Ми прожили разом п’ятнадцять років.
П’ятнадцять років я думала, що знаю про нього все. Як він п’є каву — без цукру, але з молоком. Як засинає — на спині, поклавши руки під подушку. Як злиться — мовчки, стискаючи щелепу так, що жовна ходять під шкірою.
Я знала, що в нього шрам на лівому коліні — в дитинстві впав із велосипеда. Що він боїться висоти, але ніколи в цьому не зізнається. Що його улюблений фільм — «Список Шиндлера», а улюблена книга — «Майстер і Маргарита».
Я думала, цього достатньо.
Виявилося — ні.
Щоденник я знайшла випадково.
Ми переїжджали на дачу, розбирали антресоль, і зі стосу старих журналів випав зошит. Чорна обкладинка, потерта по кутах, гумка давно втратила пружність.
— Що це? — спитала я.
Чоловік подивився, знизав плечима.
— Старе. Викинь.
І вийшов із кімнати.
Я не викинула.
Я сіла на підлогу, просто серед коробок, і відкрила першу сторінку.
«1998 рік. 17 вересня.
Сьогодні я зрозумів, що закохався. Її звати Олена. У неї довге волосся і кумедна родимка над губою. Вона навчається на першому курсі, я — на третьому. Вона не знає, що я існую. Я чекатиму.»
Я знала цю історію. Олена була його першим коханням. Вони зустрічалися два роки, потім розійшлися — вона поїхала до США, він залишився. Минуло двадцять років, у обох родини, діти, іпотеки. Звичайна історія.
Я перегорнула сторінку.
«1999 рік. 3 березня.
Олена сказала “так”. Ми йдемо до РАЦСу в червні. Я — найщасливіша людина на землі.»
«2000 рік. 12 січня.
Олена плакала всю ніч. Лікарі сказали, що в неї не буде дітей. Я сказав: “Мені ніхто не потрібен, окрім тебе”. Вона усміхнулася крізь сльози. Я ніколи не бачив її такою красивою.»
Я усміхнулася. Я знала цю історію. Потім вони всиновили хлопчика, а згодом народили дівчинку — диво, яке лікарі назвали помилкою діагнозу. Усе добре.
Я перегорнула ще одну сторінку.
«2005 рік. 22 листопада.
Олена поїхала до США на стажування. На рік. Вона телефонує щовечора, каже, що сумує. Я теж сумую. Але поруч зі мною сидить Катерина. Вона сміється з моїх жартів і поправляє мені краватку. У неї теплі пальці.»
Я завмерла.
Катерина — це я.
Ми познайомилися у 2005-му, на корпоративі. Я прийшла до його компанії молодшим спеціалістом, він був керівником відділу. Довго не звертав на мене уваги, а потім раптом запросив випити кави.
Я думала, це було кохання.
«2006 рік. 8 березня.
Олена повернулася. Я чекав цього рік. А коли побачив її в аеропорту, зрозумів: нічого не відчуваю. Вона каже, що я змінився. Вона має рацію. Я не знаю, що робити.»
«2006 рік. 15 вересня.
Я пішов від Олени. Сказав, що кохаю іншу. Вона не плакала. Лише спитала: “Хто?” Я не відповів. Катерина тепер живе в мене. Їй подобається моя зубна щітка і мої дурні шкарпетки з оленями.»
Я ковтнула.
«2007 рік. 12 травня.
Ми одружилися. Катерина була в білій сукні, сміялася весь день. Я дивився на неї й думав: “А що, якщо я помилився?”»
Я закрила щоденник.
Посиділа на підлозі кілька хвилин. Відкрила знову.
«2008 рік. 3 лютого.
Катерина сказала, що вагітна. Я усміхнувся. Вона заплакала від щастя. Я думав про Олену.»
«2010 рік. 17 листопада.
Катерина народила сина. Я тримав його на руках і відчував… нічого. Лише втому. Вночі снилася Олена.»
«2013 рік. 24 грудня.
Катерина прикрасила ялинку, напекла печива, чекала гостей. Я сидів у спальні й дивився на фотографію Олени в телефоні. Вона вийшла заміж за американця. У неї двоє дітей. Вона щаслива.»
«2015 рік. 9 травня.
Ми їздили до батьків. Катерина готувала салати, спілкувалася з моєю мамою, гралася з дітьми. Мама сказала: “Тобі пощастило з дружиною”. Я кивнув. Я знаю, що мені пощастило. Чому мені цього недостатньо?»
«2018 рік. 1 січня.
Новий рік. Катерина загадала бажання під бій курантів. Я робив вигляд, що теж загадую. Насправді я дивився на неї й думав: “Коли це мине?”»
«2020 рік. 12 червня.
Я випадково натрапив на сторінку Олени у фейсбуці. У неї сиве волосся і зморшки біля очей. Вона все ще красива. Я все ще кохаю її. Минуло 20 років. Боже, минуло 20 років.»
Я дочитала до кінця.
П’ятнадцять років. Сорок сім сторінок. П’ять — про мене.
Я не плакала. Сиділа на підлозі, стискала в руках зошит і намагалася дихати рівно.
Увечері він прийшов із роботи.
— Вечеря готова? — спитав.
— Готова, — сказала я.
Він сів за стіл, відкрив ноутбук, почав дивитися новини.
Я поставила перед ним тарілку.
— Смачно, — сказав він, не відриваючись від екрана.
Я сіла навпроти.
— Я знайшла твій щоденник, — сказала я.
Він завмер.
Ложка застигла в повітрі.
— Який щоденник?
— Той, чорний. Де ти п’ятнадцять років писав про Олену.
Він повільно опустив ложку.
— Катю…
— Тільки не кажи, що це було давно. Я знаю, що давно. Останній запис — два місяці тому.
Він мовчав.
— Я не злюся, — сказала я. — Я не ревную. Я просто хочу зрозуміти: навіщо ти зі мною?
Він підняв голову.
— Тому що ти — моя родина.
— А вона?
— Вона — моя хвороба.
Ми сиділи навпроти одне одного. За вікном темніло, в дитячій спали діти, на плиті холонула вечеря.
— Я не знаю, мине це колись чи ні, — сказав він. — Я не обирав цю хворобу. Я обрав тебе.
— Цього недостатньо, — сказала я.
— Я знаю.
Він вийшов із кухні.
Я сиділа сама, дивилася на остиглу тарілку й думала: п’ятнадцять років я була заміжня за чоловіком, який кохає іншу. П’ятнадцять років я старалася, готувала, народжувала, виховувала, чекала.
А він просто чекав, коли це мине.
Але це не минає.
Я не пішла від нього.
Не змогла. Діти, дім, звичка, страх самотності, надія, що одного дня він прокинеться й побачить мене.
Це сталося через три роки.
Він прийшов із роботи, сів на табурет у кутку кухні — той самий, де сидів завжди, — і сказав:
— Я видалив її номер. І фотографії. І все, що було.
Я підняла голову.
— Я тебе кохаю, — сказав він. — Не її. Тебе. Просто мені знадобилося двадцять років, щоб це зрозуміти.
— Двадцять п’ять, — поправила я. — Ти закохався в неї у 98-му.
— Двадцять п’ять, — погодився він. — Пробач.
Я не знаю, чи пробачила.
Знаю лише, що тієї ночі він уперше за п’ятнадцять років спав спокійно.
А я вперше за п’ятнадцять років не перевіряла його телефон.
Чи можна пробачити людину, яка прожила з тобою п’ятнадцять років, а думала про іншу?
