Серед ночі Володимир повертався в село до батьків, дружина залишилася сама в місті в квартирі. Він не знав, як подивитися батькам у вічі, адже добре розумів, що вони там небажані гості. Як сказати, що він повернувся назавжди, адже вони відразу не хотіли такої невістки
Довгою дорогою ми повертаємося з відрядження. Дорога рясніє невеличкими весняними калюжами. Легківка повертає у різні боки, об’їжджаючи їх. Ще одна яма, і колеса глибоко засіли у болоті. Чуже село, на землю опускаються вечірні сутінки.
– Підсобити вам, шановні? – від хвіртки крайньої хати прямує до нас молодий чоловік. – Швидше неси лопату, Романе! – гукає назад у подвір’я до когось. І, повернувшись до нас, додає: – Треба підкопати трохи, інакше не виберетеся. Місцеві водії цю яму добре вже знають, тому й обминають. А чужі потрапляють у пастку.
Хлопчина років десяти несе до машини лопату. Потім ще оберемок сухих галузок і за якусь мить ми у безпечному місці. Дякуємо незнайомцю. Хлопчина тулиться до чоловіка.
– Біжи до хати швидше, Ромчику. Може, Оля прокинулась, плакати буде. – І вже знову до нас: – Донька зовсім маленька, боїться темряви і не любить сама залишатися.
Ще раз дякуємо чоловікові.
– Гарний у вас син, – каже на прощання.
– Гарний, – світліє суворе обличчя. – Щасливої вам дороги.
Можливо, і забувся б цей епізод. Але журналістські дороги привели мене цьогорічної весни знову у це віддалене від райцентру село. У повітрі бринів ледь вловимий запах бруньок, перших листочків смородини і жовтих китичок барбарису. Чомусь не могла оминути тієї такої гарненької, хоч і невеличкої, хати на околиці села. Звідки того колишнього надвечір’я два чоловіки – тато і син – прийшли нам на допомогу. Ось і невеличка знайома хвіртка. Володимир, так звали господаря, рубав на подвір’ї дрова.
– Впізнаєте мене? – зупиняюся на ошатному подвір’ї. Довкіл усе підметено, свіжою фарбою світяться вікна, а шибочки чистенькі і прозорі, як кришталь.
– Впізнаю, звичайно. Заходьте до хати, – Володимир заганяє сокиру у велику міцну колоду.
– Сідайте, – припрошує господар. – Соком березовим пригощу, діти щойно свіжого назбирали з молодої берізки за хатою.
Мені кортить запитати: а де ж господиня, хотілося познайомитися з його дружиною? Володимир випереджає моє запитання:
– Нема більше тут нікого, – каже глухо. – Ми живемо утрьох. Ні, не на заробітках. Поїхала вже давно, але я не знаю куди.
… Він зустрів її на вечірці у давнього друга – разом служили в армії. Сподобалася Ніна Володимирові відразу: весела, товариська, красива, за словом в кишеню не полізе. Запросив її до танцю. Потім ще один раз і ще. Був незадоволений, коли товариш забрав його на вулицю.
– Тримайся від Ніни подалі. Вона – п’є. І чоловіків часто поруч з нею різних бачив. Я хотів тебе попередити.
Володимир, в той раз, відповів щось різке, мовляв, сам розбереться в усьому. Коли повернувся до гостей, Ніна першою підійшла до нього.
– Тобі уже все про мене розказали? – сині очі дивилися на Володимира щиро і довірливо. – Я розлучена, виховую сина одна. Усе це правда, крім одного: я – не зловживаю. Просто у мене такий характер: я не вмію бути сумна. Люди не завжди це розуміють і видумують всяке. Взагалі, коли жінка одна…
Вони знову вкотре танцювали удвох. Володимир не зважав на застережливі погляди товариша. Попросив у Ніни телефон. І вже через тиждень їхав із села до міста на побачення
Ніна познайомила його із сином. Накрила святковий стіл. У голубому платті, що так пасувало до її очей, була особливо гарною. Ромчик тулився до бабусі, і це трохи дивувало Володимира: чому хлопчик не йде до мами?
– Вип’ємо за наше щастя, – мовила з усмішкою Ніни.
Бабуся тихо зітхнула. Хлопчик міцніше огорнув її рученятами.
Спочатку вони справді були щасливі. Володимир працював на двох роботах, прагнув в усьому догодити Ніні. Якось дружина зателефонувала йому: зайшла до подружки, додому повернеться пізно.
