— Останню копійку віддам своїй матері, якщо треба. Тещі допомагай сама. Я не зобов’язаний її утримувати, — відрізав Сергій без жодного жалю.
От тільки на одні декретні особливо не розженешся. А в нахабної свекрухи апетити продовжували зростати.
Подружнє життя Віолетти й Сергія складно було назвати ідеальним. Сварок у ньому вистачало. Особливо після виходу в декрет. Народився Костик — і все стало значно складніше.
Постійна втома й недосипання — це ще пів біди. По суті, явище тимчасове. А от свекруха — це вже було постійно.
Тамари Вікторівни в їхньому житті було занадто багато. Ні, вона не лізла зі своїм статутом, як це роблять багато свекрух. Але й спокійно жити не давала, бо була готова витягнути останню копійку.
Лише висмоктавши всі фінанси, вона заспокоювалася й відставала. Рівно до наступної зарплати. Бо за розкладом обривала синові телефон і наполегливо вимагала допомоги.
Віолетту такий розклад ніколи не влаштовував. Раніше це було не так відчутно, адже вона сама працювала на престижній посаді. Грошей вистачало на все, і навіть вдавалося відкладати на відпочинок.
Але тепер ситуація змінилася. Життя на одну зарплату — зовсім інша розмова. Свекруха мала б це розуміти, але, на жаль. А чоловік — туди ж.
— Вона моя мати, і я буду їй допомагати! Хочеш ти цього чи ні — це моє рішення!
— Дивно, але допомагати тещі в тебе такого запалу немає. Нагадати, хто нам частіше допомагає? — не вгамовувалася Віолетта під час чергової неприємної розмови.
— Не починай!
— А з якого це дива? Ні, ти послухай! Чомусь із дитиною сидить тільки моя мама. Продукти передає теж вона. У поліклініку допомогти сходити — знову моя мама перша. А твоя навіть пальцем не поворухнула.
— Припини, я сказав!
— Зате як зарплата приходить, то вона перша тобі дзвонить і починає випрошувати! — не вгавала Віолетта.
— Останню копійку віддам своїй матері, якщо треба. Тещі допомагай сама. Я не зобов’язаний її утримувати, — відрізав Сергій без жодного жалю.
От тільки на одні декретні особливо не розгуляєшся. А в нахабної свекрухи апетити продовжували рости.
— Так, з такою нахабністю твоя мати далеко піде!
— Досить! — закричав Сергій і грюкнув дверима.
Такі розмови стали вже «традицією» в їхній родині. Особливо тоді, коли ось-ось мали перерахувати зарплату.
Віолетта щиро не розуміла такого ставлення. Чому він виділяє свекруху? Тобто їй допомога потрібна, а моя мати якось переб’ється? Так виходить?
Ця думка ніяк не вкладалася їй у голові. Іноді вона навіть не знала, що було б гірше:
якби свекруха лізла з непроханими порадами чи ось так.
Відповіді не було. Як і слів на все, що відбувалося.
Заспокоївшись, Сергій зайшов до кімнати й цього разу сам продовжив розмову.
— Добре. Якщо ти хочеш допомагати своїй мамі — я не проти. Але робитимеш ти це зі своїх грошей.
— Ти знущаєшся? З яких своїх? Я ж у декреті!
Справді, його пропозиція звучала як повна нісенітниця.
Де він бачив такі розкішні декретні виплати, щоб і дитині ні в чому не відмовляти, і матері допомагати?
Але Сергій говорив абсолютно серйозно.
— Це вже твої проблеми. Значить, допомагатимеш, коли вийдеш на роботу. Тим більше, через пів року Костику дадуть садочок, і ти зможеш працювати.
— Все з тобою зрозуміло!
Цього разу дверима грюкнула вже вона й пішла гуляти з дитиною. Лише б подалі від Сергія, якого не хотіла бачити.
Та й узагалі — від усієї цієї абсурдної ситуації, яка тягнулася місяцями, мов нудний серіал.
Минуло три місяці, настала весна. Багато хто вже почав планувати літній відпочинок. До того ж, якщо купити путівку заздалегідь, можна добре зекономити.
Віолетта дуже хотіла відпочити, і з Сергієм вони вже не раз обговорювали можливість кудись поїхати. Загалом він був не проти.
— Дивись, а як тобі такий варіант? — простягнула Віолетта чоловікові буклет.
— Що це? — здивовано спитав він.
— Ми ж планували відпочинок. Я пропоную поїхати до Таїланду. Думаю, буде саме те. Ми ж так давно хотіли…
— Зачекай… — перебив її Сергій.
— Що не так?
— Цього року ми точно нікуди не поїдемо.
