Син бачить, в яких умовах ми живемо.
Два роки тому ми почали будувати будинок. На той момент у нас з чоловіком був маленький син. Тоді йому було 5 років.
Ми ніколи не були жадібними людьми, але і розтринькувачами нас не назвеш: доводиться рахувати кожну копійку, особливо тепер.
Уже рік живемо в будинку, де немає покриття для підлоги (тільки зроблена стяжка підлоги), стелі теж немає (якщо не брати до уваги пароізоляційну плівку, натягнутої під дошками), шпалер немає (стіни просто потиньковані).
Всі гроші йдуть на погашення взятих кредитів, комуналку, продукти. Так вийшло, що не можемо купити навіть найдешевшу водоемульсійну фарбу.
Приблизно через пів року закриємо кредит. Спробуємо довести будинок до пуття. І ось, на Новий рік син приніс нам з чоловіком скарбничку і сказав: “це на ремонт, на будинок”. Це було дуже несподівано.
Я обняла дуже міцно сина. З очей полилися сльози. Він ці гроші все життя збирав. У чотири роки бабуся подарувала йому скарбничку і насипала безліч різних купюр. Сказала, щоб гроші витратив на свій розсуд.
16 березня День народження сина. Він заздалегідь до нас прийшов і попросив, щоб ми нічого йому не купували, адже грошей і так не вистачає.
Я дуже вдячна дитині. Вдячна його співчуванню, небайдужості, співпереживання.
Але водночас мені й дуже боляче. Я ніколи не хотіла, щоб син відчував якусь провину, потребу чи ж думав, що ми жебраки.
З чоловіком пояснювали дитині, що все добре з грошима, що нам вистачає на все. Тільки син все бачить. Бачить, в яких умовах ми живемо.
