Цьогоріч мені виповнилося 73 роки. Наче ще не зовсім старий, але здоров’я вже не те. Дружини немає поруч вже давно, одному важко.
Ми з Марією виростили та виховали трьох чудових дітей. Так я колись думав. Та зараз вони вже давно дорослі та часом поводяться зі мною не надто добре. Старшому синові вже майже 50, він живе в столиці, займає керівну посаду і почувається досить добре. Донька вийшла заміж і вже має дорослих дітей. Увесь час вона зайнята, навіть не провідає.
Єдиний, хто згадує про мене – це молодший син Рома. Хоча, чесно кажучи, йому в дитинстві діставалось найменше уваги. Та він добра та щира людина, час від часу приїжджає з невісткою.
Коли померла дружина мені здавалося, що жити далі сенсу немає. На похороні зібралися усі родичі, та вже наступного дня вони поїхали. Навіть діти не залишилися зі мною.
Можливо від туги, а може й через те, що більше нікому було нагадувати мені пити ліки, та я захворів. Кілька тижнів лежав в лікарні. Провідував мене лише сусід. Згодом приїхав Рома з дружиною Ніною. Вони сказали, що поживуть в мене трохи, аби зробити порядок та прослідкувати за моїм станом.
Минуло кілька тижнів. Одного дня за вечерею Рома запропонував:
– Тату, ми не можемо й далі тут жити. Мусимо повертатися на роботу. Та ти один тут залишитися не можеш. Хто тобі допомагатиме? Хто розрадить? Тим паче скоро зима. Їдь з нами!
– Але ж вам самим важко? Квартири власної не маєте.
– Якось впораємось.
– Ні, я поки залишуся. Дасть Бог здоров’я – все добре буде!
Тож я залишився один. А згодом знову почав хворіти. Не міг навіть дрова поколоти. Вирішив поїхати до сина, та до старшого. Подумав, що Ігор досить багатий, зможе мені допомогти. Подзвонив, аби попередити.
– Ігорю, мені важко зимувати одному. А в тебе квартира велика. Приймеш на кілька місяців, до весни.
– Тато, та що ти тут робитимеш? Я на роботі, діти дорослі, сумно тобі буде.
– Та мені нічого й не треба.
– Ти зателефонуй Світлані, вона тебе прийме. Все ж донька, має дбати про тата.
Я розумів, що син просто не хоче, щоб я їхав. Почав телефонувати донечці. А вона й трубку не брала. Сів на потяг – і приїхав самотужки.
Світлана зустріла здивованим поглядом, та не вигнала. Утім жити з її сім’єю виявилося важко. Чоловік її пихатий, постійно скаржився, що я йому заважаю. Діти виказували невдоволення. Врешті я не витримав і зателефонував Ромі. Він здивувався, що я шукаю прихисток і сказав:
– Чому ж ти відразу до мене не приїхав. Ніна б лише зраділа. Все, завтра я тебе заберу.
До мого приїзду невістка наготувала всілякої смакоти. Мене поселили в кімнаті з онуком. Жити нам було тісно, та весело. За цей час я побачив, що живе син скромно. Багато працює і нічого немає. Тоді я вирішив.
– Знаєш Рома, я нещодавно дізнався, що хата моя досить дорога, бо знаходиться в перспективній туристичній зоні. Я її продам і куплю квартиру для вас. Та вам доведеться потерпіти мою присутність, поки Бог не забере до дружини.
– Що ти таке кажеш! Можеш нічого не продавати та жити далі з нами.
– Ні, я вирішив.
Тож я продав будинок, і син вже шукав нову квартиру. Аж раптом про все дізналися Ігор і Світлана. Вони приїхали до мене і почали вимагати, аби гроші я поділив порівно між усіма дітьми.
– А де ж я тоді житиму?
– Я тут дізнався, що є гарний будинок для літніх людей, елітний, можна сказати. Там дуже затишно. – запропонував Ігор.
– Але я хочу з рідними бути.
Ромі ця розмова взагалі не сподобалась. Він наголосив, що гроші я можу роздати, але житиму з ним надалі. Тоді я і вирішив, що буде по-моєму і ніяк інакше.
Квартиру ми придбали, та старші діти тепер зі мною не говорять. Шкода, що так. Але чи міг я вчинити інакше? Як гадаєте?
Фото взято з вільних джерел
