— Мариночко, доброго дня!
— Добрий день! — здивовано відповіла Марина. Номер не визначився, голос був незнайомий, але звернулися по імені.
— Це тітка Ліза з Одеси, тітка Андрія. Ми не змогли приїхати до вас на весілля, тепер владнали справи й вирішили навідатися до вас у гості. Познайомитися з новими родичами.
Марина від несподіванки не знала, що відповісти. Вона й гадки не мала, що в Андрія є тітка в Одесі. Після весілля минув уже понад рік, і про якусь відсутню тітку ніколи навіть мови не було.
— Ви, мабуть, помилилися номером.
— Ви Марина?
— Так, але я не чула, щоб у Андрія була тітка в Одесі.
— Андрій Никифоров — ваш чоловік?
— Так, мій чоловік.
— А я — його тітка.
— Дуже добре, що ви його тітка, але приїжджати до нас не потрібно.
— Чому?
— Ми не працюємо з гостями й гостей не приймаємо.
— Оце так гостинність, не очікувала…
— Вибачте, мені ніколи розмовляти.
На цьому Марина перервала розмову. Вона була дівчиною не з полохливих, завжди вміла постояти за себе.
— От тільки гостей нам бракувало… Вдома спитаю в Андрія про тітку з Одеси, — вирішила вона й зайнялася своїми справами.
Увечері подзвонила свекруха.
— Марина, добрий вечір! Давно до нас не заїжджали.
— Добрий вечір, Ірино Федорівно! Завтра заїду, продукти привезу й вітаміни вам купила.
— Дякую, Мариночко. У нас усе є, ми просто скучили. Тобі Єлизавета дзвонила?
— Дзвонила жінка, представилася тіткою Андрія, у гості хотіла приїхати. Я сказала, що нам зараз не до гостей.
— Вона мені щойно телефонувала, скаржилася, що ти їй нагрубила.
— Ірино Федорівно, хіба я можу нагрубити? Ви ж мене знаєте.
— От саме тому й знаю, — іронічно сказала свекруха.
— Я зараз за кермом. Завтра поговоримо.
Із свекрухою в Марини не відразу склалися добрі стосунки.
Андрій виріс у родині військового. Батько, Дмитро Петрович, був людиною суворою й привчав сина до порядку. У його присутності Андрій поводився зразково. Але по службі батько часто їздив у відрядження та на збори.
За відсутності батька Андрій ставав некерованим.
Постійний контроль матері дуже його дратував. І що більше вона його опікала, то частіше він влаштовував витівки: прогулював школу, пропускав спортивні заняття. Мати не скаржилася батькові — знала, що покарання буде суворим, шкодувала сина.
Подорослішавши, Андрій так і залишився під наглядом матері. Вона телефонувала йому кілька разів на день, могла зустріти з роботи, удаючи, що саме в цей час проходила повз.
Друзі Андрія всі одружилися, йому вже було майже тридцять, і мати почала хвилюватися, що її красень-син так і залишиться холостяком.
Вона навіть сама почала підшуковувати йому наречену серед доньок своїх подруг, що викликало в сина лише хвилю жартів. Та й наречені, попри красу й чарівність жениха, у чергу не ставали.
І ось настав довгоочікуваний момент — син повідомив, що у вихідні познайомить батьків зі своєю нареченою.
Батько вибір схвалив, а матері наречена не сподобалася. Ірина Федорівна звикла все вирішувати сама, і чоловіки в родині їй підкорялися.
За поведінкою Марини вона зрозуміла, що керувати невісткою не вийде. А спостерігаючи, з якою любов’ю та ніжністю син ставиться до Марини, відчула в ній суперницю.
Марина поводилася впевнено, у порадах свекрухи не потребувала, а якщо траплялися суперечки — Андрій ставав на бік дружини.
Жили вони у квартирі Андрія, купленій за допомогою батьків ще до весілля.
Спочатку свекруха могла прийти будь-коли без попередження й перевірити порядок, але кілька разів Марина дуже переконливо сказала:
— Не приходьте до нас без попередження й у нашу відсутність. Інакше ми будемо змушені забрати у вас ключі або змінити замки.
— Ця квартира не тільки сина, а й наша. Ми допомогли Андрію її купити, тому я маю право приходити сюди коли захочу.
— Поясніть, із якою метою і що вам тут робити?
Свекруха розгубилася.
— Я тепер господиня цієї квартири на правах дружини вашого сина й вимагаю дотримуватися моїх умов. Ключі у вас — на екстрений випадок, а не для того, щоб приходити сюди будь-коли.
— Я мати! Ми виростили й забезпечили сина всім. А ти прийшла в дім на все готове…
Марина перебила:
— Виростили — дякую. Але в цей дім мене привів чоловік, і на правах дружини я тут господиня. На інші умови я не погоджуюся.
Андрій підтримав дружину. Мати образилася, але молода сім’я на це не зважала. Через кілька тижнів вона змирилася.
Відтоді ключем двері не відчиняла, приходила лише після дзвінка й тоді, коли Марина була вдома. Марина завжди приймала її привітно — і чаєм напоїть, і келих вина запропонує.
Поступово стосунки налагодилися, вони навіть подружилися.
І ось цього разу, за вечерею, знову зайшла мова про тітку.
— Що тобі сказала тітка Ліза?
— Хотіла приїхати в гості. Я сказала, що нам не до гостей.
— Правильно зробила. Звідки вона дізналася твій номер?
— Поняття не маю.
— Це моя двоюрідна сестра. Майже не спілкуємося. Життя в неї було непросте: розлучення, другий шлюб теж невдалий. Тепер живе на півдні України, знову заміж вийшла. Донька цього року вступати хоче до університету у Києві.
— А ми тут до чого?
— Хоче приїхати, щоб було кому за дівчиною наглядати.
— Тобто просто хоче поселити доньку в нас.
— Ніби незручно відмовити родичам…
— А що тут незручного? Коли ви востаннє спілкувалися? Андрій їх не пам’ятає. Не шукаймо собі пригод.
Після цього історія забулася… але ненадовго.
За тиждень, у суботу, у двері подзвонили.
На порозі стояли троє.
— Ми без запрошення, але з добрими намірами, — сказала тітка Ліза, заходячи до квартири з сумками.
Так почалася історія, яка з напруженого вторгнення перетворилася на тепле родинне знайомство, а згодом — і на новий етап життя.
…А влітку Марина й Андрій планували поїздку до моря. Але її довелося відкласти — у родині чекали поповнення.
