З Анатолієм ми познайомилися в інституті. Спочатку дружили і гуляли разом, а потім зрозуміли, що більше не можемо один без одного. Ми кохали один одного дійсно щиро, весь час намагалися проводити разом. Вже на четвертому курсі ми вирішили жити разом. Орендували однокімнатну квартиру і стали жити у двох.
В кінці п’ятого курсу я зрозуміла, що чекаю дитину, нашій радості не було меж. Анатолій в той же день зробив мені пропозицію. Вже через місяць ми зіграли пишне весілля. З цим нам дуже допомогли наші батьки. І почалося наше щасливе сімейне життя. Ми жили як всі, бувало сварилися, потім мирилися, але загалом жили дружно.
Але на жаль, це тривало не довго. Через вісім місяців після весілля Анатолія не стало. Я якраз чекала появи нашого синочка і мені повідомили вже після його появи на світ. Моє життя наче перевернулося, я не могла ні зібрати думок ні зрозуміти, що відбувалося. Здавалося, що це якийсь страшний сон, який ось-ось закінчиться.
Доля забрала його миттєво, ввечері ще будували плани на завтрашній день, сміялися, мріяли, а потім його не стало. Як же це тяжко і образливо, а головне не знаєш кого звинувачувати в цьому, ось і виниш тільки себе. Починаєш шукати причини, може, що не так зробила, не те сказала, не так кохала.
Минуло вже два роки, а я весь цей час не знайду відповіді. Дивлюсь на нашого маленького хлопчика і бачу його, дуже вже він схожий на батька. Я не уявляю, як мені далі бути без людини, яку я кохаю і досі.