— Чому? — вигукнула Віолетта, і в її голосі пролунала нотка розчарування.
— Річ у тім, що я купив мамі дачну ділянку, про яку вона давно мріяла. Тож зараз у нас немає можливості кудись їхати.
Обуренню Віолетти не було меж. Такої зради від чоловіка вона не очікувала. Мало того, що він щомісяця переказував матері певну суму, так ще й усі заощадження витратив на дачу.
Сума була шалена.
— Тобто як це? Ти зробив таку покупку за моєю спиною? І навіть не порадився зі мною?! — зірвалася на крик Віолетта.
— По-перше, я знав твою реакцію, тому й сказав уже по факту. А по-друге…
— А по-друге що?
— По-друге, я сам вирішую, на що витрачати зароблені мною гроші.
Це вже переходило всі межі. Віолетта не знала, на кого злитися більше — на безвідповідального чоловіка чи на свекруху, яка зовсім зухваліла.
— А нічого, що сімейний бюджет у нас спільний і раніше ми завжди узгоджували такі витрати?
— Якщо бути справедливим, зараз заробляю тільки я, і маю право розпоряджатися своїми грошима.
— Та пішов ти знаєш куди!
Віолетта не витримала й почала збирати речі. Це була остання крапля. Жити з людиною, яка зневажає її думку й зводить матір на п’єдестал, було для неї справжньою образою.
— І на що ти жити збираєшся, істеричко? — з насмішкою сказав Сергій.
— Якось проживемо. А ти можеш подавитися своїми грошима разом зі своєю матусею!
Сергій не відчував жодної провини. Навпаки — продовжував відстоювати свою позицію й захищати матір.
— Обережніше зі словами на адресу моєї матері! За таке я з тобою і розлучитися можу.
«Цікаво, це зараз була погроза? Тобто він у такій ситуації ще й права качає, замість вибачатися на колінах?»
— Я перша це зроблю!
Віолетта забрала дитину й поїхала жити до матері. І з розлученням тягнути не стала.
«Чим швидше розлучуся — тим швидше почну нове життя», — саме так вона думала.
Перший час було важко. Доводилося буквально виживати. Декретних виплат і пенсії матері не вистачало. Але згодом вдалося домогтися аліментів — і вони виявилися чималими.
Потім родичі почали допомагати речами. Костик пішов до садочка, а Віолетта вийшла на роботу.
Поступово життя почало налагоджуватися. А разом із ним — і внутрішній стан Віолетти.
Дивно, але Сергій не горів бажанням бачитися з дитиною. Хоч здавалося б — розлучився з дружиною, а не з сином. Але не в усіх батьків це вкладається в голові.
— Віолетто, можна я сьогодні тебе проведу? — чемно спитав Влад, її новий колега.
Він боявся здатися нав’язливим, знаючи її історію. Але Віолетта викликала в нього симпатію й бажання спілкуватися ближче.
— Чому б і ні? Ходімо.
Дорогою вони розмовляли про життя. У них було чітке правило: робочі моменти залишати на роботі.
Влад часто цікавився її сином Костиком, усіляко показуючи, що він не з тих чоловіків, для яких чужа дитина — проблема.
Навпаки, він любив дітей, і це було видно одразу.
Вони спілкувалися близько трьох місяців. Віолетта почувалася спокійно поруч із ним, але не поспішала починати нові стосунки. Морально була не готова.
Одного вечора він знову проводжав її додому. Вдалині Віолетта побачила знайомий силует і запропонувала розійтися тут.
— Віолетто, ти впевнена? Може, тобі не варто йти самій?
— Влад, усе нормально. Іди додому. Так буде краще, — впевнено сказала вона.
— Добре. Тоді до завтра.
— Бувай.
Біля її будинку стояла людина, яку вона найменше хотіла бачити.
— Віолетто, бачу, ти часу дарма не гаяла й уже знайшла нового залицяльника, — сказала Тамара Вікторівна, її «улюблена» колишня свекруха.
— Чого ви хочете? — твердо запитала Віолетта.
— Не на тебе подивитися. Я до онука прийшла.
— У такий час? — з іронією відповіла вона.
— Як з’явилася можливість, так і прийшла.
— Дитину ви не побачите. Та й не пам’ятає він вас. Ви для нього чужа людина.
— Як це?! Я ж бабуся! — закричала Тамара Вікторівна.
— Запізно ви про це згадали. Усього доброго.
— Віолетто, зачекай… — розплакалася вона. — У мене ж нікого, крім Костика, не залишилося…
Після розмови Віолетта зрозуміла: у неї почалося нове життя. І вона нарешті живе так, як хотіла.