Він уклав спати Ромчика. На дзвінки Ніна не відповідала.
– Лягай і ти, Володимире, відпочивати, – просила Нінина мати. – Сьогодні вона не повернеться, сину. Це почалося знову.
Володимир удруге почув гірку правду: Ніна могла випити. І гучні компанії. А він любив її. І доведе усім, що любов може усе врятувати, а він зможе її підтримати в усьому.
Просив Ніну одне: піти лікуватися. Дружина сміялася: про що він? Не схоче – не буде.
І все-таки йому вдалося завести її у клініку. Ніна обіцяла: відтепер вони таки будуть щасливі разом. Ромчик обожнював Володимира, і в дитсадку знали, що в нього – найкращий тато в світі.
А потім у них народилася Олечка.
– Покличемо друзів розділити з нами радість, – наполягала кожного дня Ніна. – Відсвяткуємо по-людськи народження доньки. Врешті, я забула, коли була у хорошій компанії.
Справді, вони давно не запрошували гостей і самі нікуди не ходили. Цього разу Ніна була невблаганна, відмовити їй було неможливо.
Володимир не впізнавав дружини: весела, розпашіла, як тоді, коли вперше зустрів її на вечірці у товариша. Ніна раз у раз перехиляла, а в нього стискалося серце.
Відтоді їхнє трохи спокійне життя знову покотилося, мов у прірву. Він розривався між домом і роботою. Ніна пропадала у різних не дуже хороших компаніях. Якось зателефонував Ромчик.
– Тату, приїжджай. Бабусі щось погано. Оля сама плаче…
Тещі було недобре. Допомогти її не вдалося.
– Не хвилюйся, я сидітиму з дітьми сама вдома, – вкотре обіцяла Ніна.
Це були лише слова. Ховав од Ніни гроші – почали пропадати з хати речі. Якось заїхав в обід додому: в одній кімнаті веселилася з «друзями» Ніна, в іншій – плакали самі діти, які хотіли їсти.
На його докори дружина лише сміялася: що він зробить? Навіть квартира лише її. Приватизована, він на неї права ніякого не має. Володимира ж і досі сюди ніхто не вписав. Ось дасть оголошення незабаром і продасть квартиру. Їй з дітьми і меншої вистачить, а він може іти геть, якщо щось не подобається.
Подібні ситуації ставали усе частішими. Ніна знову пропадала з дому. З’являлася тільки, щоб забрати гроші, продукти або те, що можна було продати чи виміняти сивеньку.
Того вечора Володимир знову побачив у хаті веселе товариство. Мовчки почав збирати у сумку речі. Ще не знав, куди поїде. До батьків? Там живе брат з невісткою, у сім’ї – троє дітей. Але й залишатися більше не міг. Одягнув тепліше Олю.
– А я? – восьмирічний Ромчик дивився на Володимира Ніними синіми очима. Невинними і довірливими. Тільки тепер там був недитячий відчай і хвилювання. А як же я, тату?
– Може, з мамою? – Володимир відвів погляд. І знову зустрівся з Ромчиковими, повними сліз очима.
Утрьох, майже вночі, вони таки дісталися до його батьків в село. Знав, що були не дуже бажаними гостями в їхній хаті: родина хотіла не такої невістки ще відразу. Тому, коли на околиці села, майже хуторі, продавали стару хату, не задумувався. Трохи мав своїх грошей, трохи позичив і перебрався сюди з донькою й сином. Нічого, обійстя непогане, пасіка є. А хату обов’язково збудують. Ось Роман підросте.
Чи приїжджала до них Ніна за цей час? Ні, Володимир сам їздив до неї. Двері йому відчинив якийсь незнайомий чоловік – Ніна таки продала свою квартиру. Ось уже кілька років вони не знають про неї геть нічого.
…Тоненькою цівкою скапує у невеликий слоїк березовий сік. Цієї весни він чомусь гірчить. Крізь ледь вловимий запах розквітлих бруньок пробивається весна.
Володимир впевнено з дітьми проводить мене до воріт. Оля підстрибом чимдуж біжить попереду нас, щось весело щебече собі під ніс. Роман статечно ступає крок у крок поруч з татом – господар молодий!
У яких же світах загубилася та, яку не змогла врятувати навіть щира та віддана любов найрідніших людей?
