (її матір) ця ситуація почала обурювати.
— Тома, перестань скупитися, чому ти не даєш нам грошей?
— Я ж нещодавно вам давала.
— Знаю, але батькові нові черевики потрібні. А в мене пальто порвалося. У чому нам тепер ходити? Холоди вже скоро настануть, — не вгамовувалася мати.
Тома не знала, як тактовно відмовити, і довелося сказати правду.
— Зрозуміло. Значить, на цій посаді в тебе зарплата так собі.
— Тому я й підробляю, мам, — спробувала виправдатися Тома.
Але Людмила Олексіївна все вже продумала й вирішила за неї.
— Тоді давай я поговорю зі своєю подругою Зінаїдою Михайлівною. Вона тебе швидко влаштує на фабрику. Там добре платять.
— Мам, я не хочу туди.
— Не хоче вона… А гроші нам потрібні!
— Я щось придумаю.
З того часу Тома почала опрацьовувати різні варіанти, але великих проєктів так і не було. А дрібні давали стільки, що ледь вистачало сплатити комунальні.
Згодом вона прийшла до батьків і принесла їм продуктів.
— Томо, ти вирішила питання? — цього разу спитав уже батько.
— У процесі.
— У процесі вона. Скільки нам ще чекати? Он у Зінаїди Михайлівни вже довелося гроші позичати. Давай швидше щось думай.
— А що тут думати. Я вже все за вас давно придумала, — заявила мати.
Ця фраза дуже налякала Тому, але було цікаво, що саме вона має на увазі.
— Ти, Томко, переїжджаєш до нас цими вихідними. А твою квартиру ми почнемо здавати.
— У якому сенсі? — здивувалася донька.
— У прямому! Що тут незрозумілого. Щомісяця в нас буде пасивний дохід. І тобі не доведеться перепрацьовувати. А то ти вже, мабуть, і спати нормально перестала.
Що правда, то правда. Останнім часом Тома справді дуже мало спала й багато працювала, щоб прогодувати себе й свою сім’ю.
Звісно, їй було незвично в такому віці жити з батьками. Але куди подітися? Особливого вибору не було.
У квартиру пустили квартирантів. Оплату до останньої копійки Людмила Олексіївна забирала собі.
Минуло пів року.
Грошей знову почало бракувати. І сталося те, чого Тома ніяк не очікувала.
— Томо, загалом нам терміново потрібні гроші.
— У сенсі? Ви ж отримуєте за мою квартиру.
— Ну так. Але тут така справа… Загалом, ми батькові машину купили, тому довелося позичити в Зінаїди Михайлівни.
Тома була в шоці від марнотратства батьків. І від того, що вони навіть не порадилися з нею, а просто поставили перед фактом.
— Ви з глузду з’їхали?
— А ну, цить! Ти як із батьками розмовляєш? Ми тобі не вуличні малі, щоб так спілкуватися. Ми знаємо, що робимо, — почав обурюватися батько.
— Авжеж… Ви взяли борг у людини і, мабуть, не подумали, що його доведеться повертати!
Тома вже розлютилася й хотіла вийти з кімнати, але мати перегородила їй шлях.
— Чому ж не подумали? Усе логічно. Зінаїді Михайлівні й досі потрібен працівник на фабрику. І не хто-небудь, а особистий помічник.
— І що?
— Ти й підеш працювати. Заодно й відпрацюєш наш борг.
— Не піду! — уперше в житті відмовила Тома.
— Ти хочеш, щоб ми з голоду померли? — знову почала голосити мати.
Тому просто не переставала вражати така нахабність.
— Це ваш борг, а не мій.
— Але ж ми одна сім’я!
— Сім’я? Мене ви навіть не спитали, коли брали гроші в борг. Тож розплачуйтеся як хочете. Сьогодні ж я повертаюся у свою квартиру.
Тома вже почала збирати речі, але батько їй дещо нагадав.
— У свою? А ти не забула, що наполовину це моя квартира?
— Прабабуся заповіла її мені!
— Документально підтвердиш?
Тома розуміла, що опинилася у безвихідній ситуації. Прабабуся справді хотіла, щоб квартира дісталася їй. Але потім батько вирішив не відмовлятися від права власності на частку.
У підсумку їх чекала поділка квартири, а жити десь потрібно було. Довелося залишитися на умовах, які озвучили батьки.
— От і чудово. Завтра ж звільняєшся зі своєї роботи й за два тижні приступаєш до нової. Зараз потішу Зінаїду Михайлівну.
Тома дуже не хотіла йти з попереднього місця роботи. Тим паче, що з проєктами все тільки-но налагодилося. А тут доведеться все кинути й іти в зовсім незнайому сферу діяльності.
Дівчина дуже переживала. Та все виявилося зовсім не так погано, як вона думала.
Зінаїда Михайлівна виявилася цілком адекватною й розуміючою жінкою. Чудова керівниця, яка ставилася до підлеглих із великою повагою.
До того ж у помічники вона закріпила за Томою Микиту. Вони швидко подружилися. А вже за місяць між ними закрутився роман.
Звісно ж, мати дізналася про це від тієї ж подруги й дуже обурювалася. Вона прекрасно розуміла, що саме цей Микита колись зробить Томі пропозицію. А з розповідей Зінаїди Михайлівни все до цього йшло.
Людмила Олексіївна всіляко намагалася налаштувати доньку проти її ж хлопця. Тома не розуміла, чому мати так категорично налаштована, доки випадково не підслухала розмову батьків.
— Чого ти до хлопця причепилася? — питав батько.
— Невже ти не розумієш: вийде Томка заміж, квартиру поділить — і все. Знову ми без грошей залишимося. Чи ти на роботу зібрався?
— Я що, дурень? До пенсії рукою подати.
— А машину ти чим заправлятимеш?
— Не знаю…
— От саме! Де ми ще таку дойну корову знайдемо?
— На пасовищі, мабуть, — втрутилася в розмову Тома.
Мати аж остовпіла від її появи. Вочевидь, не очікувала, що сьогодні в доньки скорочений день і вона повернеться з роботи раніше.
— Гарна ідея, мам, — розміняти квартиру. Я просто сьогодні ж займусь цим питанням. От тільки речі зберу.
Людмила Олексіївна намагалася знайти виправдання своїм словам, але вони вже були зайві. Тома все прекрасно чула на власні вуха.
Звісно, і раніше вона все розуміла. Але вважала себе зобов’язаною батькам. І зовсім не думала, що рідна мати вважатиме її не донькою, а лише дойною коровою. Болісно, та подітися нікуди. Треба приймати реальність такою, яка вона є.
У підсумку Тома переїхала до Микити. Тим часом вирішувалося квартирне питання. Згодом пара одружилася. Нарешті в Томи почалося життя, у якому можна жити для себе, а не виконувати чужі бажання, мов золота рибка. Або, як її назвала рідна мати, — дойна корова.